Страйка ці факти зацікавили лише тим, що підтвердили: чотирнадцятого вересня 1974 року якась жінка таки зробила аборт на Брайд-стріт і записалася як Марго Бамборо. Оукден наводив докази: фотографії медичних документів, які надала неназвана колишня працівниця клініки (яка зачинилася в 1978 році). Страйк дійшов висновку, що працівниця вже не боялася за своє місце, коли у вісімдесяті Оукден запропонував їй гроші за інформацію. Також неназвана працівниця клініки заявила, що жінка, яка приходила на процедуру, не була схожа на Марго з фотографій, що потім з’явилися в пресі.
Оукден поставив серію риторичних запитань — вочевидь, йому й необачним видавцям книжки здавалося, що так вони зможуть обійти закон про наклеп. Чи могло бути, що жінка, яка робила аборт, використала ім’я Марго з її згоди й за її підтримки? Мабуть, найбільше хотіла би приховати аборт жінка, приналежна до римо-католицької віри? А хіба після абортів не буває ускладнень? Чи не могла Марго піти на Брайд-стріт одинадцятого жовтня, маючи на меті відвідати особу, якій довелося повернутися до клініки? А може, спитати поради від імені цієї особи? Чи могло статися так, що Марго викрали не в Клеркенвеллі, а з вулиці неподалік підвалу Денніса Кріда?
Подумки Страйк відповів: «Ні, не могло, і добре, що твою книжку завернули, приятелю». Вся низка подій, вірогідність яких припускав Оукден, мала помістити Марго в безпосередню близькість до підвалу Кріда у вечір зникнення. «Ускладнення» мали пояснити, нащо Марго пішла б до клініки за місяць після аборту,— але Марго ніяк не могла їх мати, адже була в чудовій формі й до зникнення щодня приходила на роботу в клініці. Але якщо таємничі «ускладнення» приписати найкращій подрузі Марго, це давало і привід їй повернутися до клініки (де лежить Уна), і підставу Уні брехати про місце зустрічі в той вечір. Загалом, як на Страйка, Оукденові дуже пощастило, що його не притягнули до суду. Мабуть, Уну й Роя стримало тільки побоювання зайвої уваги до такого процесу.
Страйк розгорнув книжку на четвертій помітці Робін, глянув на досі зачинені двері будинку та прочитав наступний відзначений абзац.
— Я бачила її так чітко, як зараз бачу вас. Вона стояла за вікном і гамселила по ньому кулаками, ніби хотіла привернути увагу. Я особливо добре це пригадую, бо саме читала «По той бік опівночі» і багато думала про жінок і все, через що вони проходять, аж тут звела очі — і там була вона. Щойно я заплющую очі, бачу її знову, ніби фото у власній голові,— і цей образ відтоді не відпускає мене. Мені всі кажуть: «ти все вигадала» або «облиш, забудь». Але я не стану змінювати версію лише тому, що інші мені не вірять. Ким я буду після того?
Невелика друкарня, яка тоді містилася на верхньому поверсі будівлі, належала подружжю — Арнольду і Рейчел Соєрам. Поліція прийняла їхні запевнення в тому, що нога Марго Бамборо ніколи не ступала на територію їхньої фірми, а жінка, яку бачила у вікні Аманда,— то сама місіс Соєр, яка стверджує, що вікно не відчинялося без добрячого удару кулаком.
Однак поліція не звернула уваги на давніший зв'язок між сімейною друкарнею «А&Р» і Марго Бамборо. Перше велике замовлення подружжя отримало від нині зачиненого нічного клубу «Биндюг», для якого Пол Сатчвелл, коханець Марго, виконав скандальний розпис стін. Пізніше роботи Сатчвелла прикрашали собою буклети друкарні «А&Р», тож, вочевидь, подружжя і Сатчвелл підтримували зв’язок.
Чи не може це означати...
— Ох і срань,— буркнув Страйк, перегорнув сторінку, і в око йому впав короткий абзац, який Робін жирно підкреслила чорним.
Однак екс-сусіда митця Вейн Трулав гадає, що Пол Сатчвелл після цього виїхав за кордон.
— Він розповідав мені про плани подорожувати. Не думаю, що малювання приносило йому багато грошей, а коли ще й поліція прийшла, він, мабуть, вирішив ушитися подалі. Розумний хід, нічого не скажеш.
