Відразу Автор щедро збагачує читача знанням, що кінь Борис був ізабеллової масті, тобто, кольору пряженого молока, із блакитними очима; а кінь Аркадій – золотаво-буланої, тобто жовтим із золотавим відливом.

Що ж стосується вершників, то Остап Влучне Вухо – тридцятип'ятирічний чоловік кремезної статури, з доволі пишними русявими вусами, а лицар Борис – досить угодований двадцятичотирирічний хлопець без бороди й вусів, але із чорними бровами, які своєю пишністю мало уступали вусам напарника.)

Кіномеханік В'ячеслав, кучерявий смаглявий брюнет із широким носом і опуклими губами, котрий возився з кінопроектором, побачивши приїзд лицарів, сказав їм:

– Доброго вечора! Вітаю колег мого молодшого брата! Мій брат Ярослав теж працює лицарем Напівкруглого Столу.

– Здрастуйте! То ви брат Ярослава? Приємно познайомитися, зрозумійте мене правильно, – відповів Борис, і лицарі представилися кіномеханікові.

– Ви на нього і схожі, – зауважив Остап.

– Так, я рідний брат лицаря Ярослава Матвійовича Кочерижкіна, В'ячеслав Матвійович Кочерижкін. Рідні і друзі називають нас Яриком і В'ячиком. Він і мене спокушав піти в лицарі, але мені більше подобається робота кіномеханіка. Ви вчасно приїхали в це село – за годину почнеться кіносеанс. Я привіз добірну кінопрограму.

– А індійське кіно є? – запитав граф Остап Влучне Вухо.

– Нема. Це велика майже чотиригодинна кінопрограма, що складається з кіножурналів: «Лицарські новини», «Терентопське життя», «Під прапором нудизму» і ігрової короткометражки «Життя за грифона» кіностудії «Задфільм», а також двох нових українських повнометражних ігрових кольорових фільмів: «Відьма» і «Голос трави». У тих селах, де я вже показував цю програму, журнали й фільми глядачам дуже сподобались.

Трістанівці швиденько нагодували зголоднілих у дорозі лицарів, подивилися на портрет яєчного шахрая й сказали, що такого не бачили й про місцезнаходження драконячого яйця не знають, надали лицарям два стільці, і кіносеанс почався, оскільки сонце повільно звалилося під обрій, і село просочила вечірня пітьма.

Квитків на сеанс кіномеханік не продавав. Хто бажали заплатити, кидали по три шурхотики в спеціально для цього поставлений білий емальований таз. Оплата була справою сугубо добровільною: не хочеш – не плати, дивися безкоштовно. Трістанівці вважали своїм обов'язком матеріально допомогти кіномистецтву, тому заплатили всі. Лицарі теж посоромилися не платити й кинули в таз свою лепту. Така єдність прийшлася В'ячеславу Кочерижкіну до душі.

Він включив апарат, той застрекотів, хлюпнувши на екран світло, і на білому полотнищі між волейбольними стовпами заворушилося кіномистецтво...

☼ ☼ ☼

Кіножурнали були зняті на чорно-білу плівку.

В «Лицарських новинах» перший сюжет був присвячений останньому лицарському турніру в День Шляхетного Мордобою. Були, як звичайно (бо сюжети про лицарські турніри в цей святковий день з'являлися у випусках даного кіножурналу щорічно), і хроніка самого турніру, і відгуки глядачів, і враження учасників, і, звичайно, інтерв'ю чемпіона. Цього разу інтерв'ю чемпіона, висловлене відразу ж після вручення йому королевою Зінькою Одинадцятою чемпіонського кубка, було дуже коротким; можливо, навіть найкоротшим за весь час кінозйомок таких турнірів (починаючи з 1977 року).

Питання кореспондента: Ваше враження від перемоги?

Відповідь чемпіона – Лицаря Поштової Скриньки: Ух!!!

Питання кореспондента: Може, щось додасте до сказаного?

Відповідь чемпіона – Лицаря Поштової Скриньки: Не можу! Мені просто бракує слів!

У другому сюжеті розповідалося, що Жорикбурзький краєзнавчий музей готовить нову експозицію, присвячену битві лицаря Аркадія із драконом Інокентієм Карловичем. Оскільки сутичок лицарів із драконами не було з 1693 року, то настільки неординарна подія заслуговує, мовляв, на увічнення в музеї. Директор музею Цицерон Дуськін повідомив кореспондентові кіножурналу, що музей придбав унікальні експонати для цієї експозиції: доспіх із паровим опаленням, інший доспіх із паровим опаленням, охолодженням, вогнегасником, парашутами й аквалангами (обоє експериментальні, виготовлені в єдиному екземплярі), а також і гіппомобіль...

