Над ним безкрає чисте темно-синє небо. Навколо нього різні трави і висока, по груди, а не по кісточки, тимофіївка; Банні Бучер своєю ногою не ступав на цю землю, не те що косив. Насправді немає й будинку на іншому краю шляху, яким він ішов. Лише мальовнича давня житниця і вітряк поряд.
Де літаючі люди? думає Джек і дивиться в небо, тоді жваво хитає головою. Жодних літаючих людей; жодних двоголових папуг, жодних перевертнів не існує. Це все було дурницями Сібрук-Айленда, неврозом, який він перейняв від матері та який навіть трохи передався Річарду. Це все просто, бе-геее… абсурд.
Він погоджується із цим, хоча разом із тим розуміє, що справжній абсурд — не вірити у все, що відбувається навколо. Запах трави стає ще насиченішим і солодшим у поєднанні з ароматом безлічі квіток конюшини і сильним тягучим духом чорної землі. З трави лине нескінченне цокотання цвіркунців, які живуть своїм безтурботним життям. Білі метелики сполохано тріпочуть крильцями. Бездоганну щоку неба не псують ані телефонні дроти, ані електричні кабелі, ані залишки інверсії літаків.
Ще більше вражає Джека досконалість поля, яке навколо нього. У тому місці, де він упав на коліна, — прим’яте коло, сильно запорошена трава припала до землі. Але немає сліду, який би вів до цього кола, жодних ознак, що хтось пройшов цією мокрою м’якою травою. Він, радше за все, впав із неба. Це неможливо, звичайно, швидше за все, це марнички Сібрук-Айленда, але ж…
— Я неначе з неба впав, — каже Джек на диво спокійним голосом. — Я потрапив сюди із Вісконсину. Я перестрибнув сюди.
Голос Річарда голосно заперечує це, вибухаючи шквалом пхикання і бекання, але Джек того майже не помічає. Це просто добрий старий Раціональний Річард робить що хоче в його голові. З Річардом таке вже було раніше, і вийшов він з іншого боку з більш-менш неушкодженою свідомістю… але йому тоді було дванадцять. Їм обом було по дванадцять тієї осені, коли розум і тіло були значно гнучкішими.
Джек повільно роззирається, але не бачить нічого, крім безкраїх полів (туман над ними розсіюється з настанням ранкового тепла) і синьо-сірих лісів позаду себе… На південний захід десь із милю тягнеться ґрунтова дорога. За нею на горизонті, чи то навіть за горизонтом, на бездоганному літньому небі видніється димок.
Піч — ні, думає Джек, не може бути — надворі липень, можливо, невеличкий завод. І…
Він чує свист, три довгих слабких гудки, що линуть здалеку. Здається, серце вистрибує з грудей, рот розтягується в безпорадній усмішці.
— Там Міссісіпі, їй-богу, — каже він, і немов на підтвердження цього навколо нього польові метелики витанцьовують свій вранішній мереживний танок. Це Міссісіпі, чи як тут її називають. А свист, мої друзі й сусіди…
Ще два розкотистих гудки зустрічають новий літній день. Вони тихі, бо линуть здалеку, так, але зблизька вони були б гучними. Джек у цьому переконаний.
— Це корабель на річці. Величезний, чорт забирай. Можливо, пароплав.
Джек прямує до дороги, переконуючи себе, що це сон, проте анітрохи в це не вірить, хоча й тримається за цю версію, як акробат за балансуючу жердину. Пройшовши приблизно сотню ярдів, він озирається й дивиться назад. Темна лінія зім’ятої тимофіївки, починаючись від того місця, у якому він приземлився, веде аж до нього. Це його слід. Єдиний слід. Далі ліворуч (фактично якраз позаду нього) — житниця й вітряк. «Це мої будинок і гараж, — думає Джек, — принаймні у світі “Шевроле”, війни на Близькому Сході та шоу Опри Вінфрі».
Він іде далі і вже майже дістається дороги, аж раптом починає розуміти, що на південно-західному горизонті щось більше, ніж димок. Також відчувається певна вібрація. Вона б’є в голову, мов мігрень. До того ж біль періодичний, залежить від напрямку його руху. Якщо він повертається занімілим обличчям до півдня, частота пульсації зменшується. Повертається на схід — зникає. На північ — майже немає. А коли крутиться навколо себе — починається наново.
Тепер іще гірше, це як дзижчання мух чи стукіт радіатора в готельному номері, що стає нестерпним, коли починаєш помічати ці звуки.
