— А до чого їжак до Великодня? — спитав Адам у Страйка, показуючи дядькові його подарунок.
— Великдень навесні, так? — сказав Тед з того кінця столу.— Тварини, які взимку спали, прокидаються.
— А мій розбився,— сказав Люк, трусячи коробку.
— Дуже прикро,— зронив Страйк, а Люсі кинула на нього дошкульний погляд.
Вона була мов на голках: лаяла синів, коли ті за їдою поринали в телефони, сердито дивилася на Страйка, коли він поглядав у свій телефон, повсякчас визирала у вікно на погоду. Детектив був радий нагоді вийти з будинку по яйця для доньок Полворта, але він пройшов хіба десять метрів униз крутим схилом (і з цигаркою в руці), коли поруч зупинилася вся родина на «дачі». Коли Страйк пошепки пояснив, куди йде, Полворт сказав:
— Та на хрін треба, у них удома шоколаду на рік. Облиш.
Об одинадцятій — у духовці лишили ягнячу ногу, поставивши таймер, а Люку сказали, що айпад у човен брати не можна, а ще був фальстарт, бо меншій доньці Полворта треба було повернутися попісяти, хоча раніше вона казала, що не хоче,— всі спустилися до гавані, де зустріли медсестру Керензу, і піднялися на борт старого Тедового кораблика — «Джоанет».
Колись Страйк був дядьковим першим помічником, але тепер не тримав рівноваги й не міг працювати на вітрилах чи біля керма. Він сидів з жіноцтвом і дітьми, позбавлений необхідності підтримувати розмову, перекрикуючи виляскування вітрил. Тед вигукував команди Полвортові та Джеку. Люк їв шоколад, мружачи очі від холодного вітру; доньки Полворта трусилися, тулячись до матері, яка обіймала їх за плечі. Сльози вже струменіли по обличчю Люсі, яка тримала в руках білу урну-лілею. Поруч Керенза стискала оберемок темно-рожевих троянд, обгорнутий целофаном, тож кричати на дітей, щоб стереглися гіка, доводилося Грегові й Полворту. Вітрильник огинав півострів, на якому вартовим підносився замок Сент-Мос.
Поверхня моря щосекунди мінилася — то поле шафраново-сірого ряботиння, то серпанок сліпучих іскор. Аромат озону був для Страйка такий самий рідний і заспокійливий, як запах пива. Він думав про те, як добре, що Джоан обрала це замість могили, аж тут відчув, як вібрує мобільний у нагрудній кишені. Нездатний опиратися спокусі прочитати повідомлення, звісно ж, від Шарлотти, він дістав телефон і глянув на екран.
Я думала ти повернешся думала ти не даси мені вийти за нього думала ти мені не дозволиш це зробити
Страйк сховав телефон у кишеню. Люк дивився на нього, і Страйк подумав, що зараз він спитає, чого це дядькові Корморану можна дивитись у телефон, а йому айпад заборонили. Але погляд дядька відмовив хлопця від цієї ідеї, тож Люк просто запхав до рота ще шоколаду.
Усіма, навіть Люком, опанувала стриманість, коли Тед розвернув «Джоанет» по вітру й повільно зупинив її. Вітрило гучно тріпотіло, а замок Сент-Мос удалині був завбільшки, як замок з піску. Керенза роздала троянди — по одній усім, крім Теда, який прийняв залишок букета засмаглими на сонці руками. Всі мовчали, і мить набула урочистості. Над головою сердито лопотіло вітрило, а Тед схилився з борту й ніжно опустив урну на хвилі, прошепотівши слова прощання, і предмет, який, як боявся Страйк, матиме недоречний і мішурний вигляд, виявився — саме через свій малий розмір — чарівним, на диво шляхетним. Лілея граційно попливла по хвилях. Невдовзі останнє, що лишилося на землі від Джоан Нанкарроу, розчиниться в морі, й тільки рожеві троянди, які одну по одній кинули на хвилі, лишаться показувати місце, де вона щезла.
Страйк обійняв Люсі за плечі, а вона поклала голову братові на плече. Вітрильник прямував до берега. Розин, старша донька Полворта, ридала: попервах сльози викликала в неї урна, що зникала вдалині, але далі дівчинка вже плакала, насолоджуючись власним горем і втішаннями з боку матері. Страйк дивився, аж поки біла цятка не зникла з очей, а тоді звернув очі до берега, думаючи про ягнячу ногу, яка чекає на них удома.
Телефон знову завібрував за кілька хвилин по тому, як Страйк ступив на тверду землю. Полворт допомагав Тедові прив’язувати вітрильник, а Страйк закурив і відвернувся від інших, щоб прочитати нове повідомлення.
Я хочу померти сказавши правду люди такі брехуни всі кого я знаю брешуть у цьому якщо їхочуть не берхати
— Я пройдуся,— сказав Страйк Люсі.
— Не можна,— відповіла вона,— обід же буде для всіх...
— Мені треба купити ще оцих,— твердо відповів Страйк їй у незадоволене обличчя, показавши цигарку.— Побачимося на місці.
— Потрібне товариство, Діду? — спитав Полворт.— Пенні сама довезе дівчат.
— Ні, друже, не турбуйся,— відповів Страйк.— По роботі треба подзвонити,— додав він тихо, щоб не чула Люсі. Щойно він це сказав, мобільний завібрував знову.
— До побачення, Корме,— попрощалася Керенза зі звичним добрим виразом на вкритому ластовинням обличчі.— Я не приєднаюся до вас на обіді.
— Чудово,— відповів Страйк,— ой, вибачте, я хотів... Дякую, що прийшли, Керензо, Джоан вас дуже полюбила.
Коли Керенза нарешті сіла в машину і всі роз’їхалися, Страйк знову дістав телефон.
Не забувай що я тебе кохала прощавай блу цьом
Страйк набрав номер. Кілька сигналів, і ввімкнувся автовідповідач.
— Шарлотта, це я,— сказав Страйк.— Я дзвонитиму, поки ти не візьмеш слухавку.
Він закінчив дзвінок і знову набрав її. Знову автовідповідач.
Страйк зрушив з місця, бо його тривога вимагала дій. Людей на вулицях біля гавані було мало. Більшість жителів Сент-Моса вже сіла за великодній стіл. Раз у раз Страйк набирав Шарлотту, але вона не відповідала.
Навколо його голови ніби затягувався дріт. Шия затерпла від напруги. Страйка охоплював то гнів, то обурення, то бентега, то страх. Шарлотта завжди бездоганно вміла маніпулювати. А ще вона двічі пройшла на волосок від смерті від власної руки.
Можливо, телефон мовчить, бо вона вже мертва. У Замку Крой, який багато поколінь належить родині її чоловіка, є спортивна зброя. У клініці — потужні ліки: може, вона відкладала їх потроху. Вона могла, власне, зарізатися, як уже намагалася під час особливо запеклої сварки зі Страйком.
Подзвонивши на її номер вдесяте, Страйк зупинився і глянув за поруччя, на безжальне море, яке не намагалося втішити, раз у раз набігаючи на берег. Голову затопили спогади про Джоан, яка так затято чіплялася за життя: тривога за Шарлотту змішалася з гнівом на те, що життя отак відкидають геть.
А тоді телефон задзвонив.
— Де ти? — мало не закричав Страйк.
— Блуї?
Голос у Шарлотти був п’яний чи обкурений.
— Де ти?
— ...казала тобі,— пробурмотіла вона.— Блуї, пм’яташ...
— Шарлотта, ДЕ ТИ?
—Я тобі казала, С... амондс...
Страйк розвернувся і, кульгаючи, побіг назад: за двадцять метрів була стара червона буда таксофону. Вільною рукою Страйк уже видобував з кишені штанів монети.
— Ти в своїй палаті? Де ти?
У таксофоні тхнуло сечею, недопалками та прибережним болотом з тисяч черевиків.
— Бачу н... бо... Блуї, я така...
Вона ледь говорила, дихала повільно.
— Один один вісім, один один вісім? — сказав бадьорий голос у слухавці таксофону.
— Саймондс-Гауз, психіатрична клініка в Кенті.
— З’єднати?
— Так, з’єднайте... Шарлотта, ти ще там? Поговори зі мною. Де ти?
Вона не відповідала. Дихала гучно, горлом.
— Саймондс-Гауз,— озвався бадьорий жіночий голос у другому вусі.
— У вас є стаціонарна пацієнтка на ім’я Шарлотта Росс?
— Вибачте, сер,— відповіла чергова медсестра,— ми не...
— У неї передозування. Вона щойно подзвонила мені з вашого закладу, вона прийняла ліки. Ви маєте її знайти... можливо, вона надворі, у вас там є прилегла територія?
— Сер, чи можу я дізнатися ваше...
— Негайно шукайте, де є Шарлотта Росс, негайно, вона в мене на іншій лінії, в неї передозування.
