Несподівано з’являється думка про Генрі. От кому би сподобалося те диво, яке він збирається продемонструвати! Але заради Генрі він би не показував цих трюків. Йому не довелося б марно витрачати дорогоцінну силу слова. Генрі повірив би одразу, так само, як повірив, що він міг би доїхати від Тремпелю до Френч Лендінґа — до місяця, якщо на те пішло, — якби хтось дав йому шанс і ключі від авто.
— Я принесу ще, — сміливо каже Лестер. — Мені не шкода.
— Просто поклади на край стійки, — каже йому Джек. — Цього досить.
Він робить, як йому кажуть. Пляшка має форму ведмедика. Її зігріває без шести хвилин полуднішнє сонце. В телевізорі почалась стрілянина, яку Джек ігнорує. Він ігнорує все, зосереджуючи думки, як промені сонячного світла крізь збільшуване скло. На мить він відпускає їх, залишаючи в голові лише одне-єдине слово:
(ДІЯМБА)
Спершу він чує тихе дзижчання. Воно зростає і переходить у щось схоже на гул безпілотника. Шнобель, Док і Дейл оглядаються навколо. Якусь мить нічого не відбувається. А тоді осяяний сонцем вхід до бару тьмяніє. Таке враження, неначе до «Сенд Бар» запливла дуже маленька дощова хмаринка…
Смердючий Сир видає здавлений крик і, махаючи руками, відходить назад.
— Оси! — кричить він. — Це оси! Рятуйтесь!
Але це не оси. Док і Лестер Мун могли б не знати цього, але Шнобель і Дейл Ґілбертсон — хлопці з села. Вони одразу ж упізнають, що це бджоли. Джек тим часом тільки дивиться на рій. Піт виступає йому на чолі. Він щосили зосереджується на тому, що він хоче, щоб бджоли зробили.
Вони оточують пляшечку з медом такою щільною хмарою, що її майже не видно. Дзижчання стає голоснішим, і пляшка починає підніматися, похитуватись з боку в бік, як крихітна ракета з не зовсім вдалою системою наведення. Вона повільно хитається туди-сюди вбік банди Сойєра. Бджоли несуть пляшку в шести дюймах над баром. Джек простягає руку. Пляшка опускається на долоню. Джек стискає пальці. Операцію завершено.
За мить бджоли піднімаються над його головою і їхнє дзижчання конкурує з голосом Лілі, котра кричить:
— Залиште цього високого виродка мені! Це він зґвалтував Стеллу!
Потім бджоли стрімко рухаються до дверей і зникають.
На годиннику з написом «Кінґсленд Ель» — 11 : 57.
— Свята Марія, матір Божа, — шепоче Шнобель.
Його величезні очі, здається, зараз викотяться з орбіт.
— Як на мене, то ти добряче приховував свої таланти, — каже Дейл нерівним голосом.
З-за барної стійки чується гуркіт. Лестер Смердючий Сир Мун уперше у своєму житті знепритомнів.
— Тепер нам час іти, — каже Джек. — Шнобелю, ви з Доком будете їхати попереду. Ми їхатимемо позаду на автомобілі Дейла. Коли доберетеся до дороги і знаку з написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», не звертайте, просто припаркуйтеся там. Далі ми поїдемо на авто, але спершу треба змастити під носом. — Джек простягає приплюснуту пляшечку у формі Вінні-Пуха, трохи брудну в тому місці, де Лестер зазвичай стискає її. — Ми можемо навіть натерти в ніздрях. Трохи липке, та все ж краще, ніж блювати.
В очах Дейла з’являється схвалення.
— Це те ж саме, що змастити бальзамом «Вікс» перед тим, як іти на місце злочину, — каже він.
Це взагалі не те, але Джек киває. Тому що головне — віра.
— Це спрацює? — висловлюючи сумнів, запитує Док.
— Так, — відповідає Джек. — Ти відчуватимеш дискомфорт, без сумнівів, але він не буде сильним. Тоді, коли ми перейдемо… ну в інше місце. Тоді він зовсім зникне.
— Я думав, дитина в домі, — каже Шнобель.
— Мабуть, він уже не там. Дім… це всього лише червоточина, яка відкриває інший… — Джек хоче сказати світ, але він чомусь не думає, що це світ, це не те саме, що Території. — В інше місце.
По телевізору в Лілі щойно влучило близько шести куль, вона помирає, і Джеку як дитині нестерпна ця сцена, але принаймні вона падає стріляючи. Вона забирає з собою кілька виродків, враховуючи того високого, який зґвалтував її подружку, — бодай це добре. Джек сподівається, що зможе зробити те ж саме. Більше того, він сподівається, що зможе повернути Тайлера Маршалла його матері й батьку.
Поруч із телевізором стрілки годинника перестрибують з 11 : 59 на 12 : 00.
