– А навіщо відро?
– А пам'ятаєте, перед ранком йшов дощ? Коли знову перед світанком буде лити, відро наповниться, потягне мотузку та важіль, й таким чином все повториться.
– Видно, що бувалий часохідник! – втрутився Кляпавцій. – Мотузку замаскував, якщо хтось навіть увійде, може й не помітити.
Тим часом ніч кохання підходила вже до кінця, вже й дощ збирався, як раптом цокіт копит і брязкіт зброї перебили сон коханців. Підскочив Креншлін босоніж до вікна й бачить – справа погана: внизу група озброєних вершників, шість Марліпонтових зятів, які мали за його відсутності доглядати за маєтком і за Цевіною, та ось приперлися, хоча й їхні садиби за двісті верст, отже, вже в темпорні сусіднього повіту.
Що робити? Може, через гарматну бійницю з'їхати прямо в рів? Відірвався Креншлін від стривоженої Цевінни, вчепився пальцями в тугі сплетіння плюща і вже поїхав до низу, як раптом заволав від болю. Дивиться – а це не ніч, а день, і він не нагорі, а на камінні зі зламаними ногами, й над ним Марліпонт, весь у залізі, гарчить: «У-у, мерзотник, зрадник, пройдисвіт! Думав мене перехитрити? Та мені до темпорні так само близько, як і тобі, чужоложцю. Ну, постривай, зараз я тебе приголублю!»
По його знаку несуть залізний футляр, кований, ставлять, відчиняють, а в середині він весь цвяхами втиканий – ох, зовсім погана справа! Креншліну добре знайомий цей інструмент. Відчайдушно видивляється очима він хмарку – ось і перші краплі падають, але всього їх кіт наплакав ... а вже його взяли за комір, штовхають його слуги в залізне нутро, а там цвяхи, як бритви, тільки захлопнуть і ...
Бабахнув грім, й полило, як із відра.
– Це нічого! Не баріться, сучі діти! Швидше, не копайтеся, закрити, закрутити! – командує Марліпонт, а зуби в нього так і сяють через ґрати забрала.
Хмари наче прорвало. Аби тільки мотузка вціліла! Креншлін зображує непритомність, вивалюється з рук охоронців, вони напружуються, ось вже спиною він відчуває перші вістря, верескнув – і впав на весь зріст.
Морок і тиша. Лише дощ шумить. Обмацав Креншлін боки – цілі. Ноги – пряміше не знайдеш. Якби не відро, подумав, кінець би мені. Ну і дурень цей Марліпонт. Не поцікавився, що там за шнур, звідки. Слава тобі, Господи, що ти розуму йому не дав! А що ж тепер? Де я? Ось рів. Стіна. Башта. Цевінна? Не до неї зараз. Марліпонт, мабуть, отямився від злості і помчав до темпорні, треба його випередити.
З усіх ніг пустився бігти Креншлін, але незабаром помітив, що ніби як повільніше біжить. Що таке? Кроки якісь маленькі. Боже всемогутній – ноги вкоротилися! Помацав вуса на обличчі – нема вусів! А Марліпонт, мабуть, вже в темпорні, і не те щоб тиждень чи рік, а цілий десяток років в нього поцупив – вже й молоко на губах! Тепер знайде мене і втопить, як цуценя.
То як же? Що робити? В селище, втертися в купу босої дітлашні, в підлий стан, німого, дурника зобразити? А якщо дізнається, виловить чоловік–ревнивець? Він старший, йому зараз тільки тридцятка підходить!.. Однак Креншлін все біг у бік темпорні, поки не побачив заграву. Селище горіло. Ще раз прикинув він на пальцях, скільки зараз років Цевінні. Цевіннці , вірніше... Дванадцять? Ще в батька, маркграфа Гамстербандського, лялькам кринолинчики шиє...
Ну й заграва! Аби темпорня не... Ось він вже й біля тину. Горить халупа Трещипала. Селяни в сувоях тягнуть майно на городи. Ох, не майно це, а вбиті в обладунках, голота з них чоботи стягує. Грабують, як завжди, після побоїща. Купою лежать. А хто це? Ба! Кольори Марліпонта! А ось з вогню випадає й сам Марліпонт, беззбройний, піший, без шолома, мчить, аж залізом гримить, а за ним на коні зять, та й другий тут же з мечем у руці! Ну так… видно, їм маєток сподобався і замість опіки вони вчинили наїзд… та тільки дурні так собі фортуну виправляють, а не лицарі Хроноса…
Стягнув Креншлін з тину підштанки та селянські спідниці, підбіг до колодязя, обкотив їх з відра, накинув на голову мокре ганчір’я – і до темпорні, що вже палала. Обпалило йому брови, від жару дух захопило, а тут двері зсередини підперті – ох, не добре! Шмигнув він в город – хлопчак завжди обернеться швидше за дорослого, – висмикнув з першого лежачого пістоль з–за поясу, порох на полиці є? Є! Перескочив до віконця. З того боку колоди тільки почали димитися, а на дах перші блакитні язички вискакували, піднявся навшпиньки, зазирнув всередину – там Сува лежить з перерізаним горлом, а ноги на дверях, тому й не відчинялися.
