Музичний автомат вимкнено, тому не світиться, а от телевізор увімкнений, і Джек зовсім не здивований побачити на каналі «АМС» фільм за участі його матері і Вуді Строуда. Він намагається пригадати назву фільму і за мить згадує: «Руйнівний експрес».

— Можливо, ти не захочеш вплутуватися в це, Беа, — каже Вуді. В цьому фільмі Лілі грає багату спадкоємицю Беатріс Лодж, котра приїхала на захід і стала бандиткою, здебільшого, щоб позлити суворого батька. — Схоже, це буде останній заїзд нашої банди.

— Добре, — каже Лілі. Її голос незворушний, а очі ще незворушніші. Картина жахлива, але вона, як завжди, з головою поринула у свій образ. Джек не може стримати посмішку.

— Що? — запитує його Дейл. — Увесь світ збожеволів, то чого ж тут посміхатися?

На екрані Вуді Строуд каже:

— Що означає добре? Увесь світ збожеволів.

Джек Сойєр каже дуже тихо:

— Ми маємо пристрелити їх якомога більше. Дамо їм добрячого прочухана.

На екрані Лілі каже те ж саме до Вуді. Вони обоє стоять за крок від «Руйнівного експресу» і від того, як полетять голови — хороші, погані, потворні.

Дейл здивовано дивиться на свого друга.

— Я знаю майже всі її ролі напам’ять, — каже Джек, виправдовуючись. — Зрозумій, вона була моєю матір’ю.

Перш ніж Дейл може відповісти (очікуючи, щоб щось спало йому на думку), Джек приєднується до Шнобеля і Дока в барі.

Він дивиться на годинник з написом «Кінґсленд Ель» поруч з телевізором і бачить, що вже 11 : 40. Вони мають бути там рівно опівдні. Для таких оборудок полудень — найкраща пора, чи не так?

— Джеку, — каже Шнобель і киває. — Ти як, друже?

— Не так уже й погано. Хлопці, ви озброєні?

Док піднімає жилет, показуючи руків’я пістолета.

— Це «Кольт 9». У Шнобеля такий же. Хороша зброя. Все зареєстровано і узаконено. — Він дивиться на Дейла. — Ти з нами, так?

— Це моє місто, — каже Дейл, — до того ж Рибак щойно вбив мого дядька. Я не багато зрозумів з того, що розповів мені Джек, та все ж достатньо. І якщо він каже, що є шанс повернути хлопчика Джуді Маршалл, думаю, ми маємо спробувати. — Він дивиться на Джека. — Я прихопив для тебе револьвер. Автоматика фірми «Руґер». Він в авто.

Джек мимовільно киває. Він не сильно переймається зброєю, оскільки більше ніж переконаний, що коли вони переступлять на інший бік, то вона перетвориться на щось інше. Спис, можливо, дротики. Можливо, навіть рогатки. Це буде «Руйнівний експрес», так — останній заїзд банди Сойєра. Хоча він і сумнівається, що це буде як у старому фільмі шістдесятих, проте «Руґер» він візьме, оскільки він йому може знадобитися, коли вони ще будуть по цей бік, тут ніхто нічого не може передбачити, чи не так?

— Готовий їхати? — запитує Шнобель у Джека.

Його глибоко запалі очі стривожені. Джек припускає, що Шнобель недовго спав цієї ночі. Він ще раз здіймає погляд на годинник і вирішує — причиною того є лише забобонність, — що ще рано їхати до Чорного Дому. Вони залишать «Сенд Бар» не раніше, ніж стрілки годинника з написом «Кінґсленд-Ель» показуватимуть рівно полудень. У магічний час Ґарі Купера.

— Майже, — каже він. — Шнобелю, ти взяв карту?

— Я взяв її, але чомусь мені здається, що вона тобі не потрібна, чи не так?

— Можливо, й так, — каже Джек, — але я хочу перестрахуватися.

Шнобель киває.

— Абсолютно з тобою згоден. Я й сам відправив свою благовірну до матері в Айдахо. Після того що сталося з бідним Мишеням, мені не довелось її довго переконувати. Раніше я ніколи не випроваджував її. Навіть під час заворушок з паганістами. Але цього разу в мене погане передчуття. — Він вагається, а тоді продовжує, — у мене передчуття, що жоден з нас звідти не повернеться.

Джек кладе руку на мускулисте передпліччя Шнобеля.

— Ще не пізно відмовитись, я не буду засуджувати.

Шнобель задумується, а тоді хитає головою.