Третій сюжет «Лицарських новин» інформував глядачів про самовідданий подвиг незалежного мандрівного лицаря Геннадія Хоханова, який урятував кілька населених пунктів і великий лісовий масив від можливого спалення. А саме: загасив пожежу на початковій стадії (коли від непогашеного недопалка зайнялася суха трава) у той самий спосіб, яким ліквідував пожежу в імператорському палаці ліліпутів Лемюель Гуллівер (у п'ятому розділі першої частини «Подорожей Гуллівера» Джонатана Свіфта). Пожежник Джордано Попелюшко, що коментував цей сміливий учинок, призвав усіх лицарів слідувати прикладу цього вогнеборця: вирушаючи у путь, пити побільше вологи, а ще краще – прихопити в дорогу вогнегасника. Наприкінці сюжету сам лицар Г. Хоханов відважно продемонстрував, як він гасив полум'я, що з іскри зайнялося, а пожежник Попелюшко процитував чотиривірш поета Франческо Губанедурського:

Четвертий сюжет був присвячений початку Великої Яєчної Експедиції. У нього ввійшов і фрагмент тієї прес-конференції, де король показав столичним журналістам портрет яєчного шахрая, намальований по пам'яті драконом Інокентієм Карловичем; і інтерв'ю самого Жорика Дев'ятого, що пояснював важливість участі лицарів у пошуку викраденого яйця; і хронікальні кадри, що зафіксували виїзд лицарів Напівкруглого Столу зі столиці...

– Он він я! – радісно викликнув, побачивши себе на екрані, лицар Борис, тикаючи пальцем, а потім штовхнув ліктем графа: – А он ти, колупаєш у носі, зрозумій мене правильно.

– А я тоді й не помітив, що нас кінооператор знімає! – захопився Остап Влучне Вухо.

А жителі Трістанівки, упізнавши у лицарях на екрані двох нинішніх гостей села, обернулися до Бориса з Остапом і зааплодували, начебто ті тільки-но утнули унікальний трюк.

Кіножурнал «Терентопське життя» теж складався із чотирьох сюжетів, але присвячених одній темі: викраденню драконячого яйця.

У першому сюжеті був репортаж з тієї ж прес-конференції, де король із міліціонером Варлаамом Папірусюком розповіли журналістам відомі на той момент слідству факти й оприлюднили портрет шахрая, що замовив злодієві Бандюзі викрасти цей раритет із Абрикосової печери.

У другому сюжеті, знятому в Жорикбурзькому краєзнавчому музеї, екскурсовод Кір Сірник демонстрував поколупаний пазурами драконії Агнеси муляж драконячого яйця, яким Бандюга підмінив справжнє яйце. І розповідав про попередні, невдалі спроби викрадень, здійснені в 1632 році лицарем Опанасом Вухастим (з летальним результатом) і в 1746 році чорнокнижником Авдієм Мотлохом. «За давніх часів терентопські лицарі вбивали немовлячих драконів, а зі шкарлупи їхніх яєць робили сувеніри. А от щоби конфіскувати яйце в живих драконів – ні, таке трапилося уперше», – закінчив свою промову, погладжуючи восковий муляж яйця, Кір Сірник.

У третьому сюжеті кіножурналістка Ізольда Пляма брала інтерв'ю у свідків безпосередньо на місцях, де розгорталися події. «От саме в цій печері було викрадене яйце дракона...» – говорила Ізольда, перебуваючи в Абрикосовій, і просила драконію Агнесу повідати, як та виявила зникнення яйця... «От саме отут злодій Бандюга віддав украдене яйце таємничому незнайомцеві...» – говорила Ізольда, перебуваючи на Жорикбурзькому залізничному вокзалі, і просила присутнього поруч чарівника Гліба Цвяха розповісти, як він, скануючи труп Бандюги ясновидінням, побачив те віддавання (зрозуміло, це знімалося до того, як Цвях покинув столицю й відправився шукати русалчине молоко)... «Саме отут таємничого незнайомця бачили востаннє...» – говорила Ізольда, перебуваючи на залізничному вокзалі у Великих Дрібках, і просила стоячого поруч таксиста Жилбилова повідомити, як він підвозив таємничого підозрюваного від вокзалу до Державних Дверей і назад до вокзалу...