25, 26 жовтня 1995 року.

– Ну й гостей привалило! І артисти й лицарі! – вимовив голова села Лос-Кобиляки, спостерігаючи в'їзд до поселення двох лицарів Напівкруглого Столу: Федора й Леоніда Кучерявоногого.

За день до цього до Лос-Кобиляк, невеликого сільця в Мізерноградській області, наскочили столичні співаки й музиканти, щоб порадувати селян своєю творчістю.

– Ласкаво прошу, панове лицарі! – сказав вершникам голова, чоловік років сорока, кремезний, частково лисий брюнет з голеним підборіддям і довгими, майже до підборіддя, вусами.

– Привіт вам, молодий черевиче! – відповів лицар Федір.

Ще в шкільні роки Федір, сміху заради, називав знайомих пацанів не «молодий чоловік», а «молодий черевик», і згодом це звернення так в'їлося в його мову, що він став автоматично озиватися до всіх представників чоловічої статі будь-якого віку зі словами «молодий черевиче».

– Я голова Лос-Кобиляк. Мене кличуть Свиридом Красномовчуном, – відрекомендувався лос-кобилякинець. Лицарі теж йому представилися.

– Скажіть, молодий черевиче, чи відоме вам місцезнаходження викраденого драконячого яйця й людини, зображе...

– Ні, – перебив лицаря Федора Свирид.

– Я ж вам ще не показав портрет тієї людини, а ви вже заперечуєте! – викликнув Федір.

– Та бачив я вже той портрет. Один з артистів уже опитав мешканців нашого села, – відповів голова.

– Який ще артист? – запитав граф Леонід Кучерявоногий.

– Та гітарист. Один із цих, – Красномовчун указав на паркан, де висів папір, на який гуашовими фарбами був нанесений наступний текст:

«ТІЛЬКИ ОДИН КОНЦЕРТ!

25 жовтня в клубі виступлять зірки столичної естради:

співачка Цецилія і співак Еміль Хахашкін,

а також рок-групи: "Переґрінус Тіс" і "Чавунні шнурки"!

Початок о 18.00».

– Артисти ще вчора приїхали, – продовжував Свирид. – Репетирують зараз у місцевому будинку культури. За три години, як бачите, почнеться концерт. Це Богдан Пасмо, наш, лос-кобилякинець, усе влаштував. Він закінчив лос-кобилякинську школу й виїхав до столиці, і став там музикантом, заснував рок-групу «Чавунні шнурки». І от тепер із цією групою й із іншими артистами приїхав до рідного села, щоби порадувати земляків мистецтвом.

– А той гітарист, що допитувався про намальованого, він теж зараз у клубі? – запитав Леонід Кучерявоногий.

– Ну так, репетирує, – підтвердив голова. – Він, як тільки прибув до села, першим ділом став усіх опитувати про яйце дракона й шахрая, зображеного на портреті.

– Їдемо до клубу, довідаємося в нього про результати опитування, – вирішив граф, і обоє вершники спрямували коней до центра села, де мав місце сільський будинок культури.

☼ ☼ ☼

У сільському клубі дійсно відбувалася репетиція.

Музиканти настроювали інструменти, мікрофони й іншу апаратуру, щоби звук був найкращим, наскільки це можливо в провінційних умовах. Лідер «Чавунних шнурків», ініціатор і організатор концерту Богдан Пасмо, двадцятитрьохрічний хлопець із довгими, до плечей, русявими патлами, керував процесом. Втім, такі ж патли (тільки не у всіх русяві) мали всі музиканти обох рок-груп, згідно із традицією кращих часів рок-музики. Завідувач клубу не тільки зі зацікавленням спостерігав репетицію, але й догідливо намагався допомогти, чим тільки міг, будучи навіть дещо в цьому нав'язливим.

Там бас-гітарист групи «Чавунні шнурки» Захар Полуящиков підтвердив лицарям Напівкруглого Столу, що він уже опитав жителів Лос-Кобиляк.

– Я ж міліціонер за фахом, вірніше, поки ще курсант міліцейської школи, а в групі граю у вільний час. Коли Богдан вирішив дати концерт у рідному селі, мені довелося відпрошуватися у свого наставника з практики, старшого лейтенанта Миколи Ратиці. І він відпустив мене тільки за умови, що під час цієї гастролі я продовжуватиму пошук викраденого драконячого яйця... До речі, це буде перший виступ нашої групи за межами Жорикбурга.

