– Скажіть, панове лицарі, чи не ступала отут нога людини? – зненацька викликнув хтось. – Здрастуйте.

Лицар Федір із графом Леонідом Кучерявоногим оглянулися й угледіли захеканого парубка в окулярах, років двадцяти із гаком, у чорній бейсболці, прикрашеній білими буквами «NY», темно-синій куртці й джинсах.

– Добридень. Ну, судячи з того, що отут протоптані стежинки, людські ноги ступали багаторазово, – відповів граф.

– Ні, я маю на увазі: чи ви тільки-но не бачили отут ноги? – уточнив парубок.

Якщо ти, безцінний читачу, гадаєш, що це був одноногий парубок, який переслідував його власну ногу, котра втекла від нього, так само, як пан Ковальов переслідував втіклий від нього його власний ніс (у повісті Миколи Гоголя), то Автор повинен уточнити: це був двоногий парубок, а отже, нога, про яку він запитував, належала не йому.

– Не більш, молодий черевиче, як три хвилини тому, он туди прострибала людська нога, – відповів Федір.

– Ага, виходить, він вертається. Добре, – обрадувався парубок і, обійшовши вершників, підтюпцем погнався за таємничою кінцівкою.

Лицарі на Петрі й Камбісі не поспішаючи потрусили за ним. Незабаром стежка припинила звиватися, випрямилася, і Леонід Кучерявоногий уздрів спереду стрибучу ногу, ліву ногу, одягнену в смугасту холошу й взуту в коричневий черевик. Парубок, наздогнавши цю частину людського організму, заклавши руки в кишені, став спокійно її супроводжувати, як нянька супроводжує гуляючого карапуза.

Здається, я второпав, подумав граф, спостерігаючи за живою ногою. Це не відрізана нога, а чоловік-невидимець, у якого ліва нога видима, а все решта невидиме.

Щоб перевірити свій здогад, Леонід Кучерявоногий розстебнув кишеню рюкзака й узяв горішок. Напередодні лицарям попався кущ лісової ліщини, густо обвішаний плодами; мандрівники нарвали стільки горіхів, скільки влізло в рюкзаки, щоб у дорозі ласувати цією смачною й корисною їжею. Прицілившись, метнув горішок у простір над ногою, очікуючи, що горішок, вдарившись об невидиму сідницю, відскочить. Замість цього горішок безперешкодно пролетів над ногою, із чого випливало, що ніякого невидимого придатка-людини ця кінцівка не мала, а жила сама по собі.

– Здивовані? – запитав парубок, що супроводжував ногу. Він, не спускаючи очей із цієї автономної частини організму, за стукотом копит визначив, що лицарі ув'язалися за ним. – Я б теж здивувався, побачивши ногу, що гуляє без тулуба, без голови. Це нога чарівника Корнелія Костянтиновича Манюні, а я його учень, Касян Трєзвопьянов.

– Корнелія Костянтиновича? Його-то нам і треба, ми до нього і їдемо, – сказав граф Леонід Кучерявоногий. – А хто йому ногу відітнув? І де зараз його тулуб з головою? Ми можемо з ним поспілкуватися?

– Ніхто йому ноги не відтинав, як ви висловились; нога була й залишається невід'ємною частиною його організму. Що ж до тулуба з головою, то він теж зараз здійснює прогулянку, але в іншій місцевості, так би мовити. Поспілкуватися з ним ви зможете, але тільки з моєю допомогою по закінченню прогулянки, – відповів Касян Трєзвопьянов. – Запрошую вас до маєтку Корнелія Костянтиновича, куди ми зараз і прямуємо.

– А може, ви, молодий черевиче, знаєте, де зараз перебуває яйце дракона, викрадене у вересні в Каменіані, або де перебуває організатор цього викрадення? От його портрет, – запитав лицар Федір.

Учень мага зирнув на ксерокопію малюнка і відповів, що нічого цього йому невідомо й такої людини він ніколи не бачив.

Тим часом стежка вивела п'ятнадцять ніг, семеро з котрих належали людям, а восьмеро коням, на велику галявину, де були кам'яний будинок і дерев'яні флігелі й комори.

– От це і є маєток «Приватна галявина», де живе мій учитель, маг Корнелій Костянтинович, ну і я теж. Вірніше сказати, тепер частково живе.

