Коли сищик виходив із кабінету хробака Гавриїла Святославовича, туди ввійшов один зі журналістів із чайником і став поливати редактора в горщику холодною водою. Журналісти по черзі поливали керівника з чайника через день, оскільки в занадто сухому ґрунті він почувався незатишно.
☼ ☼ ☼
На пошук патріарха Папірусюк відправився до Жорикбурзької Лаври – центру терентопського православ'я. Ця Лавра містилася на мальовничому березі річки Струмище і являла собою комплекс храмів і монастирів.
Іполита Четвертого там не виявилося – патріарх на службовому автомобілі був відвезений до села Верхніх П'яток на святкування з приводу завершення будівництва там нового храму. Повернеться не раніше вісімнадцятої години...
У багатонаціональній Терентопіі співіснували різні релігії: християнство, іудаїзм, іслам, навіть екзотичні буддизм, крішнаїзм, зороастризм... А також доморощені чисто терентопські секти: ніздрісти, чхавці, безбарвне братство та інші. Християнство було представлено кількома конфесіями: православ'я, католицизм, лютеранство, старообрядництво, баптизм тощо. Найбільш поширеним і багатолюдним було православ'я в особі Терентопської автокефальної православної церкви, яку очолював в дану епоху Іполит Четвертий...
Якщо Автор торкнувся теми релігії, йому хотілося б зізнатися у великій повазі до декількох попів, монахів, богословів. Зокрема, до священників Франческо Петрарки, Еразма Роттердамського, Франсуа Рабле, Джордано Бруно, Миколая Коперника, Джонатана Свіфта, Ісака Ньютона, Лоренса Стерна, диякона Льюїса Керролла, богословів Григорія Сковороди та Чарльза Дарвіна... Сковорода, отримавши богословську освіту, відповідав категоричною відмовою на пропозиції працювати священником, віддаючи перевагу життю вільного мандрівного вчителя, поета, філософа. (А от швейцарський двійник Сковороди, Даниїл Майнґард, той таки був священиком)... Дарвін, вивчившись на священника в оксфордському коледжі Христової Церкви (де потім працював викладачем згаданий Льюїс Керролл), ані дня не трудився на цій посаді, віддавши перевагу науковій діяльності. (У Харківському музеї природи, до речі, можна бачити мушлю океанічного молюска, що її Дарвін привіз зі своєї знаменитої навколосвітньої наукової експедиції на вітрильнику «Біґль». Серед об'єктів природи, добутих вченим під час тих мандрівок, були зокрема яйця птахів та рептилій. Тож Дарвіна теж можна зарахувати до категорії яйцешукачів, як і терентопських міліціонерів із лицарями. Повага харків'ян до Дарвіна виразилася, крім іншого, в тому, що його прізвищем названа одна з найкрасивіших вулиць в історичному центрі Харкова.) Але ніколи не був атеїстом. Решта ж перерахованих геніїв поєднували наукову чи літературну діяльність із релігійною. Грицько Основ'яненко хотів стати монахом, а в майбутньому, можливо, і священником, був послушником Курязького монастиря, що поблизу Харкова. Але одного разу відлучився зі святої обителі на весілля до родича, і його захопило, закружляло світське життя, так що чернецтво не відбулося. Одним словом, Автор Терентопських хронік з повагою і симпатією ставиться до тих представників релігії, які є людьми розумними, порядними, веселими і прогресивними. Але, на жаль, серед священнослужителів і просто воцерковлених є чимало похмурих, злісних фанатиків і мракобісів, ханжів і лицемірів, невігласів і жлобів. Таких Автор не поважає. І це дуже м'яко кажучи.
О 18.10 лисий детектив знову нагрянув у Лавру. На запитання «Чи не повернувся патріарх?» якийсь ченчик відповів:
– Повернутися-от він повернувся, тільки ви не там його шукаєте. Його робочий день уже закінчено. В такий час його треба шукати або в корчмі «Під Рятівною Мухою», або в редакції журналу «Гарнюнізм!», або вдома, або ще десь, але не в Лаврі...
Відвідавши згадану корчму, Варлаам Оникійович з'ясував, що Іполита Четвертого там немає. Тому перемістився на вулицю Джованні Бокаччо, де була розташована редакція еротичного журналу.
