Останньою — і найприбутковішою — була справа Мутного, молодого інвестбанкіра, чия стрімка кар’єра викликала очікуване обурення з боку колег; коли молодик став другою людиною в компанії, обійшовши трьох, безперечно, кваліфікованіших кандидатів, з обурення постала повноцінна підозра. Що в Мутного за важелі впливу на керівника компанії (якого в агенції прозвали Шеф Мутного, або просто ШМ), тепер цікавило не тільки підлеглих Мутного, а й кількох членів правління; вони призначили Страйкові зустріч у темному барі в лондонському Сіті й виклали йому свої підозри. Поточна Страйкова стратегія полягала в тому, щоб дізнатися про Мутного більше через його особисту секретарку. Моррисові було доручено поспілкуватися з нею після роботи, не кажучи, хто він і як його насправді звати, і дізнатися, наскільки дівчина віддана начальнику.

— Тобі треба бути в Лондоні в конкретний час? — спитав Страйк по недовгій мовчанці.

— Ні,— відповіла Робін,— а що?

— Ти не проти,— сказав Страйк,— зупинитися попоїсти? Я не снідав.

Робін пам’ятала, що бачила тарілку з крихтами від круасана на його столику в «Паласіо», але погодилася. Страйк ніби прочитав її думки.

— Круасаном хіба наїсися. Там одне повітря.

Робін засміялася.

Поки доїхали до «Сабвею» на заправці, настрій став майже легковажним, хоч обоє були дуже стомлені. Робін, яка не зраджувала рішенню харчуватися правильно, почала їсти свій салат, Страйк відкусив кілька разів від сандвіча зі стейком і сиром, тоді надіслав Кім Салліван стандартного листа про тарифи для клієнтів, а далі сказав:

— Я вранці посварився з Люсі.

Оскільки Страйк узагалі про це заговорив, Робін виснувала, що сварка була серйозна.

— О п’ятій ранку в саду. Я собі просто вийшов покурити.

— Рання година, як на сварку,— мовила Робін, без ентузіазму колупаючи листки латуку.

— Виявилося, що ми змагаємося в конкурсі «Хто більше любить Джоан». Я навіть не знав, що беру в ньому участь.

Якийсь час Страйк жував мовчки, тоді продовжив:

— Урешті-решт я їй сказав, що Адам — плаксій, а Люк — просто паскудник.

Робін, яка саме пила воду, аж похлинулася — і негайно закашлялася. Вона так хекала й пирхала, що почали озиратися люди за сусідніми столиками. Схопивши зі столу паперовому серветку, бо по підборіддю текла вода, а з очей — сльози, вона прохрипіла:

— Але нащо ти... взагалі... таке сказав?

— Бо Адам — плаксій, а Люк — паскудник.

Досі намагаючись викашляти воду з горла, Робін засміялася попри повні очі сліз, а тоді похитала головою.

— Чорт забирай, Корморане,— вимовила вона, коли нарешті змогла говорити.

— Ти з ними не жила цілий тиждень. Люк зламав мені нові навушники, а тоді, гівно мале, украв мій протез. Люсі після того звинуватила мене, мовляв, я люблю тільки Джека. Звісно, що я тільки його й люблю — він один нормальний.

— Так, але сказати про це матері...

— Так, знаю,— без радості озвався Страйк.— Я подзвоню і вибачуся.

Виникла пауза.

— Але чорт забирай,— рикнув він,— чого я мушу водити кудись усіх трьох? Тих двох армія анітрохи не цікавить. «Адам плакав, коли ви з Джеком повернулися з Бункера Черчилля», ти ба. Те гаденя просто позаздрило, що я купив Джекові подарунок, та й усе. Люсі б хотіла, щоб я їх щотижня кудись водив, а вони б ще й перебирали — в зоопарк чи на машинки. І що доброго лишилося б від мого спілкування з Джеком? Джек мені справді подобається,— мало не здивовано додав Страйк.— Нас цікавлять одні й ті самі речі. Що це за манія — до всіх ставитися однаково? Як на мене, корисно змалку розуміти, що ніхто тобі нічим не зобов’язаний. Ти нічого не отримуєш автоматично від інших тільки через кревну спорідненість. Але гаразд, хоче вона, щоб я купив щось двом іншим...— Страйк намалював у повітрі квадрат.— «Не будь малим гівнюком». Подарую Люкові таку табличку в кімнату.

Робін і Страйк купили поїсти в дорогу й виїхали. Коли вивертали на трасу, Страйк перепросив, що не може сісти за кермо — старим «лендровером» з його протезом не покеруєш.

