— Правда?
— Так, у сороковому році,— відповіла жінка, сповільнюючи кроки.— Люфтваффе.
— Ого. Жах,— сказала Робін, уявивши розорену землю, розбиті могильні камені, може, навіть уламки гробів і кісток.
— Так... але ці дві не зачепило,— озвалася жінка, показуючи на дві старовинні могили в тіні тиса. Один з хлопчиків потягнувся уві сні, його повіки затремтіли. Жінка скривила комічну гримаску та стрімко рушила далі, трусячи візочок.
Робін увійшла на огороджену ділянку, де колись був цвинтар, роззираючись і не знаючи, що тепер думати про розповідь Рамеджа. У 1974 році, коли він буцімто бачив, як Марго ходить між надгробками, тут уже не було цвинтаря як такого. Чи велике кладовище — те, що уявила Дженіс Бітті, коли почула, що Марго роздивлялася могили? Робін подивилася на два вцілілі надгробки. Звісно, якщо Марго роздивлялася саме їх, то опинилася зовсім близько від мотоцикліста, який зупинився під церквою.
Робін торкнулася холодних ґрат, які перешкоджали цікавим чіпати старовинні могили, і придивилася до кам’яних домовин. Що тут принадило Марго? Викарбувані на порослому мохом камені літери ледве можна було роздивитися. Робін нахилила голову, силуючись їх прочитати.
Ввижається, чи що? Там що, написано «Virgo» — «Діва» латиною — чи то Робін начиталася Талботових гороскопів? Та що довше вона придивлялася до слова, то більше воно їй скидалося на «Virgo».
Зодіакальний знак Діви в Робін асоціювався в першу чергу з двома людьми — її колишнім чоловіком Метью і Дороті Оукден, удовою-секретаркою з роботи Марго. Робін настільки призвичаїлася до мови нотаток Талбота, що чула в голові «Дороті», коли дивилася на символ Діви. Тепер Робін дістала телефон і погуглила могилу. Стало спокійніше, коли вона впевнилася, що не дожилася до галюцинацій: тут справді знайшов останній спочинок такий собі Джеймс Вірґо-Данн.
Але чим ця могила зацікавила Марго? Робін погортала генеалогічну сторінку Вірго й Даннів і дізналася, що чоловік, чиї кістки лягли в землю за кілька кроків від неї, народився на Ямайці й був власником сорока шістьох рабів.
— А і не шкода тебе тоді,— пробурчала Робін, сховала телефон назад у кишеню і пішла по периметру в бік фасаду церкви, до великих дубових двостулкових дверей, окутих залізом. Піднімаючись до них кам’яними сходами, Робін почула, що всередині грає церковний гімн. Звісно: сьогодні ж неділя.
По секундному ваганні Робін як могла тихенько відчинила двері й зазирнула всередину. Церква була величезна й похмура: холодні параболи сірого каменю, півсотні метрів зимного повітря від вірян до стелі. Така гігантська споруда мала сенс у добу Регентства, коли сотні людей приїздили сюди на води, але нині віряни і близько не заповнювали цей простір. На Робін озирнувся служитель у чорному; вона вибачливо усміхнулася, тихо причинила двері та спустилася на тротуар, де велика сучасна скульптура — сталеві кільця товстезної пружини — уособлювала цілюще джерело, на якому побудували місто.
По сусідству саме відчинявся паб, а Робін кортіло кави, тож вона перейшла дорогу й увійшла до «Старої бібліотеки».
Інтер’єр тут був такий самий похмурий, як у церкві, весь декор виконаний у брунатних тонах. Робін купила каву, сіла в дальній куток, щоб ніхто на неї не дивився, і поринула в роздуми. Зазирнувши до церкви, вона не побачила нічого. Марго була атеїсткою, але церква — це місце, де людина може сісти й поміркувати і ніхто її не чіпатиме. Можливо, Марго потягнула до церкви Всіх Святих ота невизначена потреба, яка спонукала колись Робін зайти на незнайомий цвинтар, сісти на дерев’яну лаву й поміркувати про хитке становище свого шлюбу?
Робін відставила чашку з кавою, розкрила сумку й дістала стос ксерокопій тих сторінок з нотатника Талбота, де згадувався Пол Сатчвелл. Розправляючи аркуші, вона кинула побіжний погляд на двох чоловіків, що сідали за сусідній столик. Той, що сідав спиною до неї, був високий і широкоплечий, з густими темними кучерями, і Робін нагадала собі, що то не Страйк, бо Страйк у Сент-Мосі,— але встигла відчути радісний трем.
