— Так,— відповіла Робін.
— Він у неї з’явився за кілька днів до зникнення. Показувала його Ліз, сестрі, мамі Лорен... так, Лорен? — звернувся він до онуки, а та кивнула.— Метелик на ланцюжку, дешевий, а оскільки таких тоді було багато, поліція заявила, що він міг належати будь-кому. Ліз неправильно його запам’ятала... це збило поліцію з пантелику, вона не була впевнена, чи то кулон Лу... Ліз швидко визнала, що не роздивилася. Але коли спитали про прикраси, Крід глянув мені в очі. Він знав, хто я такий. Лу була моя копія,— повторив Такер.— Знаєте, як він пояснив, нащо тримає прикраси під мостинами?
— Так,— кивнула Робін,— сказав, що купив собі, бо любив одягатися жінкою...
— Що купив собі,— одночасно з нею заговорив Такер,— що сам носив.
— Містере Такер, по телефону ви сказали...
— Лу його поцупила в тій крамниці, куди ходили всі дівчата, як її...
— «Біба»,— підказала Лорен.
— «Біба»,— кивнув Такер.— За два дні до зникнення вона прогулювала школу й увечері показала Ліз, мамі Лорен, украдений кулон. З Лу бували проблеми... Не поладнала з моєю другою дружиною. Мама дівчат померла, коли Лу було десять років. Лу це сильно вразило, більше, ніж сестер. Так вона й не полюбила мачуху.
Все це він уже розповідав Робін по телефону, але вона все одно співчутливо покивала.
— Жінка посварилася з Лу вранці того дня, як вона зникла, і Лу знов не пішла до школи. Ми про це не знали, а потім увечері вона не повернулася. Обдзвонили всіх подруг — жодна її не бачила. Подзвонили копам. Потім ми дізналися, що одна з подруг набрехала — вона потай провела Лу до себе, а батькам не сказали. Назавтра Лу бачили тричі — вона була в шкільній формі. Востаннє бачили біля пральні в Кентиш-Тауні. Попросила в якогось типа підкурити. Ми знали, що вона почала курити, вони з моєю жінкою посварилися в тому числі через це.
Такер провадив хрипким голосом:
— Крід схопив Веру Кенні в Кентиш-Тауні. Це було в сімдесятому, якраз коли він переїхав до квартири біля Райського парку. Вера була першою жінкою, яку він замкнув у підвалі. Прикував її там і тримав живою, а сам...
— Діду,— попросила Лорен,— не треба.
— Ні,— пробурмотів Такер, похиливши голову,— вибач, рибонько.
— Містере Такер,— не проґавила нагоди Робін,— по телефону ви казали, що маєте про Марго Бамборо інформацію, якої не знає більше ніхто.
— Так,— кивнув Такер і, обмацавши штормівку, видобув з неї стос складених паперів і розгорнув тремкими руками.— Оце я добув через наглядача у Вейкфілді ще в сімдесят дев’ятому. Я там у кінці сімдесятих що вихідні бував, дивився, хто коли приходить і йде. Довідався, хто що любить випити і все таке. З цим наглядачем... імені не скажу... з ним ми потоваришували. Кріда тримали в крилі суворого режиму, в одиночній камері, бо інші ув’язнені хотіли його крові. Один тип у вісімдесят другому році мало око йому не вийняв — поцупив у їдальні ложку й нагострив у себе в камері, а тоді штрикнув Кріда в око. Трошки промахнувся, бо Крід ухилився. А вищав при цьому, казав мій друг, як дівчисько.
Останні слова Такер вимовив із задоволенням.
— Ну і я просив свого друга,— провадив він,— просив, щоб він мені розповідав усе, що зможе дізнатися. Що Крід каже, на що натякає, все таке. Гроші йому за те давав. Він міг вилетіти з роботи, якби про це дізналися. Й от мій друг заволодів цим папірцем і виніс його для мене. А я навіть не міг нікому сказати, що його маю, бо тоді проблеми були б у нас обох, але я подзвонив чоловікові Марго Бамборо... як там його...
— Рой Фіппс.
— Фіппсові, так. І сказав йому: «Я маю записи від Кріда, які тобі треба побачити. Вони доводять, що Крід убив твою дружину».
Презирливий усміх знову відкрив коричневі, мов іриски, зуби Такера.
— Але він нічого не хотів знати,— провадив Такер.— Фіппс мене мав за психа. За рік по тому, як я йому дзвонив, у газеті написали, що доктор Фіппс одружився з нянькою своєї дитини. Крід йому, виходить, прислужився.
— Діду! — обурилася Лорен.
