У четвертому сюжеті мова йшла про початок Великої Яєчної Експедиції. Там барон Аркадій від імені всіх лицарів Напівкруглого Столу пообіцяв, що вони докладуть усіх зусиль і весь свій героїзм, щоб знайти викрадене яйце й знешкодити мерзенного шахрая. Наприкінці знов-таки були хронікальні кадри виїзду зі столиці придворних лицарів. І знову граф Остап Влучне Вухо колупав у носі пальцем, але вже знятий в іншому ракурсі іншим оператором.

Кіножурнал «Під прапором нудизму» кіностудія «Задфільм» виготовляла на замовлення Терентопського добровільного товариства нудистів, друкованим органом якого була газета з такою ж назвою, редакція якої орендувала половину першого поверху лицарського гуртожитку. І за кошти цього товариства. Даний номер кіножурналу нудистів було знято в серпні 1995 року в їхньому таборі на річці Замийці.

Сцени пляжного дозвілля неодягнених громадян перемежовувалися монологами голих чоловіків і жінок з аргументами на користь зречення від усяких одеж у періоди літнього відпочинку на лоні природи.

«Брати сонячні, повітряні й водні ванни в купальних костюмах, це однаково що вживати їжу у наморднику», – аргументувала оголена красуня.

«Я міліціонер. Я спеціально опитував у в'язниці злочинців і з'ясував, що серед правопорушників практично немає людей, яким з дитинства прищеплювалися принципи нудизму. Тож значить, потомствені нудисти не роблять злочинів, а виходить, нудизм і його поширення корисні для покращення кримінальної обстановки», – аргументував неодягнений дядько, на грудях якого було витатуювано: «НЕ ЗАБУДУ КУПИТИ СІЛЬ».

«А я лікар-психіатр. Серед психічно хворих людей, яких мені доводилося лікувати, не було жодного потомственого нудиста, із чого я роблю висновок, що люди, виховані в дусі нудизму із самого дитинства, менш піддані психічним захворюванням, а виходить, поширення нудизму в Терентопії сприятиме збереженню й покращенню душевного здоров'я нашої нації», – аргументувала нага пишногруда дама із книгою М.В. Гоголя в руках (назва книги: «Записки божевільного»).

А голий патріарх Жорикбурзький і всієї Терентопії Іполит Четвертий прочитав цілу проповідь, у якій був і такий аргумент:

– Уявить собі, брати й сестри, геніального художника – живописця або скульптора – який трудиться над створенням шедевра, який вкладає у цей твір усю душу й увесь талант. І от робота закінчена. Художник віддає цей шедевр людям: беріть, люди, любуйтеся! А люди, замість того щоби виставити цей шедевр на загальний огляд у музеї, заховують твір у чохол, щоб ніхто не бачив, начебто це не шедевр, а якась ганебна халтура, яку соромно будь-кому показувати. Уявіть, як художникові кривдно бачить таке ставлення до його праці. Але ж і Господь – творець, художник, а людське тіло – витвір його мистецтва. Хіба ми не кривдимо Господа тим, що ховаємо коли треба й коли не треба його шедевр у чохли одеж, начебто натякаючи, що вважаємо людське тіло бездарною халтурою, яку соромно демонструвати, а отже і самого Господа – халтурником? Хіба не радіє ворог Всевишнього, коли бачить таке неповажне ставлення людей до витвору Творця? Так відречемося ж, брати й сестри, від купальних костюмів, щоб посоромити нечистого й показати Творцеві, що ми не соромимося його витвору, а навпаки, ним захоплюємося, демонструємо й любуємося! Амінь!..

(– Цей аргумент Іполита Четвертого схожий на пропаганду не стільки нудизму, скільки ексгібіціонізму, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.

Права ж:

– А я ду...

– Цить! – обриває Автор, не бажаючи отут зайвих дискусій.)

Хоча Борис із Остапом Влучне Вухо й трістанівці не належали до товариства нудистів, кіножурнал «Під прапором нудизму» їм теж сподобався, тому що кінооператор акцентував увагу на найгарніших пляжницях.