П’яту й останню відмітку Робін зробила ближче до кінця книжки. Знову звівши очі — машина ШМ стояла на своєму місці, двері будинку лишалися зачиненими,— Страйк прочитав:
За місяць по зникненню Марго її чоловік Рой відвідав клініку Святого Івана. На барбекю, куди працівники клініки разом вибралися влітку того-таки року, Рой не зміг стримати поганого характеру, але тепер поводився на диво тихо.
Дороті пригадує:
— Він хотів поговорити з нами всіма, подякувати за допомогу поліції. Здавався хворим — що й не дивно. Її особисті речі ми сховали в коробку, бо в її кабінеті працював лікар, який тимчасово її заміщував. Поліція там уже все обшукала. Ми зібрали разом її особисті речі — крем для рук, диплом у рамці й фотографію, де він, Рой, тримав на руках їхню доньку. Рой перебрав речі й розчулився, а потім помітив одну річ, що стояла в Марго на столі. То була така дерев’яна статуетка, щось таке в дусі вікінгів. Рой почав питати: «Звідки це? Де вона це взяла?» Ніхто не знав, а його це, здається, засмутило. Мабуть, вирішив, що то від іншого чоловіка. Звісно, поліція тоді вже покопалася в її особистому житті. Це страшно — не мати впевненості у власній дружині.
Страйк знову звів очі на будинок, не побачив нічого нового й зазирнув у кінець книжки, яка на завершення пропонувала ще чимало припущень, здогадів і притягнутих за вуха теорій. З одного боку, Оукден натякав, що Марго сама накликала на себе трагедію розкутою і зухвалою поведінкою — ходила в корсеті, носила кролячі вуха, нахабно вийшла за рамки класу, в якому народилася. З другого боку, своє життя вона прожила в оточенні потенційних убивць. Жоден пов’язаний з Марго чоловік не уникнув уваги Оукдена — ні «чарівний і безсовісний Стіві чи то Датвейт, чи то Джекс», ні «авторитарний фахівець із захворювань крові Рой Фіппс», ні «мстивий ґвалтівник Джулз Бейліс», ні «темпераментний ловелас Пол Сатчвелл», ні горезвісний секс-монстр Денніс Крід».
Страйк уже хотів відкласти книжку, коли звернув увагу на сторінки з темнішими берегами ближче до середини. Мабуть, фотографії. Він розгорнув книжку знову.
Крім уже знайомого портрету з газет і фото Марго й Уни в образі плейбоївських кроличок (Уна — фігуриста й усміхнена, Марго — велична, у хмарі білявого волосся), тут було лише три світлини. Всі — поганої якості; Марго на них потрапила випадково.
Підпис під першою повідомляв: «Автор, його мати й Марго». Дороті Оукден мала квадратну щелепу та сталево-сіре волосся і носила окуляри з піднятими кутиками. Вона стояла обличчям до камери й обіймала за плечі худого ластатого хлопчика зі стрижкою «паж»; хлопчик скривив гримасу, яка спотворила його риси. Страйкові згадався Люк, його старший небіж. Позаду Оукденів тягнувся широкими смугами газон, удалині виднілися гостроверхі дахи великого будинку. На галявині біля будинку щось стирчало; придивившись, Страйк вирішив, що це фундамент стін чи колон: мабуть, споруджують літній будиночок.
За Дороті й Карлом по газону йшла Марго Бамборо, несвідома того, що її фотографують. Вона була боса, у джинсових шортах і футболці, несла тацю і усміхалася комусь за межами фото. Страйк вирішив, що це фото зробили під час барбекю, яке організувала Марго. Будинок Фіппсів виявився розкішнішим, ніж він уявляв.
Перевіривши, як там ШМ,— машина так і стояла на місці,— Страйк роздивився ще два фото, зроблені на святкуванні Різдва в клініці Святого Івана.
Над стійкою реєстратури розвісили дощик, стільці з приймального покою згромадили в кутки. На обох світлинах Страйк шукав Марго — і знайшов. На першій вона тримала на руках маленьку Анну й розмовляла з високою чорношкірою жінкою — мабуть, Вілмою Бейліс. У кутку фото була струнка жіночка з круглими очима й каштановим волоссям, постриженим пір’їнами,— Страйк вирішив, що це молода Дженіс.
На другій світлині всі дивилися не в камеру або мали тінь на обличчі, крім одної особи. Виснажений і неусміхнений літній чоловік у костюмі та з зачесаним назад волоссям, здавалося, один звернув увагу на фотографа. Спалах зробив його очі червоними. Фото було підписано «Марго й доктор Джозеф Бреннер», хоча видно було тільки спину Марго.
