Ілля Шнапс – жвавий і спритний не за роками (а йому вже за вісімдесят) пенсіонер і директор музею імені самого себе – у минулому був найпопулярнішим банщиком у Жорикбурзі, банщиком-стахановцем...

– А що, невже й у цім королівстві був стахановський рух?! – дивується Ліва півкуля авторського мозку.

(Якщо серед читачів цього незрівнянного твору є суб'єкти настільки малоерудовані, що їм зовсім невідоме поняття «стахановець», то Автор таких читачів змушений послати на... саме так – на сторінки енциклопедій, де викладені пояснення).

Крізь двері, які зв'язують Терентопію з Великим Світом (так жителі королівства, нагадує Автор, називають наш із тобою, безцінний читачу, світ) терентопці таємно відвідували Харків і його околиці, і на відміну від харків'ян, які про сусідню Терентопію нічого не знали, мали уявлення про харківські моди й звичаї, і запозичили деякі харківські віяння. Так, коли майже шістдесят років тому в Харкові був у моді стахановський рух, модне слівце «стахановець» потрапило й у королівство. Жителі країни приліплювали це прізвисько до своїх співгромадян на власний розсуд, коли жартома, а коли всерйоз, іноді по-дружньому, іноді офіційно.

У Жорикбурзі, наприклад, городяни нагородили в різний час офіційним титулом стахановця натурника Ксенофонта Кукарікидзе, православного патріарха Савелія Другого, незалежного дегустатора алкогольних напоїв Ю.Ю. Наливайка, популярного банщика Іллю Шнапса, й деяких інших.

Стахановець Ілля Шнапс любив не тільки серйозну музику. Ще він любив крутитися. Не в смислі – здійснювати обертовий рух, а в смислі – заробляти хороші гроші. Навіть вийшовши з лазні на пенсію, цей шустрий старий не загруз у заслуженому відпочинку, а став гарувати (без відриву від пенсійних виплат, звичайно) у якості директора квартири-музею популярного банщика Іллі Шнапса. У цьому музеї, створеному із власної квартири, стахановець працював не тільки директором, але й головним експонатом, а його дружина Марта Онисимівна – білетером і екскурсоводом.

– Подивіться ліворуч, – говорила наприклад вона здійснюючим екскурсію квартирою стахановця. – Перед нами розстеляється підвіконня, власноручно пофарбоване Іллею Аристарховичем, а на підвіконні розкинулися горщики з мальовничими заростями гострого червоного перцю, вирощеного самим Іллею Аристарховичем. Бажаючі можуть недорого купити насіння цього сорту, уподобаного самим популярним Шнапсом...

І вона продавала насіння у маленьких паперових пакетиках.

– А тепер обернемося праворуч. Праворуч, за мальовничим кухонним столом розкинувся сам популярний банщик Ілля Аристархович Шнапс у процесі поглинання їжі. Як ви бачите, знаменитий стахановець поглинає смачний, ароматний, висококалорійний борщ, рецепт якого бажаючі можуть придбати за майже символічну плату...

І продавала рецепт, роздрукований на друкарській машинці «Любава» за допомогою копірки на декількох шарах паперу.

– Зверніть увагу на замислений погляд ветерана, який без відриву від борщу щось обмірковує. Особливою замисленістю вражає погляд лівого ока. Можливо, у цей момент у черепі ветерана циркулюють спогади про трудові подвиги в парильні. Прошу стахановця руками не мацати...

От так, навіть у процесі насичення себе борщем, шустрий старець заробляв гріш. Більше того, гроші йшли до нього навіть уночі, коли він не шкодуючи сил спав. Адже уві сні він хропів. І хропів не аби як, на галай-балай, а хропів артистично, навіть віртуозно, чим приводив у захват знавців і цінителів художнього храпа. Тому Марта Онисимівна стала продавати квитки й на нічні «концерти» сплячого стахановця, що також вносило фінансову лепту в сімейний бюджет...

Що ж стосується лазні, де цей ударник порався до пенсії, то їй незабаром було присвоєно його ім'я, тобто тепер вона називалася Лазнею імені Стахановця Іллі Шнапса. І фасад її прикрашає меморіальна дошка, котра повідомляє, що от такий стахановець тут, мовляв, здійснював трудові подвиги.

Щодо касира Грошенятка.

Як читач уже знає, Грошенятко – чоловік невеликий на зріст. Не карлик, не ліліпут, не гном, а просто низький. Як то кажуть, куцан, або ж курдупель, або ж коротун. А є ще слова «шкет» і «шибздик». Вічно скуйовджений, майже завжди неголений гостроносий брюнет сорока трьох років. Має дружину (на голову за нього вище) і двох синів.