– Ну й що показало опитування? – поцікавився в рок-міліціонера лицар Федір.

– Отут ніхто нічого про це не знає, на жаль, – зітхнув Полуящиков.

– Треба спитати місцевого чарівника, якщо він ще живий, – втрутився в цю бесіду лідер «Чавунних шнурків» Богдан Пасмо. – Чарівники – народ багатознаючий; може, він знає про це більше, ніж лос-кобилякинці. Він жив кілометрах у сімох від села, у власному маєтку. Пам'ятаю, у дитинстві я з пацанами туди ходив, а чарівник показував нам усілякі фокуси. Пам'ятаю, як він перетворив огірок на кактус... Як же його кликали-то? Забув.

– Того чарівника кличуть Корнелієм Костянтиновичем, – підказав завклубом.

– Так-так, Корнелієм Костянтиновичем. Він ще живий? – запитав Пасмо. – Він уже тоді був підстаркуватий.

– Живий, – відповідав завідувач клубом. – Щоправда, в останні роки він у Лос-Кобиляки не навідується. Тут буває його учень Касян. Говорить, що Корнелій Костянтинович загруз у якомусь магічному експерименті й не може віддалятися від свого маєтку.

Лицар Федір і граф Леонід Кучерявоногий урадили затриматися в Лос-Кобиляках до завтрашнього ранку, насолодитися концертом, переночувати, а на світанку вирушитися до того чарівника Корнелія Костянтиновича.

☼ ☼ ☼

За три години почався концерт. Столичні артисти в це село раніше не приїжджали, навіть артисти з Мізернограда тут бували дуже рідко, тому в клуб набилося все село, так що ті, кому не вистачило місць, сиділи на колінах у тих, кому місць вистачило.

Першою співала молода співачка Цецилія, лауреатка конкурсу «Золота Фанера». У її репертуарі були попсові шлягери з Великого Світу: і українські, й російські, і з так званого далекого зарубіжжя (американські, англійські, італійські, французькі тощо). Для того, щоб безкарно виконувати привселюдно чужих пісень, та ще заробляючи на цьому гроші, треба мати на те дозвіл правовласників цих пісень. Але й Цецилія, й інші терентопські артисти виконували музику з Великого Світу, не маючи на те схвалення правовласників, тобто з порушенням авторських прав. І не тому, що були підлими або жадібними, а тому, що, як і всі терентопці, повинні були дотримуватися конспірації, приховуючи від Великого Світу існування Терентопського королівства. Ну як вони могли дістати від правовласників дозвіл на виконання цих пісень у Терентопії, якщо ніякої Терентопії взагалі не існує, з погляду правовласників? Уяви собі, безцінний читачу, що тобі належать права на які-небудь пісні, і раптом до тебе заявляється суб'єкт, що бажає дістати дозвіл на виконання цих пісень в Атлантиді, наприклад. Хіба ти не вирішиш, що він божевільний?

Другим співав улюбленець жорикбурзької молоді Еміль Хахашкін – спортивного виду рухливий молодий чоловік з тонкими вусиками, дикою зачіскою, сергою в лівім вусі, в екстравагантній і яскравій, «папуговій» одежинці в якихось блискітках. (До речі, саме ця людина першою виявила у підворітті на вулиці Франсуа Рабле нерухливого Бандюгу й викликала до нього швидку допомогу, яка констатувала смерть і, у свою чергу, викликала міліцію). Він виконав пісеньки в танцювальних ритмах, власного виготовлення.

Еміль Хахашкін бував у Харкові й тримав, образно висловлюючись, руку на пульсі сучасної великосвітської естрадної музики, намагався вгнатися за тамтешньою модою, а може, навіть, дещо перегнати. Довідавшись, що у Великому Світі з'явилася мода робити ремікси на популярні пісні й що деякі тамтешні співаки випускають магнітофонні касети або компакт-диски, на яких записано по кілька реміксів на одну пісню, Хахашкін першим спробував впровадити цю моду в королівство. І заходився вчиняти ремікси навіть не на цілі свої пісні, а на їхні фрагменти, прагнучи переплюнути в цьому аспекті великосвітських колег. От що із цього приводу повідомлялося у одному з вересневих, 1995 року, номерів газети «Доля з маком»: