Завтра Великодня неділя, а отже, рідні Джоан зберуться в Сент-Мосі й розвіють її попіл над морем. Страйка не принаджувала ні сама скорботна подія, ні ще одна довга мандрівка до Корнволлу, ні вимушене спілкування з Люсі, яка кілька разів дзвонила й чітко дала зрозуміти, що боїться цього останнього прощання. Знову та знову вона говорила, як їй сумно, що не буде могили, куди можна приходити, і Страйк чув у її словах звинувачувальні ноти, ніби Люсі вважала, що Страйк мав знехтувати останніми бажаннями Джоан. Також Люсі була не рада, що Страйк не приїде на цілі вихідні, як вона з Грегом, і прямо нагадала, щоб він не забув привезти шоколадні яйця всім небожам, а не тільки Джеку. Страйкові зовсім не хотілося везти крихкі шоколадні яйця в поїзді аж до Труро, коли треба давати раду сумці, ще й нозі, яка після кількох тижнів безупинної роботи постійно боліла.

Мав і інше джерело стресу: Страйкові знову почали писати незнайома напівсестра Пруденс і зведенюк Ал. Вочевидь, вони вирішили, що Страйк отримав необхідний катарсис, накричавши на Рокбі по телефону, а тепер шкодує, і його легше буде вмовити прийти на вечірку: це стане жестом примирення. Страйк не відповідав на їхні повідомлення, але відчуття було ніби від укусів комах: розчісувати не можна, але дратує безнастанно.

І над усіма турботами нависала ще справа Бамборо, яка, попри всі години праці, що їй присвятили вони з Робін, лишалася такою самою каламутною, як і того дня, коли вони з Робін узялися розгадувати таємницю сорокарічної давнини. Річний крайній строк невпинно наближався, а прориву і близько не сталося. Правду кажучи, Страйк не чекав багато від бесіди з доньками Вілми Бейліс, яка в них з Робін була запланована на ранок,— а потім Страйк сяде на поїзд до Труро.

Ідучи до будинку неюної жінки, в якій ШМ знаходив таку принадність, Страйк урешті-решт мусив визнати, що співчував би будь-якому чоловіку, який так відчайдушно шукає, понад сумнів, певної сексуальної розради. Нещодавно до Страйка дійшло, що після розставання з Шарлоттою саме стосунки з жінками — попри свою випадковість і тимчасовість — стали його єдиною незахмареною віддушиною від роботи. Його сексуальне життя стало на паузу, коли в Джоан діагностували рак: довгі мандрівки до Корнволлу з’їли весь час, який можна було би присвятити побаченням.

Власне, нагод Страйк мав удосталь. Відколи агенція стала успішною, певна частка багатих і нещасливих жінок — які здебільшого і приносили агенції прибуток — мала схильність вбачати в Страйкові розраду від власного емоційного болю чи порожнечі. Чергову клієнтку такого штибу агенція взяла буквально вчора, у Страсну п’ятницю. Оскільки жінка прийшла на зміну місіс Сміт, яка вже почала процес розлучення з чоловіком на підставі його фотографій з нянею, що їх зробив Моррис, тридцятидворічній брюнетці дали прізвисько міс Джоне.

Вона була, безперечно, вродлива: мала довгі ноги, пухкі губи й доглянуту гладеньку шкіру. Міс Джоне цікавилися таблоїди — почасти через статус спадкоємиці, а почасти через затяту битву за опіку, яка точилася між нею і колишнім бойфрендом, на якого вона шукала бруд, щоб представити в суді. Міс Джоне і так, і сяк перекидала довгі ноги, розповідаючи Страйкові, що її лицемірний колишній — наркоман, що він продає історії про неї газетам, а за шестимісячну доньку бореться винятково для того, щоб дошкулити міс Джоне. Коли Страйк проводжав її до дверей, вона раз у раз торкалася його руки та сміялася у відповідь на люб’язності значно довше, ніж треба. Намагаючись випровадити її під пильним оком Пат, Страйк почувався так, ніби намагається відчистити з пальців жувальну гумку.

Він чудово уявляв, що сказав би Дейв Полворт, якби побачив цю сцену, оскільки Полворт мав власні уїдливі теорії щодо жінок, які знаходять його давнього друга привабливим; найчистішим зразком цього типажу була Шарлотта. На думку Полворта, до Страйка тягнулися жінки невротичні, хаотичні, іноді небезпечні, а їхня прихильність до колишнього боксера зі зламаним носом походила від підсвідомого бажання причепитися до скелі, мов молюск.