Короткометражний ігровий фільм «Життя за грифона», на відміну від кіножурналів, був не чорно-білим, а кольоровим. Сценарій терентопського письменника-прозаїка Аскольда Мояхатаскрайченка. Постановка режисера Валентина Тюхтія. Зйомка оператора Оскара Пустгальтера. Музика композитора Модеста Моцартського. Спецефекти чарівника Оніка. У ролях: Нестор Драконюк, Коля Драконюк, Івасик Драконюк і розмовляючий грифон Арістейчук. Сюжет цієї мелодраматичної короткометражки, котрий дещо нагадував історії Мауґлі й Тарзана, був таким:

Доблесний лицар їхав верхи похмурим лісом, тримаючи в руках маленького сина. На шиї в крихітки висів медальйон – герб лицаря. Раптом із хащі вибігли вовки. Кінь із переляку встав дибки, а лицар упустив немовля. Кінь у жаху поніс лицаря, а вовки оточили упале чадо. Раптом на сіроманців зверху накинувся летючий грифон. Наносячи сірим хижакам криваві рани дзьобом і пазурами, відігнав їх від маляти. А потім дбайливо узяв дитя дзьобом і злетів угору. Вовки, спіймавши облизня, пішли, залишивши на землі плями своєї крові. Лицар, приборкавши коня, повернувся й, побачивши кров, вирішив, що хижаки загризли сина, і впав у розпач, плачучи та вдаряючись шоломом об стовбур дерева... А грифон приніс хлопча у своє лігвище й став ним опікуватися наче власним дитинчам.

Минуло п'ятнадцять років. Син лицаря, урятований і вигодуваний грифоном, виріс і перетворився на гарного юнака. Грифон зостарився й уже не міг полювати, і тепер юнак опікувався ним, наче старим батьком. І раптом у ті місця приїхав лицар – тато юнака, щоб пополювати на грифонів. Побачивши старого грифона, лицар скинув арбалета і вистрілив. Зненацька виниклий юнак закрив грифона своїм тілом. Стріла-болт впилася юнакові в груди. Лицар кинувся до пораненого й побачив на його шиї медальйон зі своїм гербом... Останні кадри фільму: стікаючи сльозами, лицар із пораненим сином на руках поспішає до лікаря...

Популярний кіноактор Нестор Драконюк зіграв лицаря, його старший син – Коля – юнака, а молодший син – Івасик – був знятий у ролі немовляти. Кого зіграв розмовляючий грифон Арістейчук у цьому фільмі, чи треба пояснювати, безцінний читачу? Справжні, живі вовки у фільмі не знімалися. Їхні дуже реалістичні рухливі зображення без кінокамери були нанесені просто на плівку магом Оніком за допомогою чарівної технології.

Глядачі в Трістанівці від вітчизняного фільму «Життя за грифона» ридали не гірше, чим від індійських фільмів. «Життєве кіно», – схлипував граф Остап Влучне Вухо, витираючи сльози й сякаючись у носовичок.

(До слова, безцінний читачу, за десятки років до того, як англійський письменник Редьярд Кіплінґ розповів історію Мауґлі у своїй «Книзі джунглів», а американський літератор Едґар Берроуз – історію Тарзана у своїй багатотомній епопеї «Тарзан, приймак мавп», тему виховання людського дитинчати тваринами освітив російський письменник українського походження Антоній Погорєльський (котрий декілька років служив попечителем Харківського навчального округу) у своєму оповіданні «Подорож у диліжансі», яке ввійшло потім у його ж роман «Двійник, або Мої вечори в Малоросії». Там, як і в історії Тарзана, у джунглях про хлопчика дбають мавпи. А за десяток, приблизно, років потому з'явився роман «Мюнгґаузен» німецького письменника Карла Лебрехта Іммермана, де головний герой, крім іншого, розповідає, як його в ранньому дитинстві виховували дикі кози, та ще розмовляючі. Але баронам Мюнгґаузенам не варто вірити на слово. А Іммерман, до речі, приклав руку, крім іншого, і до теми Круглого Столу короля Артура, написавши п'єсу «Мерлін» і поему «Трістан і Ізольда». Втім, поема, на жаль, не була дописана до кінця. Що ж до Кіплінґа, то Автор тут зауважить, що неодноразово згадуваний у цих писаннях письменник-харків'янин Майк Йогансен переклав його казки українською мовою.)

Після кіножурналів із короткометражкою кіномеханік зробив п'ятнадцятихвилинну перерву, щоб глядачі могли перекурити, або перекусити, або сходити до туалету, або обговорити побачене.

Потім були показані два нові українські фільми: «Голос трави» і «Відьма» (між якими теж була п'ятнадцятихвилинна перерва). Обоє фільми – про українських відьом, або, за терентопською термінологією, українських фей. «Голос трави» був знятий на Одеській кіностудії (режисеркою Наталією Мотузко) за мотивами роману Валерія Шевчука «Дім на горі», а «Відьма» – на Київській кіностудії імені Олександра Довженка (режисеркою Галиною Шигаєвою) за мотивами повісті «Конотопська відьма» Грицька Основ'яненка.