Ти, як мавпа на жезлі.
Мавпа на жезлі.
Мавпа…
— Мавпа, — каже Генрі. Він потирає скроні кінчиками пальців: — Мавпа на жезлі. МАФ-ба на шеслі. Хто казав це?
Він прокручує запис дзвінка на «911»: «Поцілуєш мене в яйця, ти мавпо».
Він прокручує в пам’яті: «Ти як мавпа на жезлі».
Тепло на обличчі.
Жар? Світло?
І те, і інше?
Генрі витягує касету із записом дзвінка на «911» і кладе іншу, яку Джек приніс сьогодні.
«Привіт Джуді. Ти сьогодні Джуді чи Софі? Аббала передає тобі вітання, а Ґорґ каже “Кар-кар-кар!” [Хрипкий безпристрасний сміх.] Тай теж передає вітання. Твій маленький хлопчик дуже самотній…»
Коли Тайлер Маршалл плаче, наляканим голосом кричить із колонок, Генрі морщиться і різко нахиляється вперед.
«Бутуть, ша фби-фстфа».
Акцент тепер набагато сильніший, пародія, жарт: «Діти Катцен’яммер зустріли перевертня», — але якось ще більш викривлено.
«Малункі ті-дди… фи-ля, як пжениця. Филяшуд, як…»
— Виляжуть, як мавпа на жезлі, — каже Генрі. — МАФ-ба. ФИ-ля-шуд. Хто ти, сучий ти сину?
Він повертається до запису дзвінка на «911».
«Є батоги в пеклі і ланцюги в Шеол». Але більше це звучить, як «патохи в пехлі, лансюхи в Шайол».
Патохи. Лансюги. МАФ-ба на жезлі. Шеслі.
— Ти, як… — Генрі починає, а тоді відразу згадує ще одну фразу.
— «Кошмар леді Маґовен». Добре.
Поганий кошмар чого? Патохів в пехлі? Лансюхів в Шайол? Маф-б на жезлі?
— О Боже, — тихо каже Генрі. — О… мій… Боже. Танці. Він був на танцях.
Тепер усе стає на свої місця. Які ж усі дурні! Злочинно дурні! Велосипед хлопчика… саме там він і був. Саме там, Господи Ісусе! Вони всі були сліпими, зроби їх усіх суддями.
— Але він був таким старим, — шепоче Генрі. — Старезним! Як можна було здогадатись, що такий чоловік міг би бути Рибаком?
За цим іде наступне питання. Якщо Рибак достоту житель «Притулку для старих Макстона», то, Господи, де захований Тай Маршалл? Як цей виродок пересувається по Френч Лендінґу? У нього десь є авто?
— Це не має значення, — бурмоче Генрі. — У будь-якому разі, не зараз. Хто він і де він? От що важливо.
Тепло на обличчі — перша спроба його розуму визначити час і місце голосу Рибака — від прожектора, звичайно, прожектора Симфонічного Стена, рожевого, як свіжі ягоди. І якась жінка, якась мила літня жінка…
«Містере Стен, йоу-хоу, містере Стен?»
…запитала, чи він приймає замовлення, але, перш ніж Стен відповідає, приглушений грубий голос схожий на тертя двох каменів…
«Я перший, стара».
…перебив. Приглушеним… грубим… неприємним німецьким акцентом, який був притаманний жителям південної частини Чикаґо, другого, а то й третього покоління. Не зовсім так, як говорили вони, але натяк на той акцент все ж є, чи не так? О, так.
— Маф-ба, — каже Генрі, дивлячись перед собою. Дивлячись просто на Чарльза Бернсайда — якби ж він тільки знав! — Шесл. Филяшуть. Hasta la vista[10]… дитинко.
То якого можна дійти висновку, врешті-решт? Що старий маніяк говорить трохи схоже на Арнольда Шварценеґґера?
Хто була ця жінка? Якби він міг пригадати її ім’я, він міг би подзвонити Джеку, або Дейлу, якщо Джек не буде відповідати на телефон…і покласти край поганому сну Френч Лендінґа.
«Кошмар леді Маґовен». Добре.
— Кошмар, — Генрі каже, а тоді регулює голос і повторює, — Кожж-мар. — Він знову добре імітує.
Старий дивак, котрий стоїть за дверима студії, вважає, що навіть занадто добре. Він злісно супиться і клацає садовими ножицями. Як може цей сліпий говорити так схоже на нього? Це неправильно, це абсолютна помилка. Старий монстр палко жадає вирізати голосові зв’язки з горла Генрі Лайдена. Скоро, обіцяє собі, він зробить це.
