Він підводиться і спускається сходами ґанку, проходить повз капот свого бордового «Додж Рема», у якому встановлено звукову систему світового класу; проходить повз годівничку для птахів, яку вони з Дейлом поставили з північного краю поля через місяць чи два після того, як Джек переїхав до цього найкращого будинку у всьому білому світі. Він наказує собі заспокоїтися, переконує себе, що це всього лише речовий доказ, нічого більше. Лишень чергова петля, яку Рибак сам закинув собі на шию. Він наказує собі думати про це не як про частину тіла дитини, частину тіла маленької дівчинки на ім’я Ірма, а як про Речовий Доказ № 1. Він без шкарпеток, тож оголеними щиколотками і манжетами штанів збиває вранішню росу, знаючи, що тривала прогулянка по стерні скошеного сіна згубно вплине на його мокасини «Ґуччі» вартістю п’ятсот доларів. Ну то й що? Він багатий до непристойності; варто йому лише захотіти, і в нього може бути стільки ж взуття, скільки в Імельди Маркос. Важливо лише те, що він спокійний. Хтось приніс йому коробку з-під взуття із людською ступнею всередині, поклав її на ґанок уночі, але він спокійний. Це лише речовий доказ — та й по всьому. А він? Він копісмен. Доказ — це його хліб насущний. Йому просто треба трохи подихати, прочистити ніс від разючого запаху гнилої копченої ковбаси, що війнув із коробки…

Джека різко тягне на блювоту, він пришвидшує ходу. У нього виникає відчуття, що його свідомість наближається до кульмінаційного моменту (я спокійний, каже він сам до себе). Щось от-от зламається… зміниться… повернеться на круги своя.

Остання думка спричиняє особливу тривогу, і Джек починає бігти полем навпростець, дедалі вище підводячи коліна, згинаючи й розгинаючи руки в ліктях. Його слід малює темну лінію на стерні — діагональ, що починається біля під’їзної алеї до будинку, а закінчитись може будь-де. Можливо, у Канаді. Чи на Північному полюсі. Білі метелики, що дрімали над вранішніми краплями роси, злякавшись, здіймаються вгору, а тоді знову різко опускаються до колючої стерні.

Він біжить швидше, подалі від пожованої закривавленої кросівки, що лежить на ґанку його чудового будинку, але відчуття настання кульмінаційного моменту залишається з ним. Обличчя починають воскресати в його голові, і кожне супроводжується окремим фрагментом звукової доріжки. Обличчя і голоси, які він ігнорував протягом двадцяти років, а то й більше. Досі, коли вони з’являлись і бубніли, він переконував себе, що це давній самообман, вигадана ним історія, грандіозне фентезі з переляканим хлопчиком, який від матері підхопив невротичний страх, неначе застуду, і був добрим старим маминим рятівником Джеком Сойєром у головній ролі. Це все було вигадкою і забулося ним ще до досягнення шістнадцятирічного віку. Тоді він був спокійний. Спокійний, як і зараз, коли рівно біжить через поле, неначе сновида, залишаючи позаду себе темний слід і хмари зляканих нічних метеликів.

Вузьке обличчя, вузькі очі, зсунена набік паперова кепка: якщо ти будеш викочувати бочку, коли мені потрібно, то робота твоя. Смоукі Апдайк з Оутлі штату Нью-Йорк, де вони пили пиво і заїдали келихами, Оутлі, де було щось у тунелі за межами міста і де Смоукі тримав його в полоні. Аж доки…

Допитливі очі, удавана посмішка, блискучий білий костюм: Джеку, ми раніше зустрічалися… де? Скажи мені. Зізнайся. Сонячний Ґарднер, проповідник в Індіані, котрого також звали Озмонд. Озмонд з іншого світу.

Широке й волохате обличчя та перелякані очі хлопчика, а точніше, не зовсім хлопчика: це погане місце, Джекі, Вовк знає. І це було, це було поганим місцем. Вони запхнули його в клітку, запхнули доброго старого Вовка в клітку і зрештою вони вбили його. Вовк помер від хвороби, яка називається Америка.

— Вовк! — Чоловік, що біжить полем, важко дихає. — Вовк, о Боже, мені шкода!

Обличчя і голоси, усі ці обличчя і голоси воскресають у нього перед очима, створюють шум у вухах, вимагаючи, щоб їх побачили й почули, заповнюючи його відчуттям настання кульмінаційного моменту, усі його захисні позиції на межі руйнування, як хвилеріз перед хвилею припливу.

