Звичайно. Він сподівається, що Дейл зможе стримати цих монстрів. Спостерігаючи, як Білл Кайзер розгойдує старий «Мустанг» з дурнуватою дитиною за кермом, яка не встигла вчасно дати задній хід, він неймовірно радий, що мотоциклісти прийшли сюди без важких тупих предметів.

На тому місці, де раніше стояв «Мустанг», до Денні й Кайзера прямує поліційна машина. Щойно вона проїжджає крізь натовп, жінка в майці і штанах-капрі товче по вікні з боку пасажира. Авто зупиняється біля Денні, з нього вистрибують полісмени, що працюють на півставки, — Боб Голц і Пол Нестлер, — здивовано глянувши на Кайзера, запитують, чи їм із Пем потрібна допомога.

— Підійди, поговори з шефом, — каже Денні, хоча, мабуть, не варто було.

Голц і Нестлер — хороші хлопці, але їм ще слід багато чого навчитися, наприклад дізнатися про субординацію.

За півтори хвилини з’являються Боббі Дюлак і Діт Джесперсон, Денні і Пем махають, щоб ті проїжджали, тоді як байкери поруч із транспортом гиркають і б’ються з громадянами. З натовпу линуть сердиті крики та звуки боротьби. Денні здається, що він тут уже не одну годину. Розштовхуючи людей врізнобіч, Сонні підходить до Пем. Мишеня і Док також пробираються крізь натовп. Патьоки крові з носа Сонні тягнуться до бороди і стікають по ній біля кутиків рота. Кайзер крокує поруч із Денні.

Коли натовп починає скандувати: «ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО! ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО!» — Голц і Нестлер повертаються, щоб допомагати. «Чорта з два, ми не підемо? — думає Денні. — Хіба це не нагадує В’єтнам?»

Лише почувши приглушений звук поліційної сирени, Денні бачить, як Мишеня розмахує кулаками серед натовпу й відправляє в нокаут трьох людей, до яких може дотягтись. Док кладе руки на відчинене вікно вже знайомого «Олдсмобіля» та запитує невеличкого лисуватого водія, що, на його думку, він зараз зробить.

— Док, облиш його, — каже Денні, але сирена знову верещить і заглушує його слова.

Хоча невеличкий чоловік за кермом «Олдса» і схожий на непоказного вчителя математики або дрібного чиновника, та він володіє рішучістю гладіатора. Це преподобний Ленс Ховдал, учитель недільної школи, яку Денні колись відвідував.

— Я думав, що, можливо, можу чимось допомогти, — каже священик.

— Я тебе майже не чую через увесь цей шум, дозволь мені підійти до тебе, — каже Док.

Він просувається крізь вікно, тоді як знову лунає сирена, а з іншого боку під’їжджає авто.

— Припини, Док, СТОП! — кричить Денні, побачивши, що Браун і Блек повитягували шиї з вікон авто і спостерігають, як бородатий чоловік, тілом схожий на ведмедя грізлі, тягне служителя лютеранської церкви крізь відчинене вікно.

За ними стоїть іще один «подарунок» — Арнольд Грабовський, Навіжений Угорець, котрий дивиться виряченими очима крізь лобове скло свого авто з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», мов наляканий тим хаосом, що відбувається навколо. Дорога зараз схожа на зону бойових дій. Денні крокує серед галасливого натовпу, штовхає кількох людей на своєму шляху, прямуючи до Дока і свого колишнього вчителя недільної школи, який, здається, шокований, але неушкоджений.

— Денні, Боже мій, — каже пастор. — Я безумовно радий тебе бачити.

Док дивиться на них обох:

— Ви знайомі?

— Преподобний Ховдале, це Док, — каже Денні. — Доку, це преподобний Ховдал, пастор лютеранської церкви в Маунт Хеброн.

— Святі Угодники, — каже Док і одразу ж починає пригладжувати шви і лацкани піджака невеличкого чоловічка, неначе хоче привести його у форму. — Вибачте, преподобний, сподіваюсь, я не завдав вам великої шкоди.

Державним копам і Навіженому Угорцю нарешті вдається пробратися крізь натовп. Шум стихає, залишається лише тихий гамір — так чи інакше друзі Дока затулили роти найгаласливішим членам опозиції.

— На щастя, вікно ширше, ніж я.