Випередивши живу ногу, Касян розчахнув двері будинку, і нога по-хазяйськи ввійшла усередину, а за нею ввійшли Трєзвопьянов та лицарі, що зіскочили з коней. У вітальні нога зупинилася й зігнулася в коліні, ставши схожою на букву «г»; це відбувається з ногами людей, коли вони сідають на стілець, або табурет, або крісло, або унітаз, або... Учень чарівника запросив і лицарів у крісла напроти ноги, куди вони й опустилися, попередньо відстебнувши для зручності доспіхи й відклавши мечі, списи у футлярах і щити.

– Отже, панове лицарі, ви, мабуть, хочете почути пояснення цього чуда, – вимовив учень мага, кивнувши на завмерлу зігнуту ногу в смугастій холоші й коричневому черевику.

– Так, цікаво, – сказав граф.

І Касян повідав наступне:

Його вчитель Корнелій Костянтинович, мовляв, ще з початку вісімдесятих років займався питанням переміщення в інші виміри за допомогою магії. У ті виміри, де перебуває Великий Світ, можна переміститися, пройшовши крізь Державні Двері. А от дверей для переміщення в інші паралельні простори в Терентопії не виявлено. І вчитель вирішив знайти спосіб потрапляти туди за допомогою чарівництва. Прадавні кудесники начебто вміли таке робити, але той незапам'ятний секрет уже загублений. І вчитель намірився відродити те втрачене вміння.

Просіявши, так би мовити, крізь свій розум масу чарівної інформації, він по крупицях відібрав те, що могло допомогти в вирішенні поставленого завдання. Але цього було замало, і бракуючих знань Корнелій Костянтинович діставався методом проб і помилок.

У дев'яносто другому році Касян став його учнем і без відриву від навчання допомагав у дослідах. Наприкінці того року чарівник закінчив розрахунки магічного переміщення в одне з паралельних просторів, і вчитель із учнем успішно перемістили туди піддослідних тварин: білих мишей і морських свинок.

А на початку дев'яносто третього року вчитель вирішив сам побувати в тому світі. Випивши чарівне зілля й прочитавши магічне заклинання, він перемістився з рідних вимірів у інші.

Переміститися перемістився, але не повністю. Його ліва нога застрягла, якщо так можна сказати, у рідному просторі. І з тих пір Корнелій Костянтинович живе одночасно у двох просторах: його ліва нога – у цьому, терентопському, а все решта – у тому, іншому, паралельному. Його наче заклинило через це застрягання, так що він вже не може, принаймні поки що, повністю вивалитися в жоден із цих світів. У тому світі вчитель, мовляв, виглядає одноногим інвалідом, тому він там одержує не тільки зарплату за магічну роботу, але й пенсію за інвалідністю.

– Живе у двох просторах одночасно? – перепитав Леонід Кучерявоногий. – Пам'ятаю, читав, що в міфології ірландських кельтів є персонажі, які жили одночасно у двох просторах – однооко-одновухо-одноруко-одноногі демони – фомори. Однооко-одновухо-одноруко-одноногими ці фомори виглядали саме тому, що люди кожного з просторів бачили лише половину фомора.

– У слов'янській міфології теж є половинчасті, однооко-одновухо-одноруко-одноногі персонажі, – пригадав і Федір шкільні уроки з європейських міфологій, – вони називаються половайниками.

– Такі половинчасті, однооко-одновухо-одноруко-одноногі демони є в різних міфологіях, – додав учень чарівника. – У народів Близького Сходу, наприклад, такі називаються наснасами, або неснасами, або ниснами. От і мій учитель опинився відразу у двох просторах, як ті міфологічні фомори, – продовжував Касян Трєзвопьянов, – тільки його організм розподілився між двома просторами не настільки симетрично.

– Раз голова Корнелія Костянтиновича живе в інших вимірах, виходить, поговорити ми з ним не зможемо, нога ж не вміє розмовляти, – уголос подумав лицар Федір.

– А оскільки він у тому паралельному світі живе вже третій рік, якщо не рахувати лівої ноги, то про викрадення, що сталося в нашому світі всього місяць тому, знати не може. Так що навіть якщо б його нога і могла говорити, нічого нового щодо цього питання він нам не зміг би повідомити, – зробив висновок граф Леонід, із хрускотом розминаючи пальці рук.

– А я йому зараз повідомлю про це викрадення, і подивимося, що він на це відповість, – сказав учень чарівника.