Робін замовила тонік, аж тут її телефон задзвонив. Вона сподівалася, що це Барклей, але натомість побачила мамине ім’я. Мабуть, до Лінди дійшла новина про Сарину вагітність. Напевно, Метью встиг повезти майбутню дружину до Месема разом з доброю звісткою. Робін вимкнула звук на телефоні, заплатила за напій (шкода, що безалкогольний) і понесла його назад за столик, де Оукден відповідав на питання Страйка:

— Ні, такого не було.

— Тобто ви не підливали горілку в пунш на барбекю в доктора Бамборо?

Оукден відкусив великий шматок свого безкоштовного сандвіча й почав задирливо жувати. За поріділим волоссям і численними зморшками навколо очей п’ятдесятичотирирічного чоловіка Робін чітко бачила зіпсованого підлітка.

— Я її тільки поцупив,— з повним ротом сказав Оукден,— і пив у повітці. Дивно, що їм стало шкода пляшки, але багаті — ті ще жлоби. Так вони й багатіють, правда ж?

— Ми чули, що комусь стало зле від пуншу.

— Не моя провина,— заявив Оукден.

— Чули, що доктор Фіппс розсердився.

— А, той,— вишкірився Оукден.— Непогано склалося життя в старого Фіппса, га?

— В якому сенсі? — спитав Страйк.

— Жінка забралася з дороги, оженився з нянькою. Дуже зручно.

— Вам Фіппс не подобався, так? — спитав Страйк.— 3 вашої книжки дуже помітно.

— Ти її читав? — сполохався Оукден.— Як так?

— Зуміли дістати сигнальний примірник,— відповів Страйк.— Вона мала вийти у вісімдесят п’ятому, правильно?

— Так,— кивнув Оукден.

— А пам’ятаєте альтанку, яку саме почали будувати, коли Бамборо влаштувала барбекю?

В Оукдена смикнулося око. Він швидко підніс руку та провів по волоссю, ніби воно лізло в очі.

— Ні,— відповів він.

— Гі видно на одному з ваших фото. Тоді тільки почали будувати колони. Мабуть, підлогу вже теж поклали.

— Не пам’ятаю такого,— заявив Оукден.

— Але ж повітка, де ви пили горілку, мала бути поблизу?

— Не могло такого бути,— сказав Оукден.

— Коли ми вже заговорили про поцуплене,— мовив Страйк,— у вас часом немає некролога Джозефа Бреннера, який ви взяли в будинку Дженіс Бітті?

— Я не крав у неї жодних некрологів,— зверхньо заявив Оукден.— Нащо він мені?

— Щоб видати нам інформацію з нього за свої власні відомості?

— Мені про старого Джо Бреннера нічого не треба уточнювати, я його й сам знаю. Він приходив до нас на обід кожної другої неділі. Видно, моя стара готувала краще, ніж його сестра.

— Що ж,— дещо войовничим тоном мовив Страйк,— уперед, здивуйте нас.

Оукден звів рідкуваті брови. Відкусив ще шмат сандвіча, прожував і тільки тоді промовив:

— Гей, це ж ти вигадав. Якщо тобі не треба інформація — я піду.

— Якщо ви не знаєте більше нічого, крім того, що написали у книжці...

— Бреннер хотів, щоб Марго Бамборо вигнали з лікарів к бісовій матері. Одного разу прийшов до нас на обід і тільки про це й торочив. За кілька тижнів до її зникнення. Ось,— задерикувато кинув Оукден,— у книжці цього не було, бо мама не хотіла, щоб я таке писав.

— І чому?

— Лояльність,— пирхнув Оукден.— А я тоді старався не засмучувати сердешну, бо почалися розмови про те, щоб мене викреслити з заповіту. Старих жінок,— додав шахрай з тюремним строком за плечами,— легко переконати в чому завгодно, якщо за ними не наглядають. У вісімдесяті вона здружилася з місцевим вікарієм. Я боявся, що гроші підуть на новий церковний шпиль, якщо я за нею не пригляну.

— Чому Бреннер хотів, щоб її вигнали?

— Вона оглянула якогось малого без дозволу батьків.

— Не сина Дженіс? — запитала Робін.

— Я що, з тобою розмовляю? — огризнувся Оукден.

— Так,— загарчав Страйк,— стежте за язиком. То був син Дженіс чи ні?

— Може,— відповів Оукден, і Робін зрозуміла, що він не пам’ятає.— Суть у тому, що це неетично — оглядати дитину без присутності батьків. Старий Джо за це вчепився. Все повторював, що доможеться, аби її за це викинули. Ось. Як гадаєте, міг я таке вичитати в некролозі?

