Хибно думати, що для запуску фармакологічного препарату достатньо одного, хай навіть найякіснішого, дослідження. Краще уявити величезний процес, розтягнутий на роки, фінансований мільярдами доларів і висвітлений у десятках наукових публікацій.
Починається все з виявлення нової діючої речовини. Тут у науковців є два шляхи: шукати потенційно корисну речовину в природі (найчастіше в рослинах чи мікроорганізмах) або моделювати молекулу на комп’ютері, де відправною точкою слугуватимуть уже відомі сполуки й наші широкі (хоч і обмежені) знання людської біохімії та фізіології. Часом винайдення лікарського препарату є випадковим. Наприклад, силденафіл розроблявся як засіб від захворювань серця. А сьогодні він відомий чи не кожному під назвою «Віагра», яка допомагає самі-знаєте-від-чого. Або випадок, коли компанія Chemie Grünenthal намагалася здобути новий антибіотик, а натомість подарувала світу ефективний і безпечний снодійний талідомід.
Кожна з альтернатив розробки є високовартісною і в більшості випадків приреченою на невдачу. Але припустімо, що зорі стали сприятливо і в руках фармакологів опинилося щось теоретично корисне, яке ми для простоти називатимемо «ліки». Далі стартує кабала, відома як доклінічні дослідження. Науковці вивчають ліки in vitro, себто в пробірці. Впливають ними на мікроорганізми чи культури клітин, щоб упевнитись у наявності ефектів. У разі позитивного результату експерименти підносять на наступний щабель: залучають піддослідних тварин. І якщо деякі читачі одразу спохмурніли в праведному гніві, автор може порадити одразу перейти до спеціального розділу книжки «Етика», де ці й інші, не менш гострі, питання розглянуто детально.
Випробовування ліків на тваринах має безліч переваг, оскільки жодна культура в пробірці, навіть вирощена зі справжніх людських клітин, не здатна імітувати складну архітектуру живого організму. Без цього ми не могли би прорахувати всіх можливих взаємодій та ефектів (зокрема побічних) від лікарського засобу. Після завершення цього етапу науковці мають переконатися в потенційності лікувального ефекту й відсутності страшних побічних дій, як-от: зупинка серця чи дихання, неврологічні ураження, некроз (відмирання) шкірних покривів, часті анафілактичні реакції тощо. Але хай якими близькими генетично (чи морфологічно) тварини є до людей, не варто забувати, що кінцевим бенефіціаром ліків будуть саме люди. І ми точно ніколи не знатимемо всієї правди про ліки без клінічних досліджень у популяції homo sapiens.
Доклінічні дослідження, хоч часто залишаються в тіні й менше висвітлюються в літературі (хоча б тому, що на цьому етапі найчастіше трапляються невдачі, а хто в здоровому глузді захоче писати про свої фейли?), мають фундаментальне значення. І усвідомлення цього факту прийшло до нас через безліч трагедій.
Яскравим прикладом є історія згаданого вище талідоміду. Ліки, що позиціонувались як дієве та безпечне снодійне, швидко здобули популярність у Європі та США. Тим паче що побічні ефекти були рідкісними й незагрозливими. Однак через чотири роки після початку продажу медична спільнота забила на сполох. Почала ширитись епідемія народження дітей зі страшними вродженими вадами. Загалом близько десяти тисяч малюків з’явилися на світ без кінцівок, вух, очей. У кілька разів більше дітей мали тяжкі ураження внутрішніх органів. Виявилося, що препарат, цілком безпечний для дорослих, має катастрофічні тератогенні (порушення ембріонального розвитку) ефекти. Він потрапив у продаж лише тому, що такого розвитку подій ніхто не перевіряв на лабораторних тваринах. Учені не здогадались оцінити потомство піддослідних щурів. Вочевидь, не варто й казати, що тепер виявлення тератогенезу є одним із ключових завдань доклінічних досліджень.
Але ми йдемо далі. Наші уявні нові ліки успішно пройшли перевірку на можливу потенційну користь та відсутність страшних наслідків.
