Минуло чотири дні. О п’ятій п’ятнадцять ранку спальний поїзд «Нічна Рив’єра» зупинився на вокзалі Паддинґтон. Страйк спав погано й уночі все дивився, як тягнеться за вікном купе сіра примара так званої Англійської Рив’єри. Постіль він не розстилав, протеза не знімав, від сніданку на пластиковій таці відмовився й одним з перших ступив на перон з речмішком на плечі.

Ранок був морозний, і Страйкове дихання хмаркою вилітало з рота, коли він ішов платформою. Брунелівські сталеві арки вигиналися над ним, мов ребра синього кита, крізь скляну стелю видно було сіре небо. Неголений і з відчуттям дискомфорту в куксі, яку минулого вечора не торкнувся пом’якшувальний крем, Страйк дійшов до лавки, сів, нарешті закурив, а тоді дістав телефон і набрав Робін.

Він знав, що вона не спить, бо цю ніч Робін провела в Страйковому «БМВ», припаркованому під будинком ведучого прогнозу погоди — виглядала Листоношу. Поки Страйк був у Корнволлі, спілкувалися головно через есесмеки, бо вони з Люсі розривалися між шпиталем у Труро й будинком у Сент-Мосі, по черзі то сидячи біля Джоан, у якої випало волосся, а імунна система розвалилася під тиском хіміотерапії, то підтримуючи Теда, який майже не їв. Від’їжджаючи до Лондона, Страйк приготував велетенський казан каррі й лишив у холодильнику поруч з пирогами, які спекла Люсі. Підносячи цигарку до губ, він відчув аромат кмину від власних пальців; а якщо зосереджувався, то міг легко пригадати смертоносний душок лікарняного антисептику, крізь який пробивався сморід сечі: ці запахи заступали собою подих холодного металу, дизелю і кави, аромат якої долітав від «Старбаксу» неподалік.

— Привіт,— сказала Робін, і її голос дещо ослабив — як Страйк і очікував — тугий вузол тривоги в нього всередині.— Що сталося?

— Нічого,— здивувався Страйк, аж тут згадав, що п’ята ранку.— А, вибач... це не щось термінове, просто оце тільки зійшов з поїзда. Хотів спитати, чи ти не хочеш поснідати перед тим, як поїдеш додому спати.

— О, чудова ідея,— озвалася Робін з таким щирим задоволенням, що Страйк відчув себе не таким і втомленим,— бо в мене є новини по справі Бамборо.

— Клас,— відповів Страйк,— у мене теж. Зустріч не завадить.

— Як Джоан?

— Та не дуже. Вчора відпустили її додому. Приставили до неї макмілланівську медсестру. Тед ніякий. Люсі лишилася з ними.

— Ти теж міг лишитися,— сказала Робін.— Ми б упоралися.

— Та нічого,— відповів Страйк, мружачи очі від диму власної цигарки. Крізь хмари прорвався промінчик передзимового сонця й освітив недопалки на кахляній підлозі.— Я обіцяв повернутися на Різдво. Де зустрінемося?

— Ну, я планувала зазирнути до Національної портретної галереї, перш ніж їхати додому, тож...

— Що-що ти планувала? — здивувався Страйк.

— Зазирнути до Національної портретної галереї. Поясню, як зустрінемося. Ти не проти здибатися десь у тих місцях?

— Мені все одно куди,— відповів Страйк,— тут метро під боком. Поїду тобі назустріч, хто перший знайде кав’ярню, напише другому.

За сорок п’ять хвилин Робін зайшла до кав’ярні «Нотатки» на Сент-Мартин-лейн, де вже було людно, попри ранню годину. За дерев’яними столами (деякі були завбільшки як кухонний стіл її батьків у Йоркширі) сиділо повно молоді з ноутбуками й бізнесменів, які забігли поснідати перед роботою. Стоячи в черзі перед довгим шинквасом, Робін старанно ігнорувала випічку й солодощі, виставлені у вітрині: на нічне стеження вона брала з собою бутерброди, і цього (строго сказала собі Робін) цілком достатньо.

Взявши капучино, вона рушила до столу в глибині кав’ярні, за яким Страйк читав «Таймз» під металевим канделябром, схожим на здоровенного павука. За ці шість днів Робін встигла забути, який він сам здоровий. Зігнутий над газетою, Страйк був їй схожий на чорного ведмедя: обличчя в щетині, запихається сандвічем з беконом і яйцем. Приємно було просто глянути на нього. Мабуть, подумала вона, то їй просто аж настільки набридли чисто виголені, стрункі, привабливі чоловіки, які, подібно до аромату туберози, здавалися принадними — але з часом викликали бажання тікати від них світ за очі.

— Привіт,— сказала Робін, сідаючи навпроти.