Незнайомець, видно, відчував погляд Робін, бо озирнувся, а вона ледве встигла відвести очі. Робін помітила сині, як у Морриса, очі, слабке підборіддя і коротку шию, а тоді схилила голову над гороскопами, відчуваючи, що червоніє. Раптом стало неможливо розібрати всі ті малюнки й символи перед очима.
Робін оповили хвилі сорому, зовсім недоречного, коли просто випадково перехопиш погляд незнайомої людини. Десь усередині згасали останні іскри радості, яку вона відчула, подумавши, що бачить Страйка.
Просто помилилася, та й усе. «Нема тут про що хвилюватися. Заспокойся».
Але замість читати нотатки, вона сховала обличчя в долонях. У незнайомому барі замордована втомою Робін здалася і зрозуміла, що цілий минулий рік уникала думок про свої справжні почуття до Страйка. Вона намагалася розв’язатися з Метью, звикала до нової квартири й нового сусіди, відбивалася від тривог і осуду батьків, відкараскувалася від липучого Морриса, ухилялася від обурливих ігор Ільзи в сваху, ще й працювала удвічі більше... і так легко було більше ні про що не думати, а надто про таке каверзне питання, як її справжні почуття до Корморана Страйка.
Тепер у темному кутку брунатного пабу не було чим зайняти думки, і Робін згадала, як під час медового місяця ночами ходила білим пляжем, коли Метью вже лягав спати, і питала себе, чи не закохана вона в чоловіка, який тоді був їй не партнером, а начальником. Вона протоптала стежку в піску, ступаючи туди-сюди, і врешті-решт дійшла висновку, що ні, що йдеться про суміш дружби, захоплення і вдячності за можливість розпочати омріяну кар’єру — яка, здавалося, колись зачинилася для неї назавжди. Робін симпатизувала своєму партнеру; захоплювалася ним; була йому вдячна. Та й по тому. Та й усе.
Проте... згадалося, як приємно було знову сидіти з ним у кав’ярні по двох тижнях розлуки, як вона раділа — попри всі обставини,— коли бачила його ім’я на екрані телефону.
Майже перелякавшись, Робін змусила себе згадати, як Страйк часом бісить, який він буркотливий, замкнений, невдячний, ще й зі зламаним носом і чуприною, схожою на лобкове волосся,— і близько не такий гарний, як Метью чи навіть Моррис...
Але він був її найкращим другом. Визнавши це — після того, як вона стільки часу вагалася,— Робін відчула, як боляче стискається серце, тим більше що вона розуміла: зізнатися в цьому Страйкові не буде можливо ніколи. Вона легко уявляла, як він сахається її, мов сполоханий бізон, налякавшись неприхованого вияву прихильності, й укріплює перепони, які ставить між собою і Робін щоразу, як вони опиняються надто близько. Однак було й полегшення в цьому визнанні болючої правди: вона таки сильно небайдужа до свого партнера. Вона довіряє йому в найголовнішому — вірить, що він учинить правильно й з правильних міркувань. Робін захоплюється його розумом, його впертістю, а ще — його самодисципліною, на яку здатен не кожен чоловік з двома ногами. Іноді її шокувало те, наскільки Страйк себе не жаліє. Вона любила й поділяла його прагнення до правди, непохитну рішучість розв’язувати й розкривати.
Було й ще дещо — дещо вкрай незвичне. Страйк жодного разу не викликав у неї відчуття фізичного дискомфорту. Весь той час, що вона працює в агенції, вони бувають в офісі удвох, і хоч Робін — висока жінка, та Страйк вищий і більший — і однак жодного разу він не змусив її про це згадати, на відміну від інших чоловіків, які хочуть навіть не налякати, а просто похизуватися, мов павич, що розпускає хвоста. Метью не зумів змиритися з тим, що Страйк і Робін повсякчас були разом у тісному офісі, не повірив, що Страйк не користувався нагодою, не робив у її бік авансів — хай і ледь помітних.
Але Робін — навіки гіперчутлива до небажаних доторків, хтивих косих поглядів, вторгнень в особистий простір, порушення встановлених кордонів — у товаристві Страйка жодного разу не відчула отого сорому за перебування у власному тілі, який викликають чужі спроби штовхнути стосунки в іншу царину. Приватне життя Страйка було глибоко утаємниченим, і хоч це іноді сердило Робін (передзвонив він тоді Шарлотті Кемпбелл чи ні?), любов до приватності спонукала його поважати й чужі кордони. Не було такого, щоб він ліз із недоречними доторками під виглядом допомоги; Страйк не клав їй долонь на поперек, не хапав за руки, не дивився так, що шкіра йшла сиротами, не змушував затулятися, згадуючи про всі ті сутички з буйними чоловіками, які лишили на Робін шрами видимі й невидимі.
