— Що трапилося?
Страйк усе їй розповів. Коли він закінчив, запала коротка пауза.
— Ану повтори підказку,— напружено перепитала Робін.
— «Знайдете її в М54».
— Не «на М54»? Не на шосе?
— Може, йшлося і про шосе, але він точно сказав «в».
— Довжина М54 — понад двадцять миль.
— Отож-бо.
Почала проявлятися реакція на події: замість тріюмфу, Страйк відчував утому й напруження. У телефоні почувся гудок, і Страйк глянув на екран.
— Це знову Браян Такер, намагається додзвонитися,— пояснив він Робін.
— І що ти йому скажеш?
— Правду,— важко промовив Страйк, видуваючи дим у відчинене вікно.— Доктор Біджрал уже подзвонйв у Скотланд-Ярд. Проблема в тому, що коли підказка нічого не означає або її неможливо розшифрувати, Такер знатиме, що його доньку вбив Крід, але ніколи не поверне тіло. Це дуже вписується у Крідові ідеї про вічні тортури.
— Але отримати зізнання — це вже щось, правда? — мовила Робін.
— Такер кількадесят років уже був переконаний, що її вбив Крід. Зізнання без тіла не загоїть рани. Крід, знаючи, де тіло, й не кажучи, стане тим, хто сміється останнім... Як там у Британській бібліотеці?
— А, нормально,— відповіла Робін.— Я кілька годин тому знайшла Джоанну Гаммонд.
— І? — спитав Страйк, знову повертаючи бойову готовність.
— У неї на обличчі була велика родимка. На лівій щоці. Можна роздивитися на весільній світлині в місцевій газеті. Зараз тобі надішлю.
— А базилік...
— Це на звороті її некрологу. В одній з місцевих газет.
— Святий Боже,— зронив Страйк.
Запала довша пауза. У Страйка в телефоні знову почувся гудок: це Робін надіслала йому фото.
Відкривши його, він побачив весільну пару з 1969 року: на розмитій чорно-білій світлині широко всміхалася білозуба чорнява наречена з кучерявим волоссям, у мереживній сукні під горло, на голові — капелюшок-таблетка з серпанком, а на лівій щоці — велика родимка. Над її плечем вивищувався неусміхнений блондин. Чоловік, одружений усього кілька хвилин, уже мав такий вигляд, наче готовий замахнутися бейсбольною биткою.
— За класифікацією Шмідта вона була не Стрільцем,— тим часом говорила Робін, і Страйк приклав телефон до вуха,— а Скорпіоном...
— ...що їй, на думку Талбота, пасувало більше — через мушку на щоці,— зітхнув Страйк.— Слід було мені переглянути всі визначення знаків, коли ти дізналася про Шмідта. Може, ми швидше б докопалися.
— А що робити з Датвейтом?
— Я йому подзвоню,— відповів Страйк, мить помовчавши.— Просто зараз. А потім передзвоню тобі.
У нього буркотіло в животі, коли він зателефонував у готель «Аллардис» у Скегнессі й почув знайомий сердитий шотландський акцент Донни, Датвейтової дружини.
— О Господи,— вигукнула вона, коли Страйк представився.— А тепер що?
— Не хвилюйтеся, нічого такого,— збрехав Страйк; чутно було, як на фоні грає радіо.— Просто хотів ще раз перевірити кілька моментів.
— Стіве! — крикнула вона, відставивши слухавку.— Це він!... Що значить «хто»? А ти на кого в біса подумав?
Почулися кроки, а далі в трубці прозвучав голос Датвейта — наполовину сердитий, а наполовину переляканий.
— Чого вам треба?
— Хочу розповісти вам, що, на мою думку, сталося під час вашого останнього прийому в Марго Бамборо,— відповів Страйк.
Він говорив дві хвилини, і його ніхто не перебивав, але Страйк був певен, що Датвейт ще тут, бо в телефоні чувся віддалений гамір пансіону. Коли Страйк закінчив реконструкцію останньої Датвейтової консультації, запала мовчанка — чулося тільки радіо, яке грало «Blame» Келвіна Гарриса.
So blame it on the night... don’t blame it on me[25]...
— Hy? — сказав Страйк.