Починається перша фаза клінічних досліджень. До неї залучають кілька десятків здорових добровольців. Вони приймають експериментальний препарат у різних, але низьких дозах. Дослідники в цей час аналізують, що відбувається з ліками в організмі, як вони перетворюються й виводяться. А головне — чи є вони безпечними. Нам уже відомо, дякуючи тваринам, що ліки — несмертельні. Але якщо, приміром, добровольці всі як один скаржаться на жахливий головний біль або мимовільне сечовипускання — вкладати гроші в подальшу розробку немає сенсу. Понад половина препаратів успішно проходять цю перевірку.
І потрапляють у другу фазу клінічних досліджень — визначення ефективності. Кілька сотень пацієнтів з конкретними захворюваннями приймають ліки в терапевтичній дозі. Учені й лікарі вимірюють конкретний ефект і роблять висновок, чи можна речовину справді вважати дієвою. Третина досліджуваних сполук отримують таку оцінку.
Ну добре, уявімо, що якийсь новий протиастматичний засіб дістався цього етапу. Але чи потребує його медицина? Зрештою, в обігу вже є з десяток перевірених та ефективних речовин. Необхідно провести третю фазу досліджень. Кілька тисяч пацієнтів увійдуть у рандомізоване контрольоване подвійне засліплене клінічне дослідження (див. розділ 2), де їх розподілять на групи: досліджувана отримає нові ліки, а контрольній видадуть відомий перевірений ефективний препарат. А після завершення лікування порівняють результати двох груп. Якщо нові ліки виявляться такими само ефективними — у головному офісі фармацевтичної корпорації неодмінно буде банкет. Якщо ефективність нових ліків перевищить дієвість старих — компанія може бути впевнена в надприбутках найближчими роками.
Потім ліки запускають у продаж і паралельно із цим триватиме багаторічна четверта фаза клінічних досліджень: збирання інформації, відгуків, скарг — усього, що стосується препарату, усіх повідомлень від лікарів і пацієнтів.
Усім, кому небайдужа медицина, слід сприймати викладений вище текст як еталон, оптимальний порядок дій. На жаль, дуже багато препаратів (переважно це стосується вітчизняних розробок) проходили зазначені етапи дослідження лише на папері. Детальніше про це — у розділі «Радянський спадок».
І саме тут нам з площини наукової варто переміститись у площину фінансову. Бо, хай як дивно, розробкою і впровадженням нових препаратів займаються чи не завжди підприємства приватного сектору. Державні установи здебільшого здійснюють контроль і регуляторну політику.
Дізнавшись про процедуру розробки ліків, читач дуже приблизно, але може уявити, яку кількість часу, фінансів і людських ресурсів витрачають на проекти, більшість з яких ніколи не будуть реалізовані. А оскільки єдиною метою будь-якого приватного бізнесу є генерування прибутку, не дивно, що в разі запуску нового препарату бізнес буде зацікавлений у його інтенсивному продажі. Державні органи це також прекрасно усвідомлюють. Тому фірма-винахідник отримує патент на свою речовину і має ексклюзивне право на її виготовлення на термін близько десяти років (можлива деяка варіація, залежно від законодавчої бази). Цей препарат називається оригінальним. Після закінчення патентного терміну будь-які компанії можуть виготовляти ту саму речовину й продавати під іншими брендовими назвами. Ці препарати називаються генеричними, або генериками 5.
У цій схемі зиск отримують усі: фірма-винахідник має час «відбити» витрати на розробку; для людства, згодом, препарат стає доступнішим (генерики зазвичай дешевші від оригіналу). Але що робити, коли сама розробка препарату в принципі не може бути фінансово вигідною?
Мова піде про антибіотики, проблем з якими так багато, що автор виніс їх у назву розділу.
Чинні препарати проти артеріальної гіпертензії — актуальними будуть завжди. Так, різним пацієнтам краще підходять різні класи цих ліків. Так, можливо, у майбутньому, ми синтезуємо щось краще. Але, наприклад, блокатори кальцієвих каналів і завтра, і через сто років блокуватимуть кальцієві канали в серці. Просто сама структура серця не передбачає можливих змін найближчими мільйонами років.
