Але ж якось цю послугу в нас надають?

Так, надають. На сайті найбільшого вітчизняного банку крові можна почитати про це 328.

З 2009 року зареєстровано кілька десятків використань для захворювань, де терапія стовбуровими клітинами не має наукової доказовості: гідроцефалія, гепатит, відставання в розвитку, ДЦП тощо. Результати лікування й ефективність не вказуються.

Немає жодної згадки про лікування лейкозів (пухлин крові). І це не дивно, ми вже знаємо чому (генетичні дефекти в самій пуповинній крові). Щонайменше тричі пуповинною кров’ю лікували розлади аутистичного спектра. Це все за 10 років.

За той самий час понад 400 разів використали власну пуповинну кров для дітей, яким у перші три дні життя робили хірургічні операції для корекції вад розвитку.

І тут потрібно зробити важливу ремарку. Це справді круто, без жартів. Але кров підійшла не тому, що вона пуповинна. А тому що це просто кров для заміщення крововтрати. І батьки ще до пологів знають про ваду, яку необхідно хірургічно лікувати одразу, і операція готується так само до пологів. Тому таке використання не має стосунку до широких мас і «про всяк випадок». І зберігати в банку роками теж нічого не треба. Кров узяли — й одразу використали.

Це необхідний мінімум про стовбурові клітини, який мають знати люди в Україні, якщо вони готуються стати батьками. Адже між об’єктивною реальністю та рекламною інформацією від банків крові — непристойна прірва.

Ми, звісно, живемо в добу високих технологій. Але здорового глузду ніхто не скасовував.

322 https://bit.ly/2wHqi0F

323 https://bit.ly/2n6Y8uM

324 https://bit.ly/2m0xL9F

325 https://bit.ly/2PbE42C

326 https://bit.ly/2luXoPz

327 https://mayocl.in/2n2Epfy

328 https://bit.ly/2lxxFpJ

Розділ 18 Я уколів не боюся

Бурхливе життя постійно ставить нас перед дилемою: в рот чи в зад? Без третього варіанта. (Мова зараз про таблетки й уколи.)

Не кожен вітчизняний лікар утримається, щоб не засадити наточену голку в м’який сідничний м’яз. Вітчизняні лікарі на цій фразі починають супитися й розминати кулаки, тому автор поспішає запевнити всіх читачів, що проблема ця — глобальна.

На планеті Земля 50 % ліків призначаються неправильно. На тій самій планеті 50 % пацієнтів приймають ліки хибно (що в сумі дає дуже «оптимістичний» результат). А одна з ключових проблем у призначеннях — надмірне захоплення уколами 329.

Особливо від такого «гострого» захоплення страждають країни, що розвиваються. Наприклад, у Камбоджі на одну людину в рік припадає шість ін’єкцій. З них однозначно обов’язковими (щеплення) є лише 10 % 330.

І здавалось би, бідні ті наштрикані невинні люди! Однак зазвичай пацієнтів такий стан речей влаштовує. Половина з них упевнена, що уколи дієвіші за пігулки. Тому питання, хто в цій ситуації є жертвою обставин, залишається відкритим. Мотивація медиків призначати уколи у 40 % усіх випадків продиктована бажанням пацієнта 331.

Але це все історії про далеку Камбоджу. Очевидно, що в нас усе має бути не так погано. За даними початку 2000-х, у Східній Європі на одну людину в рік припадало 11,3 ін’єкції 332. Це найбільший показник у світі, з дворазовим відривом від найближчих конкурентів.

Отже, ми визначилися з тим, що уколів у наших краях чомусь роблять більше, ніж деінде. І є певні свідчення на користь того, що велика частина цих ін’єкцій продиктована не медичною доцільністю, а… простою любов’ю до цієї маніпуляції.

Чому хтось може любити уколи?

Причини — різноманітні. І оскільки досліджень на наших рідних теренах із цього приводу ніхто не проводив (наскільки відомо автору), ми скористаємося міжнародним досвідом 333.

