У містах Санкт-Петербурзі (на Вознесенському проспекті, у Чернорецькому провулку і на Університетській набережній) та Києві (на Андріївському узвозі) є пам'ятники носу. А в місті Харкові (на вулиці Данилевського) є пам'ятник вухам. Це два відносно великі кам'яні вуха (тобто вони менші за зріст дорослої високої людини, але у порівнянні зі справжніми вухами і такий розмір можна вважати чималим), встановлені не на постаменті, а просто на ґрунті. Причому обоє чомусь праві. Якщо петербурзькі та київський носи присвячені однойменній повісті М.В. Гоголя, то до чого з піщанику витесані харківські вуха – неясно. Деякі харків'яни вважають, що це пам'ятник службі державної безпеки. Але Авторові цих рядків сумнівно, щоб влада в монументальній формі повідомляла громадянам, що їх підслухують.

Як би там не було, але пам'ятники різним частинам тіла є й у деяких інших містах – де губам, де очам, де рукам, де ногам... Жорикбуржці, довідавшись про це, вирішили теж монументально ввічнити яку-небудь частину людського тіла. Їхній вибір припав на сідниці. Мовляв, немаловажна ділянка організму, котра вклала посильний внесок у культуру людства. От, наприклад, письменники-класики. Вони ж писали свої шедеври, як правило, сидячи (ну Гоголь, щоправда, полюбляв писати стоячи, але це виключення). А як би вони сиділи, якби не мали сідниць? Ото ж бо. Ну, мабуть, було б перебільшенням сказати, що якби не було сідниць, то не було б і літературних шедеврів. Може вони створювалися б не в сидячім положенні, а в лежачому або стоячому. І проте, факт залишається фактом: сідниці людству дуже придалися. А тому гідні монумента.

І в 1993 році такий монумент – великі, із двоповерховий будинок, кам'яні сідниці – був споруджений на вулиці Сорокасемиліхтарній. Причому одна сідниця – лівобіч, а друга – правобіч, так що проїжджа частина проходить поміж ними. Можливо, не вистачило місця на одному боці, а може, тут зіграло роль терентопське почуття гумору.

От і Аркадій верхи на Людовику, прямуючи цією вулицею на схід, проїхав поміж сідницями...

– А чи не здається тобі, пане Авторе, що жартувати про дупу – це якось вульгарно? – дорікає Права півкуля авторського мозку.

– Так я і не жартую, а просто збагачую читача цікавою інформацією, – відмахується Автор, – нехай і трошки курйозною.

Автор згадає тут цілковито незначну подію. Коли лицар Аркадій переміщався верхи у вищевказаному напрямку, повз нього, крім інших перехожих, вулицею прошвендяв і нічим не примітний чоловік років тридцяти семи, невисокий, досить угодований (але і не аж занадто, не настільки, аби називати його товстуном), з лисиною на потилиці й із металевим зубом у роті; одягнений у джинсову камізельку з безліччю кишень і кишеньок, джинсові ж штани, строкату сорочку, у візерунках якої були присутні, напевно, всі спектри веселки, із золотим ланцюгом на шиї. Перехожий як перехожий, що не виділявся особливо серед інших.

Автор нізащо не став би його отут згадувати, якщо б цей індивід не зробився потому винуватцем подій, які складуть основний, так би мовити, стрижень сюжету цього, м'яко висловлюючись, епосу. Саме цей таємничий чоловік ушкварить діяння, що завертить у Терентопськім королівстві велику метушню. Саме цього суб'єкта за три дні почне шукати майже вся терентопська міліція, а потім і майже всі терентопські лицарі. Тому, безцінний читачу, май на увазі цього поки нічим не примітного перехожого, що прочимчикував повз лицаря Аркадія, котрий скакав на схід, і вдостоїв вершника недовгим байдужим поглядом.

Незабаром лицар, читаючи вказівники, наблизився до потрібного дракона...

☼ ☼ ☼

А тепер, безцінний читачу, подумки перешпурнемося в Гірчичну печеру. Отут дійсно є на що повитріщатися. Сталактити та сталагміти, що утворилися в плині сторіч, придбали такі хитромудрі сюрреалістичні й модерні форми, що навіть всесвітньовідомий каталонський архітектор Антоні-Пласід-Ґільєм Ґауді-і-Курнет (або коротше Антоніо Ґауді), можливо, зааплодував би від захвату.

І все це підсвічувалося різнобарвними лампочками, непомітно розтиканими там і сям. Лампочки одержували енергію від мінігідроелектростанції «ПР-7-ГS-46», установленої отут же, на підземному струмку. Цей прилад був зроблений на харківському заводі «Турбоатом» (який взагалі-то спеціалізувався на виготовленні величезних потужних турбін, але майстрував побічно й дрібні побутові турбінки); був придбаний терентопськими комерсантами в Харкові; був доставлений у розібраному вигляді крізь чудесні двері, оббиті чорним дерматином, в Терентопське королівство (цілком крізь ці двері він не проходив – не настільки маленький); був куплений туристичним агентством «Рятівна Бджола»; і був змонтований, установлений, запущений у Гірчичній печері місцевим умільцем Вакулою Нетребеньком. Тепер підземний потік крутив лопаті маленької турбіни, виробляючи електроенергію, завдяки чому печера була добре ілюмінована й захоплювала туристів. Крім того, електрифікація даної порожнини дозволяла її жителю користуватися електроплитою й іншими електроприладами.

Тс! Романтичну атмосферу цього гарного підземелля озвучує музика. Це сам мешканець Гірчичних печер – дракон Інокентій Карлович – перебираючи пазурами клавіші, виконує Сюїту для клавесина № 8 фа мажор Генрі Перселла...

– Бовдуре ти, Інокентію Карловичу! – захоплено пропищав хтось, коли остання нота станула під зводами підземелля. – Із твоїм талантом треба бути професійним музикантом, а не екскурсоводом!

– Ви мені лестите, Гавриїле Святославовичу, – відповів дракон, закривши кришку клавесина та складаючи ноти в папку. – Я звичайний аматор і не більше того.

– Ти занадто скромничаєш, Інокентію Карловичу. Ось пейзажі свої, мабуть, так і не показував у галереї? – допитувався цей хтось Гавриїл Святославович.

– Так чого показувати. У Жорикбурзі й без мене живописців досить. Я ж самоучка без освіти... Давайте краще в шахи...

– Тих, які з освітою, неможливо одне від одного відрізнити: малюють на один манер. А в тебе свій стиль, свій почерк. Ієронім Босх, мабуть, теж художніх інститутів не закінчував і інститутських дипломів не мав, я думаю. Якщо є дар Божий і бажання, то диплом не головне. Неси, кажу тобі, свої картини в галерею, порадуй людей справжнім мистецтвом! А свій рукопис, свій роман ти коли покажеш видавцям? Закопуєш таланти в землю, бити тебе нема кому!

– Не гарячитеся, Гавриїле Святославовичу. Я вже фігури розставив. Ви якими – білими чи чорними?

«Егеге! Є хто-небудь? – загуділо печерою. – Агов, драконе, ти тут?».

Ну, звичайно, це вже лицар Аркадій. Розшукав.

– Це мене, – заметушився Інокентій Карлович. – Відвідувачі. Я вас залишу, Гавриїле Святославовичу.

– Звичайно, не турбуйся, робота є робота. Я поки погортаю твій рукопис.

«Агов, страховиську, ти де? Виходи з барлогу!» – горланила луна, вторячи завойовникові.