Ідучи безлюдними вулицями Сток-Ньюїнгтону, Страйк природно перейшов до думок про колишню наречену. Він так і не відповів на її повні розпачу есемески, надіслані (як він дізнався, погугливши назву цього місця) з приватної психіатричної клініки. Повідомлення прийшли напередодні його від’їзду до присмертної Джоан, а ще Страйк не бажав підживлювати марні надії Шарлотти на те, що він приїде її рятувати. Чи вона досі там? Якщо так, то це найдовша її госпіталізація. Шарлоттині сини-близнята, яким виповнився рік, мабуть, лишилися на опіці няні або ж свекрухи, яка, за словами Шарлотти, радо взяла б на себе роль їхньої матері.

Наближаючись до вулиці, де жила Елінор Дін, Страйк набрав Робін.

— Він ще там?

— Так. Зможеш припаркуватися просто за мною, тут є місце. Родина з чотирнадцятого, мабуть, поїхала кудись на Великдень. Обох машин немає.

— За п’ять хвилин буду.

Завернувши за ріг, він побачив старий «лендровер» за кілька будинків від помешкання Елінор Дін і легко припаркувався просто за ним. Щойно він заглушив двигун, Робін вистрибнула з «лендровера», безгучно зачинила дверцята, обійшла «БМВ» і сіла на пасажирське місце. На плечі вона мала сумку.

— Доброго ранку,— привіталася вона.

— Доброго ранку. Ти хіба не поспішаєш звідси вшитися?

Сказавши це, Страйк побачив, що мобільний у руці в Робін засвітився: хтось надіслав їй повідомлення. Робін навіть не глянула на телефон, просто поклала його на коліна екраном униз, щоб не світив.

— Маю що розповісти тобі. Я говорила з К. Б. Оукденом.

— А,— сказав Страйк.

Зважаючи на те, що Оукден цікавився здебільшого Страйком, і на підозру, що його дзвінки Оукден записує, детективи вирішили, що застерегти його проти втручання в розслідування має Робін.

— Йому це не сподобалося,— сказала вона.— Казав, що це вільна країна й він має право говорити з ким захоче. Я йому пояснила: «Ви можете завадити розслідуванню, якщо станете поперед нас розмовляти зі свідками». А він заявив на те, що як досвідчений біограф...

— Ой, хай у сраку йде,— тихо лайнувся Страйк.

— ...він знає, як розпитувати людей і дізнаватися інформацію, і можливо, нам трьом варто об’єднати ресурси.

— Авжеж,— сказав Страйк.— Агенції саме бракує шахрая з тюремним терміном. І який підсумок?

— Можу сказати, що він справді дуже хоче з тобою зустрітися і налаштований тримати все, що знає про Бреннера, при собі, поки цього не станеться. Бреннер — його наживка.

Страйк потягнувся по нову цигарку.

— Не певний, чи Бреннер вартий К. Б. Оукдена.

— Навіть після того, що тобі сказала Дженіс?

Страйк затягнувся і випустив дим у вікно, подалі від Робін.

— Згоден, Бреннер тепер видається значно підозрілішим, ніж тоді, коли ми починали, але які шанси, що Оукден і справді щось на нього має? Він був малий, коли все те сталося, а викрасти некролог — це вчинок людини, яка хоче нашкребти бодай якісь відомості, а не...

Він почув шелест, обернув голову й побачив, що Робін полізла в сумку. На його подив, вона видобула звідти нотатник Талбота.

— Так і носиш його з собою? — спитав Страйк, стараючись не дратуватися.

— Як бачиш,— відповіла Робін і переклала мобільний на приладову панель, щоб звільнити коліна. Кинувши погляд на телефон, Страйк побачив, що їй прийшло друге повідомлення. Екран знову засвітився, і він помітив, що це Моррис.

— Про що це Моррис тобі пише? — спитав Страйк, і навіть йому самому це питання прозвучало як критика.

— Та ні про що. Сидить під будинком колишнього міс Джоне і нудьгує,— відповіла Робін, гортаючи нотатник Талбота.— Я хочу тобі дещо показати. Ось, глянь на це.

Вона передала йому книжку, розгорнуту на сторінці, яку Страйк пам’ятав з власного читання цих нотаток. Сторінка була з кінця нотатника, де дивних малюнків ставало найбільше. На цьому танцював чорний скелет з косою в руках.

— На малюнки не дивися,— сказала Робін.— Дивися сюди. Оце речення між ногами скелета. Отой маленький символ, коло з хрестом у ньому — це Парс Фортуни...