Лікарі найчастіше призначають уколи, бо вважають, що пацієнти більше хочуть саме такого лікування (хоча пацієнти в багатьох випадках нічого подібного не хочуть і згодні на альтернативи). Тому, коли лікар уявляє ту саму «класичну» літню пацієнтку, яка просить «прокрапати», він часто екстраполює цей досвід і на інших своїх пацієнтів, штучно збільшуючи потребу в ін’єкціях.

В інших куточках світу велику роль відіграють культурні особливості 334.

У Китаї, наприклад, упевненість у цілющості уколів частково пов’язана з образом магічної голки (акупунктура). Крім того, засилля пероральних (тих, що приймаються через рот) ліків у комерційних аптеках перетворила лікарів на єдине джерело ін’єкцій, і таку роль вони змушені грати (бо мало який лікар почувається комфортно, коли бачить, що чи не кожен другий пацієнт у ньому розчарований). Тому в Піднебесній зниження частоти уколів є одним з пріоритетів медичної реформи 335.

В Ірані 42 % усіх ліків призначаються у формі ін’єкцій. Причому роблять їх частіше лікарі-чоловіки і не в стаціонарах. Само собою, фінансова вигода від уколів для лікарів більша, ніж від таблеток 336.

Отже, проблема справді глобальна. І більшість пацієнтів погодяться, що добре було б цей стан речей змінити.

Як із цим боротися?

Цікавий урок нам може дати навіть далека Танзанія. Коли в країні з’явилися чіткі стандарти лікування і медики почали їм слідувати, кількість призначених уколів почала спадати 337.

В іншому дослідженні проаналізували дані 800 тисяч пацієнтів 338. Одразу визначилася група ризику: старші жінки із сіл, які часто звертаються до лікаря, частіше отримують непотрібні уколи. Що більша доступність лікарень і що більше доводиться платити з власної кишені, то менше ін’єкцій роблять пацієнтам.

Практично в усіх публікаціях зазначають, що уколи частіше призначають лікарі загальної практики.

Але дуже легко стати в позицію звинувачення та обізвати всіх навколо непрофесійними. Можливо, ін’єкції таки кращі за пігулки?

На жаль, не існує (та й не може існувати) публікації, яка відповіла б на це непросте запитання. Очевидно, усе залежить від обставин, діагнозу, фінансування, системи охорони здоров’я і багато чого іншого.

Однак можна оцінити ситуацію при певних захворюваннях.

При пієлонефриті (одному з варіантів запалення нирок) у дітей таблетовані антибіотики так само ефективні, як ін’єкційні 339. Якщо лікар усе-таки віддав перевагу ін’єкціям, то двох-чотирьох днів буде достатньо, а потім можна продовжувати приймати антибіотик уже у формі таблетки.

При пневмонії у дітей таблетовані антибіотики так само ефективні, як ін’єкційні 340. Це не стосується пацієнтів з дуже тяжкою пневмонією, коли, наприклад, пацієнта госпіталізують у відділення інтенсивної терапії.

Коли справа стосується антибіотиків у дітей з ускладненим апендицитом, то ін’єкційні (порівняно з таблетованими) антибіотики частіше пов’язані з поганими результатами лікування 341.

Зрозуміло, що більшість досліджень стосуються дітей, бо дорослі непотрібні ін’єкції терпітимуть, а дітей інколи стає шкода. Але все, що сказано тут стосовно дітей, можна сміливо перенести і на дорослих.

Ходімо далі. Що часто призначають в уколах, крім антибіотиків? Правильно: вітаміни.

Таблетований вітамін В12 так само ефективний, як ін’єкційний 342.

Пероральний прийом вітаміну D дає кращі результати, ніж уколи 343.

В огляді Американської академії сімейної медицини стосовно різних препаратів та діагнозів зроблено висновок: упевненість, що внутрішньом’язові уколи дієвіші за таблетки, не підтверджується фактами 344.

Багаті країни теж страждають від голкового свавілля. Але, на відміну від нас, пробують щось із цим робити. Коли в Австралії запровадили Державну програму з раннього переходу від ін’єкційних антибіотиків на таблетовані, виявилося, що ефективність та сама. Ускладнень — менше. І, як бонус, це фінансово вигідно: одна лікарня в середньому заощаджувала 100 тисяч доларів на рік 345.