Концерт в четвер увечері зібрав трохи більше слухачів, та місіс Кірні одразу ж зрозуміла, що зала наповнена глядачами з безкоштовними запрошеннями. Публіка поводила себе нахабно, так, ніби це був не концерт, а звичайна репетиція. Містера Фіцпатрика, здавалося, усе влаштовувало, він навряд чи розумів, що його поведінка бісила місіс Кірні. Він стояв біля куліс, час від часу вистромлюючи голову і пересміюючись з двома своїми друзями, які сиділи в кутку на балконі. Того вечора місіс Кірні дізналася, що концерт у п’ятницю скасували і що комітет готовий гори звернути, аби лиш зібрати в суботу повний зал. Почувши таке, вона розшукала містера Гологена. Знайшла його, коли той поспіхом шкутильгав зі склянкою лимонаду для однієї юної леді, і спитала, чи це правда. Так, це була правда.

— Але, звичайно ж, це не змінює умов контракту,— сказала вона.— У контракті зазначено чотири концерти.

Було видно, що містер Гологен дуже поспішає; він порадив обговорити деталі з містером Фіцпатриком. Місіс Кірні стривожилась. Вона відкликала містера Фіцпатрика від його куліс і зауважила, що її дочка підписала контракт на чотири концерти і що, звісно ж, за умовами контракту вона має отримати повну суму, незалежно від того, дасть товариство чотири концерти чи ні. Містер Фіцпатрик, який не одразу докумекав, про що йдеться, здавалося, не міг вирішити цього питання і сказав, що винесе його на розгляд комітету. Злість місіс Кірні вилилась рум’янцем на щоках, і вона ледве втрималася, щоб не спитати: «І хто цей „комітет“, скажіть-но?»

Але вона розуміла, що жінці так не личить, тож змовчала.

У п’ятницю рано-вранці хлопчаків розіслали головними вулицями Дубліна з пачками рекламних листівок. У всіх вечірніх газетах з’явилися спеціальні оголошення, які нагадували шанувальникам музики про свято, що чекало на них наступного вечора. Місіс Кірні трохи заспокоїлась, та все ж вирішила поділитися з чоловіком частиною своїх підозр. Він уважно її вислухав і сказав, що, мабуть-таки, буде ліпше, якщо в суботу ввечері він піде з нею. Вона погодилась. Поважала свого чоловіка так само, як поважала Головне поштове відділення — як щось велике, безпечне та незмінне, і хоч розуміла, що талантами він дещо обділений, та цінувала його за абстрактну цінність чоловічих чеснот. Вона зраділа його пропозиції приєднатись. Прокручувала в голові свої плани.

Настав вечір головного концерту. Місіс Кірні з чоловіком та донькою прибули до філармонії «Ентьєнт» за сорок п’ять хвилин до початку виступу. Того вечора, як на зло, дощило. Місіс Кірні довірила доньчине вбрання й ноти чоловікові, а сама пішла шукати містера Гологена та містера Фіцпатрика по всіх закутках. Знайти нікого не вдалося. Вона спитала розпорядників, чи є в залі хтось із членів комітету; добряче намучившись, розпорядник таки привів маленьку пані на ймення Міс Бейрн, якій місіс Кірні пояснила, що бажає бачити когось із секретарів. Міс Бейрн чекала на них з хвилини на хвилину і спитала, чи може сама чимось допомогти. Місіс Керні уважно подивилася на вираз наївного ентузіазму на підстаркуватому обличчі й відповіла:

— Ні, дякую.

Маленька пані сподівалася, що зал буде повний. Вона вдивлялася в дощ, аж доки смуток вологої вулиці не стер усю наївність та ентузіазм з її підстаркуватого лиця. Тоді вона тихо зітхнула і мовила:

— Що ж, гаразд! Ми зробили все, що було нам під силу, Бог свідок.

Місіс Кірні довелося повернутися до гардеробної.

З’їжджались артисти. Бас та другий тенор уже прибули. Бас, містер Даґґен, був струнким молодим чоловіком з ріденькими чорними вусами. Він був сином швейцара з місцевої контори і в дитинстві затягував довгі басові ноти в лункому коридорі. Почавши з таких скромних досягнень, він розвивався, аж доки не став першокласним артистом. Виступав навіть у великій опері. Одного вечора, коли оперний співак захворів, він виконав роль короля в опері «Марітана» в Королівському театрі. Він співав дуже пристрасно й голосно, і гальорка тепло нагородила його оплесками; та, на жаль, він зіпсував гарне враження, раз чи два нерозсудливо витерши носа рукою в рукавичці. Він був невибагливим і малослівним. Казав «се», а не «це» так тихо, що ніхто й не помічав, і він ніколи не пив нічого міцнішого за молоко, так беріг голос. Містер Белл, другий тенор, був маленьким світловолосим чоловічком, який щороку змагався за нагороду на «Фестивалі Музики»[107]. З четвертої спроби таки отримав бронзову медаль. Він надто багато нервувався і надто багато заздрив іншим тенорам, і свою нервову заздрість ховав за надмірною дружелюбністю. Він вважав дотепним бідкатися усім, яке це тяжке випробування — виступати на концерті. Тому, помітивши містера Даґґена, він підійшов і спитав:

— Теж виступатимете?