— Ходімо, хлопці, — каже Джек Сойєр. — По конях, поїхали.
Шнобель і Док сідлають своїх залізних коней. Джек і Дейл ідуть до поліцейського автомобіля капітана, тоді зупиняються, коли «Форт Експлорер» звертає на автостоянку перед «Сенд Бар», буксує по гравію і поспішає до них, залишаючи хвіст пилу.
— О Господи, — бурмоче Дейл.
По надто маленькій бейсболці, яка безглуздо виглядає на маківці водія, Джек може визначити, що це Фред Маршалл. Але якщо батько Тая хоче приєднатися до рятувальної команди, то він не має шансів.
— Дякувати Богу, я встиг! — Фред кричить, вивалюючись зі свого пікапа. — Дякувати Богу!
— Хто наступний? — запитує Дейл. — Венделл Ґрін? Том Круз? Джордж Буш, рука об руку з клятою міс Всесвіт?
Джек фактично не чує його.
Фред витягує довгий, важкий пакунок з багажника пікапа, і Джеку цікаво, що там. Можливо, гвинтівка, але він трохи сумнівається щодо цього.
Джек раптом відчуває, що пляшка, яку піднімали бджоли, діє не так сильно, як діяла раніше. Він прямує вперед.
— Агов, хлопці, поїхали! — кричить Шнобель. Він заводить свого «гарлея». — Давайте…
Шнобель скрикує. Док також, коли заледве не вилітає з мотоцикла, що тримає стегнами. У Джека відчуття, що в голову вдарила блискавка, його скручує, і він опиняється біля Фреда, котрий також щось голосно белькоче. Якусь мить вони обоє чи то танцюють з довгим предметом, який привіз Фред, чи то намагаються вирвати його один у одного з рук.
Не піддався впливу лише Дейл Ґілбертсон, котрий ніколи не був на Територіях, ніколи не наближався до Чорного Дому і не був батьком Тая Маршалла. Хоча він теж відчув, як щось заворушилося в його голові, щось на зразок внутрішнього крику. Світ здригнувся. В ньому, здається, стало більше кольорів, більше вимірів.
— Що це було? — кричить він. — Хороше чи погане? Хороше чи погане? Що це, в біса, відбувається?
Якусь мить ніхто не відповідає. Вони надто приголомшені, щоб відповісти.
В той час як рій бджіл підносить пляшку з медом над барною стійкою, в іншому світі Берні каже Таю Маршаллу повернутись обличчям до стіни, чорт забирай, просто обличчям до стіни.
Вони в маленькій огидній халупі. Брязкіт машин зовсім близько. Тай також чує крики, ридання, суворі вигуки, а також ляскання нагайок. Тепер вони вже зовсім близько до Великої Комбінації. Тай бачив за півмилі на схід, як із задимленої ями здіймалась аж до хмар величезна металічна споруда. Цей хмарочос було побудовано за чиїмось божевільним задумом, мов колекція Ґольберґа Руба: риштаки, кабелі, ремені, платформи, — і в рух механізми приводять діти, що повільно йдуть і йдуть, обертаючи ремені, що піднімають величезні важелі. Оповито це все червоним димом і смердючим запахом.
Коли Тай їхав за кермом гольф-карта, а Берні, схилившись, сидів на пасажирському сидінні зі спрямованим на Тая «Тазером», повз них проходили дві групки чудернацьких зелених чоловіків. Риси їхніх облич були непропорційними, шкіра вкрита лускою, як у рептилій. Вони були одягнені в туніки з напіввичиненої шкіри, на якій ще залишались клаптики хутра. Більшість з них несли списи, деякі мали батоги.
Берні казав, що це наглядачі. Вони стежать, щоб колеса були в постійному русі. Він почав сміятися, але той сміх змінився на стогін, а стогін — на різкий, захеканий, пронизливий крик болі.
«Добре, — холодно подумав Тай. А тоді використав улюблене слово Еббі Векслера: — Якомога швидше вмирай, дідько б тебе вхопив».
Десь за дві милі від Чорного Дому вони приїхали до величезної дерев’яної платформи ліворуч від них. З неї стирчало щось схоже на портальний кран. Від верхівки майже до дороги тягнулася довга жердина, з якої звисав ряд мотузок, на кінці пошарпаних жарким пекельним вітром. Під платформою на мертвій землі, яка ніколи не бачила сонця, були безладно розкидані кістки і давні купи білого пилу. З одного боку була велика купа взуття. Чому вони брали одяг, але залишали взуття, було питанням для Тая, на яке він, мабуть, не зміг би відповісти, навіть якби не був одягнений у кепку (осоплифим хлопшихам осоплифі іхрашхи), але на думку спала незв’язна фраза «Звичай країни». Здається, так іноді казав його батько, але він не впевнений. Йому навіть удалося пригадати обличчя батька, але нечітко.