І з’їсть їх.
Сидячи в офісному кріслі, нервово вистукуючи пальцями по блискучій дубовій поверхні, Генрі згадує коротку зустріч на сцені. Це було не так давно, на танцях на Святі полуниці.
«Скажіть мені своє ім’я і назву пісні, яку б ви хотіли почути.
Я Еліс Везер, і… “Місячне сяйво” Бенні Ґудмана».
— Еліс Везер, — каже Генрі. — Ось як її звали, і якщо вона не знає твого імені, мій смертоносний друже, то я мавпа на жезлі.
Коли він починає підводитись, хтось — щось — починає стукати по шибці зверху дверей.
Ведмедиця підходить ближче, фактично змушує себе зробити це, і тепер вона, Джек, Док і Шнобель зібралися навколо дивана, куди наполовину занурився Мишеня. Він схожий на людину, яку затягує сипучий пісок.
«Ну, — думає Джек, — тут немає сипучих пісків, але він важко вмирає. У цьому немає жодних сумнівів».
— Слухай сюди, — каже Мишеня.
У куточках очей знову з’являється чорний слиз. Гірше, він сочиться з куточків рота. Сморід гниття стає сильнішим, ніж будь-коли, оскільки внутрішні органи почади здаватися в цій боротьбі. Джек дивується, що вони протримались так довго.
— Говори, — каже Шнобель. — Ми слухаємо.
Мишеня дивиться на Дока.
— Коли я закінчу, зробиш мені феєрверк. Дозу «кадиллаку». Зрозумів?
— Ти хочеш випередити те, що хоче тебе знищити?
Мишеня киває.
— Я згоден, — погоджується Док. — Ти підеш з усмішкою на обличчі.
— Сумніваюся, брате, але я спробую.
Мишеня переводить почервонілі очі на Шнобеля.
— Коли все буде скінчено, загорніть мене в один із нейлонових тентів, що в гаражі, засуньте мене в ванну, я впевнений, що до опівночі ви зможете змити мене в каналізацію… як пивну піну. Я був би обережним на вашому місці. Не… торкайтеся того, що залишиться.
Ведмедиця заливається слізьми.
— Не плач, люба, — каже Мишеня. — Я випереджу його. Док обіцяв. Шнобелю?
— Я тут, друже.
— Зроби мені маленьку послугу. Гаразд? Прочитаєте вірш… Одена… той, що спричиняє мороз у яйцях…
— «Не читайте Біблію за її прозу», — каже Шнобель. Він плаче. — Гаразд, Мишеня.
— Прослухаєте щось із репертуару «Небіжчика»… можливо, «Брижі»… і обов’язково випийте достатньо «Кінґслендського», щоб достойно провести мене в моє наступне життя. Думаю, могили… на яку б ви могли відлити, не буде, але… зробіть усе, що у ваших силах.
Джек не може не засміятись. І тепер настала його черга вловлювати всю силу багряних очей Мишеняти.
— Копе, пообіцяй мені, що ти зачекаєш до завтра, щоб йти туди.
— Мишеня, я не впевнений, що зможу це зробити.
— Ти мусиш. Сьогодні там не буде диявольського собаки… у лісі біля будинку буде щось інше… інші речі. — Він жахливо закочує очі. Чорна гидота, неначе дьоготь, стікає на бороду. Тоді він збирається з силами і веде далі: — Вони просто з’їдять тебе, як цукерку.
— Думаю, у мене немає іншого вибору, — насупившись, каже Джек. — Там є маленький хлопчик, він в…
— Безпеці, — шепоче Мишеня.
Джек здіймає брови. Він не впевнений, що почув Мишеня правильно. І навіть якщо так, чи може він вірити в те, що почув? Мишеня пожирає сильна огидна отрута. Він ще може протистояти їй, говорити всупереч їй, але…
— Ненадовго він у безпеці, — каже Мишеня. — Не від усього… є те, що може дістатись до нього, я припускаю… але на даний час він у безпеці від містера Манчін. Так його звати? Манчін?
— Маншан. Я думаю. Звідки ти знаєш це?
Мишеня надзвичайно моторошно всміхається Джекові. Це усмішка вмираючого віщуна. Він знову торкається лоба, і Джек з жахом зауважує, що його пальці, розплавившись, тануть один за одним та від нігтів чорніють.
— Я все дізнався. Кажу тобі. І послухай: нехай краще хлопчика з’їсть там… там, де він є… якийсь гігантський жук, чи краб, ніж ти маєш померти, рятуючи його. Бо тоді аббала точно заволодіє хлопчиком. Так каже твій… твій друг.