Страйк звів очі, і негайно її довге сяйливе волосся й аура доброго здоров’я здалися йому протиотрутою від лікарняної смердоти розпаду, в якій він провів минулі п’ять днів.

— Щось ти не вбита, ніби й не провела цілу ніч без сну.

— Не знаю, комплімент це чи звинувачення,— звела брови Робін.— Бо я таки провела цілу ніч без сну, а Листоноша так і не з’явився — чи не з’явилася,— хоча вчора на адресу студії надіслали ще одну поштівку. Листоноші, бачте, сподобалася його усмішка в кінці вівторкового випуску.

Страйк рохнув.

— Ти перший почнеш про справу Бамборо чи я? — спитала Робін.

— Почни ти,— озвався Страйк, жуючи,— бо я з голоду конаю.

— Добре,— кивнула Робін.— Що ж, є добрі новини, а є погані. Погані: майже всі, кого мені вдалося знайти, померли, а кого ще не знайшла — мабуть, теж уже на тому світі.

Вона розповіла Страйкові про покійних Біллі Ломакса, Альберта Шиммінгза, Вілму Бейліс і Дороті Оукден і про свої спроби вийти на зв’язок з їхніми родичами.

— Ніхто поки що не озвався, крім синів Шиммінгза, які злякалися, що ми журналісти й хочемо повісити зникнення Марго на їхнього батька. Я постаралася запевнити, що це не так. Сподіваюся, вийде.

Страйк перервав методичне споживання сандвіча, щоб перехилити одразу пів чашки чаю, і сказав:

— У мене схожі проблеми. Ті дві жінки, що вовтузилися біля таксофонів, недоступні. Рубі Елліот, яка їх бачила, і мати й донька Флюрі — тобто вони самі — померли. Але всі мають живих нащадків, тож я їм написав. Поки що відповів тільки онук Флюрі, який не розуміє, що я в біса хочу. А от у доктора Бреннера, наскільки я виявив, живих родичів не лишилося. Він не мав ні дружини, ні дітей, і його покійна сестра так само була незаміжня і бездітна.

— А ти знаєш, скільки є жінок, яких звати Аманда Байт? — спитала Робін.

— Можу уявити,— кивнув Страйк і відкусив від сандвіча.— Я саме тому її тобі й віддав.

— Ти...

— Та жартую,— усміхнувся на вираз її обличчя Страйк.— А що Пол Сатчвелл і Глорія Конті?

— Ну, якщо вони померли, то не в Британії. Але ось дивина. Я не можу знайти і згадки про жодного з них після 1975 року.

— Збіг,— звів брови Страйк.— Датвейт — мігрені від стресу, мертва коханка — теж зник. Він або за кордоном, або змінив прізвище. Після сімдесят шостого року я не знайшов ні його адреси, ні свідоцтва про смерть. Але скажу, що на його місці я теж змінив би прізвище. Преса йому зробила кепську рекламу, правда ж? Працювати не вміє, спить з дружиною колеги, надсилає квіти жінці, яка потім зникає...

— Ми не знаємо, чи то були квіти,— буркнула Робін у свою чашку.

«Бувають, Страйку, й інші подарунки».

— Ну, тоді цукерки. Суть від того не змінюється. Важче зрозуміти, чому з радарів зникли Сатчвелл і Конті,— додав Страйк, потираючи неголене підборіддя.— Преса доволі швидко втратила до них цікавість. А якби Конті просто взяла прізвище чоловіка, ти б легко знайшла її в інтернеті. Глорій Конті навряд чи так само багато, як Аманд Байт.

— Я подумала, що вона могла виїхати до Італії,— сказала Робін.— Гі батька звали Рикардо. Може, має там родичів. Я написала кільком Конті з «Фейсбуку», але ті, що озвалися, Глорії не знають. Я кажу, що проводжу дослідження генеалогій, бо боюся, що вона не відповість, якщо одразу згадати Марго.

— Це ти правильно,— кивнув Страйк, досипаючи в чай цукру.— Так, Італія — це слушна ідея. Вона була молода, може, вирішила змінити декорації. А от зникнення Сатчвелла — дивина. З фото не скажеш, що то полохливий чоловік. Він мав би десь випливти зі своїми картинами.

— Я шукала на виставках, на аукціонах, у галереях. Але враження таке, що він у повітрі розчинився.

— Ні, в мене трохи прогресу таки є,— мовив Страйк, доїв сандвіч і дістав записник.— Коли сидиш у лікарні, можна на диво плідно попрацювати. Я знайшов чотирьох живих свідків, один уже згодився поговорити: Грегорі Талбот, син Білла, який з’їхав з глузду й почав малювати пентаграми в звітах. Я назвався, пояснив, на кого працюю, і Грегорі виявився не проти поговорити. Іду до нього в суботу, якщо хочеш — приєднуйся.