Іншого рішення не було. Прицілився Креншлін у палаючу рукоятку важеля. «Тільки б не надто сильно вдарило, бо хитнеться назад так, що зникну й не буде мене на світі. А, чорт з ним». Тільки подумав і вистрілив. Звуку вже й не чув.
Лежав горілиць, дивився в неосяжне, затягнуте хмарами небо. Вітер шумів, тихо було й порожньо. Він і поворухнутися боявся.
«Якщо немовля, то як до важеля дістануся?» – Це була його перша думка. Помацав обличчя – знову без вусів, але зуби є. І це добре. А чи не молочні? Ніяк не міг порахувати язиком корінні.
– Саперліпопет! – Спробував промовити голосно. Вийшло – значить не грудний!
Схопився Креншлін на ноги і до темпорні. Про неї думав насамперед, а не про себе, не знаючи, скільки йому тепер, вісім чи чотирнадцять років! Довелося лізти до важеля по столу – була все ж таки в кулі сила! – вчепився двома руками в рукоятку, слабко, навалився всім тілом до переду і загорлав від несподіванки, бо гримнувся тімячком об навіс, не зіскочив вчасно, поки ріс.
Спочатку обмацав шишку на голові, потім губу: немає кращої міри часу, ніж рослинність! Все гаразд, вуса пробиваються!
Серед ночі Креншлін затримав час. Якщо років на двадцять п'ять тому відсунути, коли Марліпонт і зяті ще під стіл пішки ходили, ось було б чудненько... Але тоді й сам не те що в дитинство впаду, а й взагалі пропаду, ніби мене й не було. Ох, шкода, голими руками повитягав би їх з колисок! Вперед теж далеко не можна: і Цевінна постаріє, та й невідомо, чи не стоїть хтось там, у майбутньому, біля важелю, занісши меч для удару, й таке траплялося.
Так і не знав він, що ж тут вдіяти, а тут хтось став підбиратися до дверей. А вони колодою підперті, тоді той за дверима басом кричить своїм, щоб швидко таран несли. Відвів Креншлін час швиденько на тиждень – і знову нікого немає.
– Ось хоч я й господар часу, а рушити звідси не можу а ні на крок, гарна ж влада! Ось вже влип так влип! Так що ж, сидіти в темпорні, як у в'язниці, до кінця днів або кидатися туди–сюди з futurum у plusquam–perfektum? Impossibile est[33] ! Та й з голоду здохнеш! А тут знову хтось мацає засув зовні і чується голос: «Пусти мене, любий, це я, Цевінна!» Прив'язав обережний Креншлін мотузку до ручки важеля й потихеньку зиркнув в щілину. Якщо не вона, потягну, перш ніж звідти вистрілять через дошку, а якщо попадуть, то, валячись замертво, все одно натягну мотузку, штовхану буття назад і воскресну. Всяке буває. Іноді, коли лихо притискає, стоїш, взявши важіль на себе, а час прямо пирхає, біжучи назад, а під ногами, по кутах, біля стін з'являються скорчені мертв’яки, оживають у зворотній агонії, дряпають пальцями закривавлені колоди і зникають, як дим. Коли одного разу Креншлін так стояв, вивалилися з часу якісь двоє, що зчепилися на смерть, штовхнули його в бік, так що він мало важіль не випустив.
Ні, це точно Цевінна. Впустив він її, а вона кинулася йому на груди: «Врятуй! Зроби щось, щоб його не було, щоб не народився, дивись, як він мене б'є! – І показує синці на плечах, шрами. Спочатку Креншлін велів їй принести чогось поїсти, хоча б ячмінний корж, голівка сиру теж знадобилася б… Тільки–но вийшла, тут же кінський тупіт, хропіння осадженого жеребця – невже знову? Ну й і розлютився Креншлін, впізнавши голос Марліпонта! Влаштував чоловік гонитву за бідною Цевінною, довелося відсунути час на рік, і знову – ні їжі, ні пиття! І так і сяк маневрував Креншлін, а все одно опинився в оточенні: тут і зяті, і Марліпонт зі своєю зграєю, і сам бургграф, і жебраки, й королівські донощики, і офіцерство кріпосного гарнізону (обозники вже гармати підтягують), і якісь городяни з найманцями прийшли розібратися в суперечці щодо зерна, і розбійники – сила–силенна народу зібралося навколо темпорні, намагаючись взяти її облогою. Вже і старців зібрали, озброюють їх, а одночасно на всяк випадок муштрують натовп молокососів – вчать з мушкетами вправлятися і так з обох боків часу беруть в оберт нещасного Креншліна! Від старців в минуле не втекти, а від сопляків у майбутнє. І покрикують: «Ти оточений, ваша милість, виходь на лицарське слово!» – бо бояться, щоб із важелями чогось не зробив у відчаї – й таке буває.