Оукден допив коктейль і заявив:

— Ще такий хочу.

Страйк проігнорував це та спитав:

— Отже, це було за два тижні до зникнення Бамборо?

— Десь тоді, так. Ще не бачив, щоб старий негідник так тішився. Старий Джо любив карати людей. То був злобний старий чорт, правду кажучи.

— В якому сенсі?

— Казав моїй старій, що вона мало мене б’є,— мовив Оукден.— А вона й послухалася. За кілька днів дурепа спробувала мене відшмагати, але я її навчив більше так не робити.

— Правда? Сам її побив?

Близько посаджені очі Оукдена роздивлялися Страйка, ніби Оукден вирішував, варто його научати чи ні.

— Якби мій батько був живий, він мав би право мене покарати, але щоб вона мене принижувала за вказівкою Бреннера? Я цього не стерпів.

— Наскільки близькими були стосунки Бреннера й вашої матері?

Оукден зсунув брови.

— Лікар і його секретарка, не більше. Більше нічого між ними не було, якщо ти на це натякаєш.

— Тобто вони не лягали полежати після обіду? — спитав Страйк.— Вона не здавалася сонною після візитів Бреннера?

— Не треба судити всіх матусь за своєю,— сказав на це Оукден.

Страйк відзначив шпильку недоброю усмішкою і спитав:

— Ваша мати просила Бреннера виписати свідоцтво про смерть вашої бабусі?

— А це взагалі до чого?

— Просила?

— Не знаю,— відповів Оукден, знову кинувши погляд на двері.— Звідки ти таке взяв? Чого взагалі про це питаєш?

— Лікаркою вашої бабусі була Марго Бамборо, так?

— Не знаю,— відповів Оукден.

— Ви пам’ятаєте кожне слово, яке ваша мати сказала про Стіва Датвейта: і що він фліртував з реєстраторками, і що вибіг у сльозах з кабінету,— але не пам’ятаєте, як саме впала зі сходів ваша бабуся й забилася на смерть?

— Мене там не було,— заявив Оукден.— Я був у друга, коли це сталося. Прийшов додому, а там «швидка».

— Отже, вдома була тільки ваша мати?

— Та до чого тут це, ми ж про...

— Як звали друга, у якого ви тоді були в гостях? — спитав Страйк, уперше розгорнувши записник.

— Що ти робиш? — спитав Оукден, спробував засміятися і впустив останній шматок сандвіча на тарілку.— На що ти, бляха, натякаєш?

— Ви не хочете сказати, як його звали?

— Та якого я маю... то був однокласник...

— Дуже зручно для вас і для матері, що Мод так упала,— сказав Страйк.— Маю інформацію, що вона в тому стані не повинна була спускатися сходами сама. Ви успадкували будинок, так?

Оукден повільно похитав головою, ніби дивуючись неочікуваній тупості Корморана Страйка.

— Серйозно? Ти намагаєшся... Ого. Ого.

— Отже, ви мені не скажете, як звали вашого однокласника?

— Ого,— знову спробував розсміятися Оукден.— Ти думаєш, що можеш...

— ...шепнути знайомому журналісту, що ваша блискуча кар’єра обманщика бабусь почалася з гарненького штурхана в спину власній бабусі? О так. Це я можу.

— Ану зажди хвильку...

— Я в курсі, що ви думаєте, ніби поставили пастку на мене,— сказав Страйк, нахилившись уперед. Весь його вигляд випромінював загрозу, і краєм ока Робін побачила, що чорнява жінка в чеонгсамі та її партнер сторожко дивляться в їхній бік, не донісши напої до губ.— Але поліція досі має записку, надіслану в 1985 році, де сказано, що треба копати під мальтійським хрестом. Нині технології аналізу ДНК значно просунулися вперед. Гадаю, вони зможуть дослідити слину на конверті.

В Оукдена знову смикнулося око.

— Ви хотіли відновити інтерес преси до справи Бамборо, щоб люди зацікавилися вашою сраною книжкою, так?

— Я ніколи...

— Попереджаю вас. Якщо заговорите до газетярів про мене й мого батька чи моє розслідування справи Бамборо, я зроблю так, що вас прищикнуть за ту записку. А якщо раптом не вийде — вся моя агенція перекопає всю вашу жалюгідну біографію, аж поки ми не знайдемо, з чим піти до поліції. Зрозуміло?

Оукден на мить занервував, але швидко опанував себе й навіть зумів знову пирхнути.

— Ти не можеш мені завадити писати про що схочу. Це називається свобода сло...