Нудота намагається вириватись на світ. У нього знову з’являється потяг блювати, і цього разу він заповнює горло смаком, який добре пам’ятає, смаком дешевого терпкого вина. Раптом — це знову Нью-Гемпшир, знову парк розваг «Аркадія». Вони зі Спіді стоять біля каруселі. Усі ці закляклі коні («Всі коні каруселі мають ім’я, ти не знав це, Джеку?»), і Спіді протягує пляшку з вином і каже йому, що це магічний напій: один маленький ковток — і перейдеш, перестрибнеш…

— Ні! — кричить Джек, розуміючи, що вже надто пізно: — Я не хочу переходити!

Світ нахиляється під іншим кутом, і він падає в траву на руки і коліна зі щільно заплющеними очима. Розплющувати їх немає потреби: багатші, насиченіші запахи, які раптом заповнюють ніс, кажуть йому все, що потрібно знати. Що він повернувся додому після стількох років забуття, хоча майже кожен рух, кожна перемога були певним чином присвячені тому, щоб запобігти (або принаймні відкласти) настанню цього моменту.

Це Джек Сойєр, леді та джентльмени, у безкрайому полі запашної трави, під чистим, вранішнім, вільним від хмар, незаплямованим небом. Він ридає. Він знає, що сталося, тому й плаче. Його серце розривається між страхом і радістю.

Це Джек Сойєр через двадцять років. Він виріс і став чоловіком, а тепер повернувся знову на Території.

Це голос його давнього друга Річарда, відомого як Раціональний Річард, голос рятує його. Він тепер керує власною юридичною фірмою («Слоут і партнери»). Це вже не той Річард, яким він був, коли Джек знав його, мабуть, краще за всіх, протягом тривалого відпочинку в Сібрук-Айленді у Південній Кароліні. Річард із Сібрук-Айленда мав багату уяву й пишну шевелюру, був надмірно говірким і прудконогим, худим, як вранішня тінь. Теперішній Річард, Річард Юрист — вузькоплечий товстопуз, який переважно сидить у кріслі, попиваючи «Бушвіл». Також він зачавив, мов надокучливу муху, свою уяву, яскраво грайливу за тих днів, у Сібрук-Айленді. Джек ловить себе на думці, що життя Річарда Слоута пішло вниз, хоча дечого він усе ж таки навчився (мабуть, у юридичній школі): помпезно бекати, як вівця, не знаючи, що сказати, — особливо це дратувало у розмові телефоном і вже стало його кодовим фірмовим знаком. Він починає вимовляти цей звук, стуливши губи, а тоді продовжує, широко роззявивши рот, і це робить його схожим на безглузде поєднання віденського хору хлопчиків і лорда Гав-Гав.

На колись власному полі Джек стоїть на колінах із заплющеними очима, відчуваючи новий насичений запах, який він так добре пам’ятає і якого йому так бракувало, хоча він цього навіть не усвідомлює. Джек чує, як Річард Слоут починає говорити в глибині його свідомості. Яке полегшення — почути ці слова! Він знає, що це його власний розум імітує голос Річарда, але це все одно чудово. Якби Річард був тут, думає Джек, він би обняв свого давнього друга і сказав: «Говори нехай навіть пишномовно, хлопчику Ричі, нехай бекаючи, як вівця, бодай якось».

Раціональний Річард каже: «Ти усвідомлюєш, що це все сон, Джеку, чи не так?… бе-гееее… це, поза сумнівом, результат стресу, який ти дістав, розгорнувши коробку… бе-гееее… немає сумнівів, що саме через це ти знепритомнів і що це, своєю чергою, стало причиною… бе-ГЕ-Е-Е-Е!… сну, який ти зараз бачиш».

Стоячи на колінах, досі з заплющеними очима і спадаючим на обличчя волоссям, Джек каже:

— Іншими словами, це те, що ми називали…

Правильно! Те, що ми називали… бе-гееее… «дурниці Сібрук-Айленда». Але Сібрук-Айленд був дуже давно, Джеку, тож я раджу тобі розплющити очі, знову підвестися на ноги й запам’ятати, що все те незвичайне, що тобі доводиться бачити… б’га-а!… насправді його там немає.

— Насправді там немає, — бурмоче Джек.

Він підводиться і розплющує очі. З першого ж погляду розуміє, що насправді воно є, проте досі тримає в голові пишномовний, що ніби промовляє «мені шістдесят, але я виглядаю на тридцять п’ять», голос Річарда, який підтримує його. Це допомагає утримувати сумнівну рівновагу, щоб не втратити свідомість і не збожеволіти.