Джек знову повільно обертається навколо себе. Південь — вібрація слабшає. Схід — зникає. Північ — починає повертатись. Захід — знову дужчає. Південний захід — він неначе кнопка у авторадіоприймачі, крутиться, а тоді зупиняється, натрапивши на потрібну хвилю. Пах, пах, пах. Запекла і неприємна вібрація, що схожа на головний біль, а запах схожий на давній дим…
— Ні, ні, ні, не дим, — каже Джек.
Він стоїть у сонячній високій траві, що сягає його грудей, штани намокли, білі метелики, неначе метушливе віяло, пурхають навколо голови, очі широко відкриті, щоки бліді-бліді. У цей момент він знову виглядає, як дванадцятирічний хлопчик. Аж моторошно: він повернувся до себе молодшого (і, мабуть, кращого).
— Не дим, запах схожий…
Його знову тягне блювати. Запах відчуває не носом — він у його голові. Це запах гнилої копченої ковбаси. Запах напівзогнилої відрізаної ступні Ірми Френо.
— Я відчуваю його, — шепоче Джек, розуміючи, що має на увазі зовсім не запах. Він може керувати вібрацією, як сам захоче… навіть, як він уже зрозумів, зробити так, щоб вона зникла. — Я відчуваю Рибака. Чи то його самого, чи то… не знаю кого.
Він починає йти, але за сотню ярдів знову зупиняється. Вібрація в його голові фактично геть зникла. Стихла, як радіостанція з настанням гарячого робочого дня. Яке полегшення!
Джек майже дістався дороги, яка, поза сумнівами, веде до якоїсь версії Ардена і до Централії та Френч Лендінґа — в інший бік, як раптом чує нечіткий барабанний дріб, що пронизує все його тіло, неначе фоновий ритм Джина Крупа.
Він повертає ліворуч, а тоді скрикує від подиву і захвату водночас. Три величезні коричневі створіння з довгими навислими вухами стрибають повз Джека, здіймаючись над травою, а тоді знову занурюючись у неї, схожі на кроликів, що схрещені з кенгуру, з комічно-жахливими випуклими чорними очима. Вони стрибають дорогою, здіймаючи пил плоскими лапами (хутро на яких біле, а не коричневе).
— Господи! — каже Джек, сміючись і плачучи водночас.
Він ляскає себе долонею по голові: що це було, хлопчику Ричі? Можливо, ти якось це прокоментуєш?
Звичайно ж, Ричі прокоментує. Він каже Джеку, що це була миттєва… бе-геее!… галюцинація.
— О так, звичайно, — каже Джек. — Велетенські милі кролики. Запишіть мене на найближчий сеанс А. А. — Ступивши на дорогу, він знову дивиться на південно-західний горизонт. На пелену диму. На село. Цікаво, його жителям страшно, коли насувається вечірня темрява? Чи закрадається страх, що настане ніч? Чи бояться вони створіння, яке викрадає їхніх дітей? Чи потрібен їм копісмен? Звичайно, що так. Звичайно, вони…
Щось лежить на дорозі. Джек нахиляється і піднімає бейсбольну кепку з логотипом «Мілуокі Брюерс», страшенно недоречну в цьому світі блукаючих кроликів, проте, безсумнівно, реальну. Судячи з пластикового регулятора, що корегує розмір ззаду, це дитяча кепка. Джек дивиться всередину, заздалегідь знаючи, що там знайде. Так і є, на бирці акуратний напис чорнильною ручкою: «ТАЙ МАРШАЛЛ». Кепка не така волога, як джинси Джека, що змокли від вранішньої роси, але не суха. Вона лежить тут, на дорозі, мабуть, ще відучора. Логічно було б припустити, що викрадач Тая доставив його сюди, але Джек не вірить у це. Можливо, це все ті ж самі імпульсивні вібрації спричиняють появу іншої думки, іншого образу: Рибак, добре заховавши Тая, іде цією ґрунтовою дорогою. Під пахвою в нього обгорнена коробка з-під взуття з наклеєними на ній фальшивими марками. Він у бейсбольній кепці Тая, яка йому замала, тому не тримається голови. Але він усе одно не збільшує її розмір за допомогою регулювального ремінця. Не хоче, щоб Джек помилково, бодай на хвилинку, подумав, що це кепка дорослого. Він дражнить Джека, запрошує його в гру.
— Забрав хлопчика з нашого світу, — мимрить Джек. — Утік з ним до цього світу. Заховав у якомусь безпечному місці, як павук ховає свою здобич. Живого? Мертвого? Думаю, живого. Не знаю чому. Можливо, це просто те, у що я хочу вірити. Залишив його. Тоді пішов туди, де заховав Ірму. Взяв її ступню та приніс мені. Проніс її через цей світ, а тоді перестрибнув назад, у мій світ, щоб залишити на моєму ґанку. Можливо, він загубив кепку дорогою? Можливо, вона впала з його голови?