— Іноді Емі приходить до мене в снах, ми розмовляємо. Як я зможу з нею розмовляти, якщо знатиму, що не помстився за неї? Ні, чуваче, я йду.

Джек дивиться на Дока.

— Я зі Шнобелем, — каже Док. — Іноді треба просто встояти. Та й після того, що сталося з Мишеням… Він знизує плечима. — Бозна що ми могли підхопити від нього або від того клятого дому. Цілком можливо, що майбутнє і так буде для нас коротким.

— Що з Мишеням? — запитує Джек.

Док видає короткий смішок.

— Як він і казав, приблизно о третій годині ранку ми просто змили старого Мишеня в каналізацію. Залишились лише піна і волосся. — Він скривлюється, неначе в нього бурчить у шлунку, а тоді перехиляє свій стакан з «Колою».

— Якщо ми зібралися щось робити, — вигукує Дейл, — то давайте просто зробимо це.

Джек здіймає погляд на годинник. Зараз 11 : 50.

— Скоро.

— Я не боюсь померти, — раптом каже Шнобель. — Я навіть не боюсь диявольського пса. Як ми зрозуміли, він вразливий, якщо дати йому достатню кількість куль. Найгірше — це відчуття, які викликає цей дім. Повітря густе. Болить голова. М’язи стають ватними. — Далі він продовжує говорити з неймовірно чітким британським акцентом: — Гірше за будь-яке похмілля, друже.

— Найгірше в мене болів живіт, — каже Док. — А також…

Він замовкає, оскільки ніколи раніше не говорив про Дейзі Темперлі, дівчинку, яку вбив, наспіх заповнивши рецептурний бланк. Він бачив її так само чітко, як бачить зараз ковбоїв по телевізору в «Сенд Бар». Вона була білявкою. З карими очима. Іноді він просив її посміхнутися (навіть коли було сильно боляче), співаючи їй пісеньку Ван Моррісон про карооку дівчинку.

— Я йду туди заради Мишеняти, — каже Док. — Я мушу. Але це місце… це погане місце. Ти навіть не уявляєш. Тобі здається, що ти розумієш, але насправді, це не так.

— Я розумію набагато більше, ніж ти думаєш, — каже Джек.

Тоді замовкає і замислюється. Чи пам’ятають Шнобель і Док слово, яке сказав Мишеня перед смертю? Чи пам’ятають вони діямба? Мали б пам’ятати, вони були там і бачили, як книжки вислизнули з полиць і зависли в повітрі, коли Джек промовив це слово… Проте він майже переконаний, якщо їх запитати зараз про це, то вони лише здивовано подивилися б на нього. Частково тому, що діямба важко запам’ятати, як і точне місцезнаходження дороги до Чорного Дому, яка звертає з аж ніяк не пов’язаного з невезінням Шосе-35. Але в основному тому, що це слово звучало лише для Джека, сина Філа і Лілі. Він ватажок банди Сойєра, тому що він інший. Він подорожував і досі подорожує.

Що йому варто розповісти їм? Мабуть, нічого. Але вони мають повірити, а для цього треба вжити слово, яке промовив Мишеня. У глибині душі він знає, що має обережно застосовувати його — діямба — це наче рушниця, яку можна використати лише стільки разів, скільки закладено в ній набоїв, не більше — і йому зовсім не хочеться вживати це слово так далеко від Чорного Дому, але він змушений. Вони мають повірити. Інакше їхня смілива спроба врятувати Тая, ймовірно, закінчаться тим, що вони всі стоятимуть на колінах перед Чорним Домом із закривавленими носами та очима, випльовуючи в отруйне повітря зуби. Джек може сказати, що більшість цієї отрути надходить з їхньої власної свідомості, але цього не буде достатньо. Вони мають повірити.

Крім того, зараз лише 11 : 53.

— Лестере, — каже він.

Бармен уже давно зачаївся біля дверей кухні. Не підслуховуючи — він надто далеко від них, — просто не хотів потрапляти на очі і привертати до себе увагу. Та все ж так чи інакше привертає.

— У тебе є мед?

— М-ед?

— Його бджоли роблять, Лестере. «Аферисти роблять гроші, а бджоли мед».

По очах Лестера видно, що він зрозумів.

— Так, звичайно. Я використовую його для приготування «Кентукі Ґетвейс». Також…

— Викладай на бар, — каже йому Джек.

Дейл, не стримуючись, обурюється.

— Якщо часу так мало, як ти кажеш, Джеку…

— Це важливо. — Він спостерігає, як Лестер Мун ставить маленьку пластикову приплюснуту пляшечку з медом на бар.