Іноді прізвища людей збігаються з їхньою професією. Наприклад, у Жорикбурзі був пожежник Джордано Попелюшко. Його прізвище походить, зрозуміло, від слова «попіл». Попіл – наслідок горіння, а пожежник – борець із горінням. Втім, і його ім'я у зв'язку з подією, що трапилася 17 лютого 1600 року в Римі на Кампо деї Фйорі (Площі Квітів), викликає асоціацію з горінням.

А ще жила не дуже давно в Жорикбурзі ж людина Ю.Ю. Наливайко (уже не живе: цироз печінки). Деякі вважали його просто п'яницею, а інші – незалежним дегустатором алкогольних напоїв, дегустатором-стахановцем (тепер у столиці, завдяки цим іншим, є вулиця Стахановця Наливайка). Тобто знову бачимо відповідність діяльності людини до її прізвища.

Або мешкав у столиці також такий собі Парфен Цугундер. Він працював у міліції слідчим. Вираз «узяти на цугундер» означає «посадити у в'язницю». Внаслідок роботи Парфена дійсно деякі правопорушники опинялися за ґратами. Тобто й у цьому випадку професія виявилася відповідною до прізвища.

Або взяти начальника жорикбурзької міліції генерала Антона Петровича Бобика. Його прізвище теж можна вважати дещо співпадаючим із його професією. Бо словом «бобик» у Совєтському Союзі називали зокрема міліцейські автомобілі (ну, не офіційно, а в якості, так би мовити, народного жарту).

От і прізвище Джульєта Дездемоновича збігалося із професією, тому що працював він касиром, тобто об'єктом роботи були гроші.

– Дивне в нього ім'я: Джульєт Дездемонович, – каже Ліва півкуля авторського мозку.

– Так, ім'ячко рідке для мужчини, – погоджується Права.

За таким іменем неважко здогадатися, що тато й дідусь касира були шанувальниками творчості Шекспіра. Коли бабуся була при надії (тобто тоді, звичайно, майбутня бабуся, молода жінка), дідусь (майбутній, молодий), чомусь упевнений що народиться дівчинка, підібрав дитині ім'я Дездемона. Та народився син. Щоб не відмовлятися від гарного Шекспірівського імені, дід назвав пацана Дездемоном. Коли Дездемон виріс, одружився й зробився кандидатом у батьки, історія повторилася. Його син став зватися Джульєтом Дездемоновичем... Втім, читач, можливо, й сам здогадався, без пояснень Автора.

Касир Джульєт Дездемонович Грошенятко був знайомий із драконом Інокентієм Карловичем більш, ніж інші люди-жорикбуржці, оскільки саме Грошенятко привозив гірчичнопечерному екскурсоводові зарплату. Взагалі-то доставка получки додому співробітників – практика для туристичного агентства «Рятівна Бджола» не типова. Співробітники самі приходили за жалуванням до каси, але для Інокентія Карловича адміністрація цієї організації зробила виключення.

Причина наступна: після того як дракон улаштувався на роботу й чесно пропрацював місяць, він, як і інші співробітники, в день зарплати явився в офіс «Рятівної Бджоли»; але офіс був настільки не розрахований на драконячі габарити, що коли крилатий екскурсовод сунувся до каси, то мимоволі подряпав шорсткою шкірою шпалери, перекинув хвостом тумбочку й ледве не знищив головою люстру. Із цього випливало, що видавати йому гроші там же, де і його колегам, незручно. На вулиці, під поглядами проходячих повз роззяв, це робити несолідно. Залишився останній варіант – доставляти зарплатню просто в Гірчичні печери.

Що й став проробляти щомісяця касир Грошенятко. Для цього Джульєтові Дездемоновичу був виділений службовий велосипед «Україна», виготовлений у 1982 році на ХВЗ, тобто Харківськім велосипеднім заводі імені Петровського. І от уже вісім років цей традиційно неголений кремезний коротун навідується до інтелігентного дракона із приємною для того місією.

Опинившись у гарній печері й віддавши гроші, касир не поспішав віддалятися. Він полюбляв неквапливі бесіди з розумним співрозмовником. Дракон напував його чаєм, звареним за власним рецептом, грав йому на клавесині й навіть читав свої рукописи. Тому ніхто, крім, звичайно, інших драконів та люмбрикуса Гавриїла Святославовича, не знав цього екскурсовода так добре, як Грошенятко.