Він знав, що Датвейт не хоче все підтверджувати. Датвейт — боягуз і слабак, який тікає від проблем. Він міг би запобігти наступним смертям, якби мав мужність розповісти все, що знає, але він злякався за власну шкуру, злякався, що в очах газетних читачів видасться тупим нікчемою, замішаним у злочині. Отож він утік і тільки все погіршив, і це мало жахливі наслідки, від яких він знову втік, навіть до кінця не зізнаючись собі, чого він так боїться, забуваючись за допомогою пиятики, караоке й жінок. А тепер Страйк поставив його перед страшним вибором, який і вибору-то не залишав. Як і Вайолет Купер, Стіва Датвейта до кінця життя супроводжуватиме огуда в’їдливої громадськості, й було б набагато краще, якби він прийшов до Талбота сорок років тому: тіло Марго Бамборо знайшли б швидше, вбивцю поставили б перед судом, і більше ніхто не вмер би.
— То я маю рацію? — запитав Страйк.
— Так,— нарешті озвався Датвейт.
— О’кей, що ж, послухайтеся моєї поради: просто зараз ідіть до своєї дружини і все їй розкажіть, поки цього не зробила преса. Бо від неї заховатися не вдасться.
— Чорт,— стиха вилаявся Датвейт.
— Тоді побачимося в суді,— кинув Страйк, натиснув відбій і одразу ж передзвонив Робін.
— Він усе підтвердив.
— Корморане,— промовила вона.
— Я порадив йому розповісти все Донні...
— Корморане,— повторила Робін.
— Що?
— Здається, я знаю, що таке М54.
— Не...
— ...шосе? Ні. М54 — це зоряне скупчення...
— Це що?
— Кулясте скупчення зірок.
— Зірок? — перепитав Страйк, і в нього душа впала у п’яти.— Постривай...
— Слухай,— сказала Робін.— Крід гадав, що дуже розумний, але достатньо лише погуглити...
— Там нема інтернету,— мовив Страйк.— Він дуже на це нарікав...
— Що ж, М54 — це зоряне скупчення в сузір’ї Стрільця,— сказала Робін.
— Тільки не треба знову астрології,— заплющив очі Страйк.— Робін...
— Слухай мене! Він сказав: «Знайдете її в М54», правильно?
— Ага...
— А «лучник» — це синонім «стрільця».
— То й що?
— Браян показував нам карту, Страйку! Денніс Крід на початку сімдесятих регулярно навідувався в готель «Лучник» в Ізлінгтоні — завозив їм речі з хімчистки. На задвір’ї готелю є колодязь. Він був забитий дошками, а тепер згори ще й оранжерею збудували.
У паб через дорогу зайшло двоє підпилих чоловіків з однаковими пивними черевцями. Страйк не звернув на них уваги. Він навіть забув затягнутися цигаркою, яка тліла між пальців.
— Подумай,— говорила Робін йому у вухо,— у Кріда у фургоні неочікувано опиняється тіло, але він не може відвезти його в Еппінг-Форест, бо там досі свіже місце злочину. Щойно знайшли рештки Вери Кенні. Не знаю, чому він не відніс тіло в підвал...
— А я знаю,— мовив Страйк.— Він щойно мені сказав. Він проїздив попри будинок, і Вай Купер не спала й сиділа біля вікна.
— О’кей... ясно... отже, йому треба було перед роботою звільнити фургон. Він добре знає територію готелю «Лучник», знає, де там задня хвіртка. У фургоні є інструменти, можна легко підважити дошки. Корморане, я впевнена, що вона — в старому колодязі «Лучника».
На мить запала пауза, аж тут на коліна Страйкові упав гарячий попіл з забутої цигарки.
— Чорт...
Страйк щиглем викинув недопалок у вікно під несхвальний погляд літньої жінки, яка проходила вулицею з картатим візком для покупок.
— Гаразд, ось як ми вчинимо,— мовив Страйк до Робін.— Я подзвоню Такерові й розповім усе, що сталося, включно і з твоїм припущенням. А ти подзвониш Джорджеві Лейборну й розповіси про колодязь у «Лучнику». Що швидше його обшукає поліція, то краще для Такера, особливо якщо у пресу просочаться чутки про зізнання Кріда.
— Гаразд, просто зараз і...
— Стривай, я ще не закінчив,— мовив Страйк. Він заплющив очі й потер скроні, міркуючи про все, що повинна зробити агенція, і негайно.— Коли поговориш з Лейборном, хочу, щоб ти подзвонила Барклею і сказала, що завтра вранці він разом з тобою має піти на одну справу. Хай на кілька годин забуде про бойфренда міс Джоне. А швидше, на весь день, якщо трапиться те, що я думаю.
— А на яку справу ми йдемо з Барклеєм? — поцікавилася Робін.
