Мишеня перевертає обкладинку боком, тоді малює низку швидких закарлючок.
— Дивись, — каже він до Джека. — Це Міссісіпі, так?
— Так, каже Джек.
Коли він нахиляється, то знову починає відчувати запах. Зблизька це навіть не сморід, а запах, що намагається заповзти в глотку. Джек не відхиляється, він знає, яких зусиль це все коштує Мишеняті. Останнє, що він може зробити, — це відіграти свою роль.
— Це центр — «Нельсон», «Лаккі», «Азенкурський Театр», «Пивний бар»… тут Чейз-стрит звертає на Ліол-роуд, Шосе-35… ось «Лібертивіль»… «Спілка Ветеранів»… «Ґольц»… О Господи…
Мишеня починає на дивані битися в конвульсіях. Плями на обличчі і згори тіла починають сочитися. Він скрикує від болю. Його рука впускає олівець і хапається за лице.
Джек чує чіткий голос десь із глибини — лагідний, знайомий голос, який він пам’ятає відтоді, коли був у дорозі багато років тому. Це, мабуть, голос Талісмана. Чи того, що залишилось від нього в його пам’яті й душі.
«Воно не хоче, щоб він говорив. Воно намагається вбити його, перш ніж він зможе сказати. Воно в цій чорній штуці, можливо, воно і є ця чорна штука, тому тобі треба позбутись її…»
Коли робота огидна, інколи деякі речі можна зробити, лише від’єднавши розум, краще керуватись інстинктами. Не задумуючись, Джек простягає руку до чорного слизу, що витікає з очей Мишеняти, і бере його. Слиз тягнеться, як гума, звивається і корчиться в руках, намагається ущипнути чи вкусити. Зрештою з ляскотом відривається. Джек скрикує і кидає цю чорну гидоту на підлогу. Слиз намагається заповзти під диван. Джек дивиться на це зі страшенною огидою, витираючи руки об сорочку. Док ляскає сумкою по одному шматку. Шнобель розчавлює каблуком чобота. Слиз видає пищання.
— Що це, в біса, за лайно? — запитує Док. Його зазвичай хрипкий голос змінюється на фальцет. — Що, чорт забирай…
— Нічого, — каже Джек. — Не зважай. Дивись на нього! Дивись на Мишеня!
Червоний блиск трохи зійшов з очей Мишеняти. На якусь мить його погляд стає нормальним. Звичайно, він бачить їх, здається, біль минув.
— Дякую, — важко дихає він. — Мені хотілося б, щоб ти зовсім його отак забрав, але воно повертається. Будь уважним.
— Я слухаю, — каже Джек.
— Ти кращий, — відповідає Мишеня. — Думаю, ти це знаєш. Ти думаєш, що зможеш знайти місце, навіть якщо ці двоє не можуть, і, можливо, ти зможеш, але, мабуть, ти не знаєш всього, що… о, чорт.
Десь з-під ковдри чується жахливий різкий звук, неначе щось зламалося. Піт стікає обличчям Мишеняти, змішуючись із чорною отрутою, що виходить із пор, борода стає мокрою, брудно-сірою. Він дивиться на Джека, вирячивши очі, які знову забарвлюються червоною пеленою.
— Воно смокче, — задихаючись говорить Мишеня. — Ніколи не думав, що закінчу свої дні таким чином. Дивись, Голлівуде… — Помираючий малює закарлючками невеличкий прямокутник на своїй карті. — Це…
— «Смачно в Еда», де ми знайшли Ірму, — каже Джек. — Я знаю.
— Так, — шепоче Мишеня. — Добре. Тепер дивись… з іншого боку… вулиць Шуберт і Ґейл… і на захід…
Мишеня креслить лінію, яка веде на північ від Шосе-35. Він малює маленькі кружечки з обох боків від неї. Як Джек розуміє, це дерева. А на початку лінії неначе ворота: «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО».
— Так, — зітхає Док. — Це тут. Чорний Дім.
Мишеня не зважає, його затуманений погляд зосереджений виключно на Джеку.
— Слухай мене, копе. Ти слухаєш?
— Так.
— Господи, ти краще послухай, — каже йому Мишеня.