До речі, спочатку Іполит Четвертий планував свій журнал назвати «Гололедицею», від словосполучення «голі леді». Але словом «леді» зазвичай називають жінок, які мають аристократичний титул, а для журналу могли б позувати не лише титуловані. Тому від «Гололедиці» патріарх відмовився, назвавши видання «Гарнюнізмом!», від слова «гарнюні».
Там, в редакції, Папірусюк знайшов нарешті бородатого видавця, який, схилившись над столом, розглядав у збільшувану лінзу фотографії чергової неодягненої моделі. Помітивши сищика, він басом похвалився:
– Гляньте-но, Варлааме Оникійовичу, яка красунечка. Півроку її умовляв позувати і от уламав-таки. Це русалка Катя з човнової станції. Ну хіба не краса?
Привітавшись і глянувши на знімки, злегка почервонілий від неприкритих красот слідчий визнав, що русалка Катя – дуже симпатична дівчина...
(– Я б хотів внести уточнення, – каже Ліва півкуля авторського мозку. – Русалка – не дівчина, а напівдівчина-напівриба. Зверху до талії у неї дівочий вигляд, а нижче – риб'ячий хвіст.
– Протестую! – вигукує Автор. – У русалок немає хвостів! Та, що ти описала – не русалка, а сирена. Так, багато людей плутають русалок із сиренами і називають сирен русалками, але це різні види гоміноїдних амфібій. Елліни, які називали рибохвостих або птахокрилих співунок сиренами, русалок називали німфами, наядами. І тільки неосвічений телепень може бовкнути, ніби у німф є хвости. Відома казка Ганса Християна Андерсена в оригіналі називається "Den Lille Havfrue", що в перекладі з данської означає просто «Морське дівчисько». І мова там про сирену. А необізнані в цьому питанні перекладачі нарекли переклад «Русалонькою» і тим самим збили читача з пантелику. Даю волосся на відсікання, що русалки не хвостаті, а ногаті, як і звичайні дівчата. Тим більше – наші східнослов'янські прісноводні русалки. Від звичайних дівчат і жінок вони відрізняються тільки тим, що більш прохолодні на дотик, більшу частину часу проводять у воді, мають зелене волосся (через наявність на волосинках мікроводоростей) і не носять жодного одягу, навіть купальників, хіба тільки голову прикрасять віночком з осоки або гілочок верби. Можливо, вони ігнорують одяг через те, що в воді тканини швидко розкладаються під впливом вологи і мікрофлори; а можливо, тому, що розуміють: ніщо так не прикрашає красиву дівчину, як відсутність одежини, чому підтвердження – образотворче мистецтво всіх часів і народів. Але теми русалок я розгонистіше торкнуся в щосі тридцять сьомому «Непросихаючі громадянки».)
– Я, Сергію Едуардовичу, розслідую викрадення драконячого яйця, – почав був Папірусюк, присівши до укритого фотознімками русалки столу.
– Я знаю, лапочко моя, що ви ведете цю справу, – перебив громіздкий патріарх. – Знаю, як ви з Акмусом літали до Жабенятинська. Знаю, що яйце викрав небіжчик Бандюга... До речі, а хто його уколошкав, Бандюгу-то? Вже відомо?
– Ніхто. Сам сп'яну цюкнувся скронею об цеглину і – інсульт, миттєва смерть. Виявилося, що цей Федір Роженкранц викрав яйце на замовлення якогось типа, який і купив у нього вкрадене. Щоби з'ясувати, хто цей тип, я зараз іду по слідах стошурхотикової купюри, якою він розплатився з таксистом. На цій купюрі олівцем написаний номер: один-два-три-один-один-чотири. Я з'ясував, що цей папірець дощовий черв'як Гавриїл Святославович віддав вам за друкарську фарбу. Чи ви не пам'ятаєте купюри з олівцевою ознакою? Чи ви не пам'ятаєте, кому ви її віддали?
– Я не пам'ятаю?! – заревів раптом богатирський святий отець, і його очі налилися люттю. – Я не пам'ятаю?! Та я б і радий це забути, хрін подери! Я не пам'ятаю! Та у мене до цих пір руки сверблять!
Мабуть для того, щоби почухати руку, патріарх гримнув потужною десницею по меблі, так що настільна лампа підстрибнула, а слідчий в жаху відсахнувся. («Розпалений високими емоціями шановний отець дещо підвищив голос і навіть стукнув кулаком об стіл», як висловився Майк Йогансен у своїй доволі веселій книжці «Подорож у радянську Болгарію»).
