Від автора

Через усю книжку, яку ви тримаєте в руках, червоною ниткою проходить головний меседж, який автор хотів би донести до аудиторії: «Не будьте легковірами!».

Разом з тим автору, природно, доводиться стверджувати певні речі та час від часу ставати на захист тих чи інших теорій. Це цілком виправдано, інакше робота, метою якої є нести розумне, добре, світле (принаймні такою є ідеалістична мета), ризикує перетворитися на памфлет у найкращих традиціях «А баба-яга проти».

Відтак визріває потреба пояснити, як автор оцінює ідеї та відділяє факти від фейків і чому його світобачення є саме таким. Адже необґрунтована позиція «Я вважаю це істиною» нічим не відрізняється від сумнозвісного «Так пишуть в інтернеті» або «Про це говорив академік з трибуни». Саме цій методологічній проблемі пізнання і присвячено перший розділ книжки.

Автор цілком припускає, що його цінності можуть бути неприйнятними для певної частини читацької аудиторії. Але це не вбачається аж надто великою проблемою, бо книжка не задумувалась як інструмент підкорення колективної свідомості. Радше — як засіб показати альтернативний спосіб розмірковування над часто непростими питаннями. І хоча теми, охоплені цією книжкою, стосуються здебільшого проблем медицини в сучасному світі, викладена система інтелектуальних координат може (і, на скромну думку автора, мусить) застосовуватися для аналізу чи не всіх аспектів нашого життя.

А якщо станеться диво і частина читачів не тільки вподобає, а ще й почне впроваджувати у своє повсякдення інструменти критичного мислення, автор щасливо вважатиме, що його час і зусилля не були витрачені марно.

На цьому нам варто облишити пафосні звороти й перейти безпосередньо до ключового питання: що насправді ми можемо знати про навколишній світ?

Розділ 1 Що ми можемо знати про світ?

Питання пізнання (чи то пак самої його можливості) неодноразово порушувалося відтоді, як людство почало замислюватися про речі менш приземлені, аніж полювання на мамонта та збирання корінців. Проте ми не здійснюватимемо екскурсу в історію філософії, натомість згадаємо одну з ключових праць у цій галузі — «Медитації про першу філософію» за авторством Рене Декарта. Так-так, того самого, чиїм іменем гордо нарекли систему координат, знайому нам усім зі школи.

Про витоки роздумів Декарта існує красива історія. І, навіть підозрюючи, що вона є абсолютно апокрифічною, автор однаково перекаже її, бо хіба не для того існують чудові історії, щоб ділитися ними одне з одним?

Одного похмурого вечора Рене Декарт, на той момент військовий офіцер, опинився зі своїм підрозділом поблизу спаленого голландського села, де змушений був заночувати. На попелищах де-не-де траплялися вцілілі сільські пічки, які за самою своєю конструкцією могли витримувати високі температури й тому пережили руйнівне полум’я. Нутро пічки, хоч і брудне й забите попелом, було єдиною альтернативою армійського бівака, де вітер і промерзла земля не давали солдатам стулити очей до самого світанку. Довго не роздумуючи, Декарт заліз в одну з них, зачинив заслінку і… опинився в тому, що ми сьогодні могли б назвати примітивним аналогом деприваційної камери. Усередині пічки було і нехолодно, і неспекотно, темно, тихо й самотньо. Тож не дивно, що думки молодого Рене полинули далеко й змусили сумніватися в його особистому існуванні.

Ми рідко замислюємося про це, але наша свідомість існує як реакція на подразники із зовнішнього середовища та від частин нашого тіла. Коли ці стимули зникають або слабшають, мозок, оберігаючи себе від порожнечі, сам конструює образи, які ми бачимо в снах, галюцинаціях чи просто заглибившись у спогади.

У той момент нагальним питанням для Декарта стало: як відрізнити одне від іншого? Де гарантії того, що світ навколо нас є об’єктивною реальністю, а не хитромудрим міражем?