— Та нічого,— відповіла Робін.— Я не проти. Чого смієшся? — спитала вона, помітивши, що Страйк добув щось із пакета з харчами та шкіриться.

— Англійські полуниці,— відповів він.

— І що тут смішного?

Страйк розповів про Дейва Полворта — як той злиться, що товари з Корнволлу не відзначають спеціальним символом, і радіє, що співвітчизники перестають називати себе англійцями.

— Теорія соціальної ідентичності — цікава штука,— сказала Робін.— І самокатегоризація теж цікава. Я це вивчала в універі. Є певні наслідки і для суспільства, і для економіки...

Вона кілька хвилин радо просторікувала, а тоді скосила очі й побачила, що Страйк спить. Робін вирішила не ображатися — він був аж сірий від утоми — і просто замовкла. Подальше спілкування з його боку виражалося хіба що в хропінні, аж під Свіндоном Страйк раптом здригнувся і прокинувся.

— Чорт,— сказав він, обтираючи рота долонею,— вибач. Довго спав?

— Години три,— відповіла Робін.

— Чорт,— повторив Страйк,— вибач.

І він негайно потягнувся по цигарку.

— Мене поклали на найнезручнішому дивані на світі, і щодня мене будили на світанку кляті діти. Щось їстимеш?

— Так,— відповіла Робін, пославши дієту під три чорти. Їй треба було терміново підбадьоритися.— Шоколадку. Англійську чи Корнволльську — байдуже.

— Вибач,— утретє сказав Страйк.— Ти мені про якусь соціальну теорію розповідала.

Робін широко всміхнулася.

— Ти заснув саме тоді, коли я розповідала про свої геніальні ідеї щодо застосування теорії соціальної ідентичності в детективній практиці.

— І що там? — спитав Страйк, намагаючись надолужити неввічливість.

Робін чудово розуміла, що він питає винятково з цієї причини, але відповіла:

— Якщо коротко, то ми схильні зараховувати і інших, і себе до певних груп, і в результаті часто переоцінюємо схожість між членами однієї групи й недооцінюємо схожість між членами різних груп.

— Ти хочеш сказати, що не всі корнволльці працьовиті й узагалі сіль землі, а англійці не всі набундючені паскуди?

Страйк розгорнув шоколадний батончик і вклав їй у руку.

— На правду мало схоже, але я скажу Полвортові під час наступної зустрічі.

Проігнорувавши полуниці, які купила Робін, Страйк відкупорив банку кока-коли й почав пити, водночас курячи й дивлячись, як небо наливається багрецем. Під’їжджали до Лондона.

— До речі, Денніс Крід досі живий,— сказав Страйк, дивлячись на розмиті силуети дерев, що пролітали за вікном.— Уранці почитав про нього в інтернеті.

— І де він? — спитала Робін.

— У Бродмурі,— відповів Страйк.— Спершу був у Вейкфілді, тоді в Белмарші, а в дев’яносто п’ятому його перевели до Бродмуру.

— І який діагноз?

— Незрозуміло. Свого часу психіатри так і не дійшли згоди щодо осудності. Дуже високий інтелект. Урешті-решт суд вирішив: Крід розумів, що коїть злочини,— тож його запроторили до в’язниці замість лікарні. Але, мабуть, відтоді з’явилися симптоми й потреба в лікуванні. Я зовсім небагато почитав,— додав Страйк,— але ясно, чому детектив думав, що Марго Бамборо могла стати жертвою Крі-да. Якраз тоді, коли вона мала йти до «Трьох королів», там бачили фургон, який мчав геть на великій швидкості. Крід,— пояснив Страйк, бо Робін питально глянула на нього,— викрав кількох жертв на фургоні.

Ввімкнулися ліхтарі; Робін дожувала шоколадку та процитувала:

— «Вона у святому місці».

Страйк, не відриваючись від цигарки, пирхнув.

— Типова бридня від медіума.

— Думаєш?

— Я в біса певний! — відповів Страйк.— Дуже зручно, що покійники говорять винятково загадками. Навіть не думай про це.

— Добре, заспокойся. Я просто міркувала вголос.

— За бажання «святе місце» можна приплести до чого завгодно. У Клеркенвеллі, де вона зникла, кожен камінь має релігійне значення. Там ченці колись жили. А знаєш, де мешкав у 1974 році Денніс Крід?

— Кажи.

— Біля Райського парку в Ізлінгтоні,— відповів Страйк.