— Скажіть, можна я якось зайду, поговорити з вами, — каже Док. — Я останнім часом багато читав про перше століття християнства. Знаєте, Ґеза Вермеш, Джон Домінік Кросан, Паула Фредріксен і таке інше. Хотілося б почути вашу думку.

Хай би що хотів відповісти преподобний Ховдал, його заглушує раптовий вибух шуму з іншого кінця провулка. Звуки, що були схожі на крики божевільних, вселяли ще більший жах, ніж коли наближалася Грізна П’ятірка. Що, в дідька, там могло статися?

— «Привіт хлопці?» — Не в змозі стримати своє обурення, Боббі Дюлак дивиться спочатку на Дейла, а потім на Джека. Його голос стає вищим і твердішим.

«Невже це реально? Привіт хлопці?»

Дейл кашляє в кулак і знизує плечима.

— Він хотів, щоб ми знайшли її.

— Так, звичайно, — каже Джек. — Він сказав нам прийти сюди.

— Але навіщо він це зробив? — запитує Боббі.

— Він пишається своєю роботою. — З далекого куточка пам’яті Джека огидний голос каже: «Не лізь, не зв’язуйся зі мною, а інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр». Не маючи більше доказів, крім свого переконання, Джек розуміє: якщо він дізнається, кому належить цей голос, то він дізнається ім’я Рибака.

Він не може; все, що Джек Сойєр може пригадати в цей момент, — це сморід, гірший, ніж смердюча хмара, що заповнює цей напівзруйнований будинок, — огидний запах, що надходить із південного заходу іншого світу. Це теж був Рибак, чи хай би хто він був у тому світі.

У його свідомості пробуджується думка, гідна колишньої зірки з відділу розслідування вбивств поліції Лос-Анджелеса, і він каже:

— Дейле, я думаю, ти маєш дати Генрі послухати запис дзвінка на «911».

— Не розумію. Навіщо?

— Генрі чує навіть те, що кажан не може. Навіть якщо він не впізнає голос, він дізнається в сотні разів більше, ніж ми зараз знаємо.

— Дядько Генрі ніколи не забуває голоси, це правда. Гаразд, давай забиратися звідси. Медичні експерти й автофургон для збирання доказів будуть за кілька хвилин.

Відстаючи від двох інших чоловіків, Джек думає про кепку з написом «Брюерс» і те, де він її знайшов, — у світі, існування якого він заперечував більшу частину свого життя і повернення до якого сьогодні вранці вразило його до глибини душі. Рибак залишив кепку для нього на Територіях, землях, про які він уперше почув, коли був шестирічним хлопчиком Джекі — коли Джекі було шість, татко грав на сурмі. Та величезна пригода повертається до нього не тому, що він так хоче, а тому, що вона має повернутися: вона змушує брати самого себе за шворки й тягнути вперед. Вперед, до свого власного минулого. Рибак пишається справою своїх рук, так, Рибак свідомо дражнить їх — це настільки очевидно, що жодному з них не доводиться озвучувати це — але насправді Рибак цькує лише Джека Сойєра, єдиного, хто бачив Території. І якщо це правда, швидше за все, так і є, тоді…

…тоді Території і все, що там є, так чи інакше мають стосунок до цих мерзенних злочинів, і його було втягнено в щось надзвичайно важливе, поки що йому не зрозуміле. Вежа. Промінь. Він бачив це в маминих рукописах, щось про те, що Вежа падає, Промені ламаються: усі ці речі є частинками головоломки, хай би що вони означали, оскільки Джек інтуїтивно відчуває, що Тайлер Маршалл досі живий, захований у якійсь кишені потойбічного світу. Через те що ні з ким не може про це поговорити, навіть із Генрі Лайденом, він почувається самотнім.

Думки Джека розвіює галас, що чується за стінами зруйнованої будівлі. Звук нагадує індіанську атаку в ковбойських фільмах: крики, зойки й тупотіння ніг. Жінка відтворює звук поліційної сирени, що лунала кілька хвилин тому. Дейл бурмоче:

— Господи! — і біжить слідом за Боббі і Джеком.

Надворі приблизно півдюжини божевільних гасають зарослим травою гравієм перед «Смачно в Еда». Діт Джесперсон і Шнобель сильно приголомшені їхньою з’явою, щоб якось зреагувати. Вони спостерігають, як божевільні вистрибують і хаотично ганяють туди-сюди. Від них зчиняється неймовірний шум. Один волає:

— ВБИТИ РИБАКА! ВБИТИ ПІДЛОГО НЕГІДНИКА!