Не варто переказувати весь перебіг його думок, бо краще від самого Декарта зробити цього все одно не зміг би ніхто. Для нас важливий один із висновків, якого він тоді дійшов: «Я мислю, отже, я існую». А органи чуття, хай які вони недосконалі, є нашим єдиним способом отримувати інформацію про навколишню реальність.

Ці роздуми, хоч можуть здаватися тривіальними, здатні завести нас дуже далеко, як ви самі невдовзі переконаєтесь.

Доісторичний мисливець крадеться первісним лісом, кінчик його списа нервово посмикується. Раптом він спиняється і притуляє долоню, складену ковшиком, до вуха: так, він не помилився, десь далеко в хащах потріскує гілка. Вуаля — перед нами чи не найпростіший приклад того, як людина інструментально покращує свою абсолютно природну недосконалість. Хай навіть допоміжним засобом є власна рука, яка збільшує площу вушної раковини, — так вона допомагає вловлювати більше коливань повітря, скеровуючи їх у потаємні глибини середнього вуха.

Трохи згодом, буквально через кілька тисячоліть, рибалка на березі Хуанхе закидає вудку з простим поплавком у каламутні води. Йому треба знати, коли рибина жадібно проковтне гачок, без того щоб самому пірнати в річку. Його зір, слух і дотик під водою не допоможуть, але простим приладдям рибалка загострює своє сприйняття в надії, що сьогодні не доведеться засинати голодним.

Плин століть несе нас далі, уперед, у давню епоху Рене Декарта. У тісній кімнатці одного з будинків квітучого Амстердама, зігнувшись над столом, сидить чоловік. Його ім’я — Бенедикт Спіноза, він — ще одна ікона філософії Нового часу. Але значно цікавіше для нас те, чим він займається конкретно в цей момент. А саме — шліфує скло, щоб на виході отримати славетні нідерландські лінзи. Людство встигло усвідомити недосконалість свого зору й почало вигадувати різноманітні оптичні прилади, здебільшого щоб здалеку бачити пересування ворожих полків або піратські кораблі на обрії. Але одноокі телескопи дедалі частіше дивляться в небо в карколомних спробах розгадати механіку Всесвіту.

Уже зовсім незабаром (у масштабах історії, звісно) буде збудовано Великий адронний колайдер. Цікавість завела людей у глиб самої матерії. Тепер елементарні частинки розганяються до швидкості світла й стикаються між собою, породжуючи нові частинки і хвилі. І все це відображається на моніторах у вигляді безкінечних рядів незрозумілих цифр, за якими пильно стежать звичайні, такі людські очі оператора.

Хай би якою складною та неймовірною ставала технологія, вона є лише продовженням органів, даних нам природою. Військовий моряк, який обстежує безодні океану за пультом сонара, мікробіолог, який під мікроскопом рахує джгутики в бактерій, таксист, якому супутник навігації вказує шлях, — усі вони отримують інформацію про світ звичайними вухами, очима, носом, язиком, кінчиками пальців.

«Хвилиночку! — зауважите ви. — Хіба модель атома не розгадали до того, як з’явилася змога побачити сам атом?» І матимете рацію лише частково. Мозок homo sapiens — потужний інструмент для розшифровування загадок природи. Точніше, найпотужніший, з доступних нам сьогодні. Але він — лише засіб аналізу, який оперує сирими даними, отриманими від різноманітних тілесних рецепторів. Саме тому в головах учених народжуються не аксіоми світобудови, а теорії, що потребують експериментальних підтверджень. І теорії ці часто виявляються абсолютно хибними, а інколи — частково хибними. Як було й, до речі, з початковими теоретичними уявленнями про структуру атома.

Жодні, хай найсміливіші, хай найкмітливіші, наші здогадки про реальний світ не можуть вважатись істинними, допоки їхню правдивість не перевірять наші органи чуття. Безпосередньо або за допомогою технологічних додатків. Хай як дивно для когось звучатиме — це і є основа наукового методу пізнання. Будь-які інші спроби трактувати об’єктивну реальність призводять до наслідків комічних або трагічних, прикладів чому ви знайдете безліч на наступних сторінках.