Як завжди, робота захоплює Генрі, поглинає і полонить його. Нудьга і смуток ніколи не були в змозі протистояти його давній пристрасті до звуків зі світу зрячих. Мабуть, і страх не може завадити цьому. Найважчим для нього залишається зібратися з мужністю і встромити котрийсь із записів в касетну деку ТЕАС, а не власне послухати їх. У ці миті вагань він упевнений, що відчуває запах парфумів дружини навіть у звуконепроникній та добре провітреній студії. В ці миті вагань він переконаний, що не сам, що хтось (або щось) стоїть просто за дверима студії, дивлячись на нього крізь скло у горішній частині дверей. Так, саме так і є. Будучи зрячими, ми можемо спостерігати те, чого не може побачити Генрі. Ми хочемо сказати йому, що там, ззовні, хтось є, порадити йому, щоб замкнув двері студії. Заради Бога, замкни їх негайно, але ми маємо право тільки спостерігати.
Генрі простягає руку до кнопки на програвачі. Але його палець різко змінює напрямок і натискає перемикач на апараті внутрішнього зв’язку.
— Агов? Там є хтось?
Той, хто стоїть у вітальні Генрі, дивлячись на нього, як на екзотичну рибку в акваріумі, не відповідає. Сонце перейшло на інший бік будинку, і у вітальні зараз зовсім темно. Зрозуміло, що Генрі забудькуватий, коли йдеться про вмикання світла. Чудернацькі капці Елмера Джесперсона (не те щоб вони надто розважали нас за даних обставин) — найяскравіше, що там знаходиться.
— Агов? Є хто?
Особа, що дивиться крізь скло дверей студії, з оскалом посміхається. В руці вона тримає ножиці для живоплоту з гаража Генрі.
— Останній шанс, — каже Генрі і, коли не чує відповіді, перевтілюється в образ Вісконсинського Щура, верещить у телефон, намагаючись налякати того, хто б там не стояв, щоб він виявив себе:
— Давай, дорогенький, давай, трясця твоїй матері, поговори зі Щуром!
Постать, що споглядає за Генрі, відсахується, як змія, коли здобич імітує відволікаючий маневр, але не промовляє ні звуку. З-за вишкірених зубів з’являється шорсткий старий язик. Істота напахкалася парфумами, які місіс Мортон забракло сміливості прибрати з туалетного столика в дамській кімнаті, що поруч зі спальнею господаря, і тепер від гостя віє цим запахом.
Генрі вирішує, що це все лише плід його уяви — якби тут був Морісс Роузен, то він би сказав: «Це помилка, йоу», — і натискає кнопку «ГРАТИ» кінчиком пальця.
Він чує, як Арнольд Грабовський прокашлюється, а тоді представляється, Рибак перебиває його, навіть не давши закінчити: «Привіт підтирайло».
Генрі перемотує, слухає знову: «Привіт підтирайло». Перемотує і слухає ще раз: «Привіт підтирайло». Так, він чув цей голос раніше. Він впевнений у цьому. Але де? Відповіді на такі питання завжди з’являються — рано чи пізно — і дізнаватись їх не так вже й важко. Генрі зосереджено слухає, його пальці танцюють туди-сюди на кнопках деки, як пальці піаніста клавішами «Стейнвея». Відчуття, що за ним спостерігають, зникає, хоча фігура за дверима студії, взута в капці з бджолиними смужками та з ножицями для живоплоту в руках — стоїть непорушно. Посмішка старого монстра поволі зникає. Немолоде обличчя хмурішає. В його погляді з’являється збентеження і, можливо, навіть перші ознаки страху. Йому не подобається, що сліпа риба в акваріумі може розпізнати його голос. Звичайно, це не має значення, можливо, це навіть дає втіху, але якщо й так, то це задоволення містера Маншана, а не його. Але задоволення їм мають приносити одні й ті самі речі… хіба ні?
«Це в тебе сталося. Не в мене. В тебе».
— Не в мене, в тебе, — каже Генрі. Імітуючи почутий голос, і в нього чудово виходить. — Замало квашеної капусти в салаті, mein[8] друже, ja[9]?
«Твій найгірший кошмар… найгірший кошмар».
Аббала.
Я Рибак.
Генрі зосереджено слухає. Деякий час він просто слухає запис, тоді слухає одну і ту ж фразу чотири рази: «Поцілуєш мене в яйця, ти мавпо… поцілуєш мене в яйця, ти мавпо… ти мавпо… мавпо…»
Ні, не мавпо. Голос насправді каже мафбо. МАФ-бо.
— Не знаю, де ти зараз, але виріс ти в Чикаґо, — бурмоче Генрі, — у південній його частині. І…
Тепло на обличчі. Раптом він згадує тепло на обличчі. Чому друзі і сусіди? Чому, о великі мудреці?