— Гаразд, гаразд,— пробурмотів Такер.— Ніколи мені отой лікар не подобався. Він би міг дуже нам помогти, якби тільки захотів. Спеціаліст-консультант — до такого міністр внутрішніх справ дослухався б. Ми могли б тиснути далі за його допомогою, але йому те було нецікаво, а коли я дізнався, що він з нянькою збігся, то одразу подумав — ось і пояснення.
— Можна я...— почала Робін, показуючи на папірець, який Такер так і тримав на столі біля себе, але Такер її проігнорував.
— Тож багато років ми з Джеррі боролися самі,— сказав він.— Джеррі Вулфсон, брат Кари. Знаєте, хто то? — кинув він до Робін.
— Так, працівниця нічного клубу...
— Працівниця клубу, повія у вільний час, ще й наркотики вживала. Джеррі не мав щодо неї ілюзій, він не наївний був, та все одно сестра. Вона його виростила, коли мати їх покинула. Джеррі не мав родичів, крім Кари. У 1973 році, за три місяці після Лу, Кара теж зникла. Вона пішла з клубу в Сохо пізно вночі — інша дівчина теж тоді виходила.
— Власне, воно було тут недалеко,— вказав Такер на двері.— Дві дівчини пішли вулицею кожна своїм шляхом. І от подруга обертається і бачить, що Кара нахилилася до вікна фургона на тому кінці вулиці й говорить з водієм. Дівчина вирішила, що Кара знає водія, і пішла собі. А Кару більше не бачили.
Джеррі розмовляв з подругами Кари з клубу, але ніхто нічого не знав. Ходили чутки... коли Кара вже зникла... що вона була стукачкою у поліції. Клубом володіли якісь бандити. Зручно, правда — сказати, що вона була стукачкою? Зразу інші дівчата триматимуть язика за зубами про те, що бачили й чули в клубі. Але Джеррі не повірив, що Кара щось винюхувала для копів. Він одразу зрозумів, що то Ессекський Різник — його видав фургон. Тож ми об’єдналися.
Він, як і я, домагався дозволу зустрітися з Крідом, але нас не пустили. Врешті-решт Джеррі здався. Допився до смерті. Коли така доля спіткає дорогу тобі людину, тебе це теж торкається. З-під цього неможливо вибратися... і деякі люди під цим тягарем ламаються. У мене розпався шлюб, інші дві доньки багато років не хотіли зі мною розмовляти. Хотіли, щоб я облишив Лу, мовчав про Кріда, вдав, ніби...
— Діду, це неправда,— строго сказала Лорен.
— Так, так,— забурмотів Такер.— Гаразд, це правда, мама Лорен останнім часом виправилася. Я казав Ліз: «Тільки подумай про той час, який я мав би провести з Лу, як проводив з тобою і з Лайзою. Тільки уяви. Сімейні обіди, канікули. Робив би з нею уроки, нагадував би прибрати в кімнаті, сварився б з нею...» Боже, з неї могла б вирости така більшовичка! А ще вона довчилася б до кінця, бо Лу була розумна, хай навіть і вічно мала в школі проблеми, прогульниця. Я сказав Ліз: «Я б повів її до вівтаря, правда? Приходив би до неї в пологовий будинок. Тільки уяви, скільки часу я міг би приділяти їй, якби вона лишилася жива...»
Такер затнувся. Лорен поклала пухку долоню на дідову руку з набряклими фіолетовими суглобами.
— ...тільки полічіть, скільки це часу,— хрипко провадив Такер, а в очах у нього стояли сльози,— й от саме стільки я їй завинив, щоб дізнатися, що з нею сталося. От саме це я і роблю. Я віддаю їй належне.
Робін відчула, що в неї самої свербить в очах.
— Я вам так співчуваю,— тихо сказала вона.
— Ну, власне,— відповів Такер, грубо витираючи очі й ніс рукавом куртки. Тепер він узяв аркуш зверху свого стосу й тицьнув Робін.— Тримайте. Самі побачите, з чим ми маємо справу.
Робін узяла аркуш, на якому акуратним, розбірливим почерком було виведено два абзаци, і почала читати.
Вона намагається мене контролювати через слова, іноді — через лестощі. Каже, що я дуже розумний, потім заводить мову про «лікування». Вся стратегія до смішного прозора. Ті «кваліфікація» і «знання» порівняно з тим, наскільки я пізнав себе,— то просто спалах сірника поруч із сяйвом сонця.
Вона обіцяє неосудний діагноз, а отже, м’яке поводження зі мною. Вона каже це мені між криками, бо я шмагаю їй обличчя і груди. Вона спливає кров’ю, але вмовляє, каже, що може бути мені корисна. Дасть свідчення на мою користь. Її зверхність і прагнення домінувати роздмухані схвальним ставленням суспільства, яке вона отримала зі статусом «доктора». Навіть закута, вона вважає себе вищою. Цю переконаність буде подолано.