— Так,— відповів містер Даґґен.

Містер Белл посміявся зі свого товариша у нещасті, простягнув руку й сказав:

— Тисну руку!

Місіс Кірні минула цих двох молодих чоловіків і пішла до куліс поглянути на публіку. Зал швидко заповнювався, ширився приємний гомін. Вона повернулася і поговорила з чоловіком наодинці. Можна було зрозуміти, що бесіда стосується Кетлін, бо вони часто на неї зиркали, поки та розмовляла зі своєю подругою-націоналісткою міс Гілі, контральто. Самотня незнайомка з блідим обличчям перетнула кімнату. За нею простежили напружені жіночі погляди, зосереджені на вицвілій синій сукні, напнутій на худорляве тіло. Хтось сказав, що це мадам Ґлінн, сопрано.

— Цікаво, де вони її відкопали,— буркнула місіс Кінлі.— Впевнена, що ніколи про неї не чула.

Міс Гілі вимушено всміхнулася. Цієї миті до гардеробної зашкутильгав містер Гологен, і дві молоді леді спитали в нього, що то за жінка. Містер Гологен відповів, що це мадам Ґлінн з Лондона. Мадам Ґлінн стала в кутку кімнати, міцно тримаючи перед собою ноти і час від часу перелякано озираючись. Тінь приховала недоліки вицвілої сукні, та при цьому мстиво підкреслила впадинку над її ключицею. Шум із залу став гучнішим. Перший тенор та баритон приїхали разом. Обоє добре вбрані, гладкі й самовдоволені, вони внесли в компанію дух достатку.

Місіс Кінлі підвела до них свою доньку і мило заговорила. Вона хотіла скласти приємне враження, та, намагаючись бути люб’язною, не зводила очей з містера Гологена і його кульгавих обхідних маршрутів. За першої нагоди вона вибачилась і поспішила за ним.

— Містере Гологен, мені потрібно з вами хвилинку поговорити.

Вони пройшли в безлюдну частину коридору. Місіс Кірні спитала, коли її доньці заплатять. Містер Гологен відповів, що цим відає містер Фіцпатрик. Місіс Кірні сказала, що нічого не знає ні про якого містера Фіцпатрика. Її донька підписала контракт на вісім гіней, і ці гроші їй мають заплатити. Містер Гологен відповів, що це його не стосується.

— Як це, не стосується? — спитала місіс Кірні.— Хіба не ви принесли їй контракт? У будь-якому разі, якщо це вас не стосується, це стосується мене, і я маю намір отримати ці гроші.

— Краще вам поговорити з містером Фіцпатриком,— сухо відказав містер Гологен.

— Я нічого не знаю ні про якого містера Фіцпатрика,— повторила місіс Кірні.— У мене є контракт, і я потурбуюся про те, щоб його умови було виконано.

Коли вона повернулася до гардеробної, її щоки злегка залилися рум’янцем. У кімнаті кипіло життя. Двоє чоловіків у верхньому одязі захопили камін і фамільярно балакали з міс Гілі та баритоном. Це були репортер із «Фріменз Джорнал» та містер О’Медден Бьорк. Журналіст прийшов повідомити, що не зможе дочекатися концерту, оскільки має написати про лекцію, яку читатиме американський священик в «Меншн-гаузі».

Він сказав, що йому залишать звіт у конторі «Фріменз Джорнал», і він подбає, аби його надрукували. Це був сивий чоловік з приємними манерами та голосом, який викликав довіру. В руці він тримав згаслу сигару, й аромат сигарного диму висів біля нього в повітрі. Він не збирався затримуватися ні на секунду, бо концерти й артисти викликали в нього нудьгу, та все стовбичив, спершись об стіну каміна. Міс Гілі стояла перед ним, говорила й сміялася. Він був надто старим, щоб запідозрити в її люб’язності той самий мотив, але надто молодий духом, щоби не скористатися цим приємним моментом. Тепло, аромат, колір її тіла вабили його відчуття. Він насолоджувався усвідомленням того, що груди, які повільно підіймалися й спадали на його очах, в ту мить підіймалися й спадали для нього, що її сміх, її аромат і її норовливі погляди призначалися йому. Коли часу залишатись уже не було, він засмучено з нею попрощався.