— Підведи нас до «Сорокопуда», — наказав Дзіньджа. — Ми мусимо втримати бодай один баштовий корабель.

— Ми не можемо, — сказав Молкой.

— Чому?

— На тому боці озера рівень води занадто низький. «Сорокопуд» сів на мілину. Ще трохи — і ми самі застрягнемо в мулі.

— Тоді принаймні забери нас від «Деркача», — випалив Дзінь­джа. — Ми вже майже застрягли тут.

Він мав рацію. Поки Чан Ень виборював контроль над «Деркачем», баштовий корабель віднесло так далеко в мілкі води, що він не міг звільнитися самостійно.

Але «Зимородок» і «Грифон» досі мали більше вогневої моці, ніж імперські човни. Якщо вони продовжать стріляти, то цілком можуть утвердити свою позицію на глибшому краю озера. Вони мусили це зробити. Не мали іншого вибору.

Однак Імперський флот зупинився навколо «Деркача».

— Що в біса вони роблять? — запитав Кітай.

Не схоже, що вони застрягли. Радше Чан Ень наказав своєму флоту лишатися на місці. Жинь оглядала палуби, шукаючи будь-яку активність — світлові сигнали, прапор — але нічого не побачила.

Чого вони чекали?

У верхній частині огляду крізь підзорну трубу майнуло щось темне. Вона ворухнулася, щоб зосередитися на щоглі.

На самісінькій верхівці стояв чоловік.

На ньому не було ані форми Міліції, ані форми Республіки. Він був повністю вбраний у чорне. Жинь заледве могла роздивитись обличчя. Сплутане, безладне кубло його волосся спадало на очі, а шкіра була водночас і бліда, і темна, поцяткована, мов розкришений мармур. У нього був такий вигляд, наче його підняли з океанського дна.

Він здався Жинь химерно знайомим, але вона не могла згадати, де його бачила.

— На що ти дивишся? — запитав Кітай.

Вона кліпнула в підзорну трубу — і чоловіка не стало.

— Там чоловік, — показала вона. — Я бачила його, він був просто он там…

Кітай спохмурнів, придивляючись до щогли.

— Який чоловік?

Жинь відібрало мову. Десь глибоко всередині неї зароджувався жах.

Вона згадала. Вона точно знала, хто то був.

На озеро опустився раптовий холод. Вода миттю взялася кригою. Вітрила «Зимородка» несподівано опали без жодних причин. Команда на палубі роззиралася, не розуміючи, що сталося. Ніхто не віддавав такого наказу. Ніхто не опускав вітрил.

— Вітру немає, — пробурмотів Кітай. — Чому тут немає вітру?

Жинь почула пронизливий свист. У неї все розпливлося перед очима, а потім до її вух долинули крики, які слабшали, слабшали і різко обірвалися.

Вона почула над головою якесь тріскотіння.

Адмірал Молкой раптом опинився на скелі, його тіло вигнулося під химерними кутами, як у зламаної ляльки. Він повисів там якусь мить, а потім скотився на каміння обличчям униз і впав у озеро, лишаючи на сірому тлі багряний слід.

— От же бляха, — пробурмотіла Жинь.

Це було ніби ціле життя тому, коли вони з Алтанем звільнили з Чулуу Корікх когось дуже могутнього й божевільного.

Повернувся бог вітру Фейлень.

Палуба «Зимородка» вибухнула криками. Дехто з солдатів кинувся до арбалетів, націлюючись шворнями в порожнечу. Інші впали додолу і позакривали голови руками, немовби ховаючись від диких тварин.

Нарешті до Жинь повернулися чуття. Вона склала долоні біля рота.

— Усі на нижні палуби!

Вона схопила Кітая за руку й потягнула його до найближчого люка, а вже за мить різкий порив вітру налетів на них збоку. Вони впали на перемичку. Кітай поцілив зігнутим ліктем Жинь просто в груди.

— Ой! — скрикнула вона.

Кітай заледве підвівся.

— Вибач.

Якимось чином їм таки вдалося підтягтися до люка й радше скотитися, аніж спуститися сходами вниз, де решта команди з’юрмилася в глухій темряві. Запала довга, наповнена жахом мовчанка. Ніхто не промовив ані слова.

Кімнату наповнило світло. Пориви вітру раз за разом зривали дерев’яну обшивку корабля, немовби знімаючи шкіру шарами, відкриваючи зіщулену й уразливу команду внизу.

Перед ними на перекладині, немовби пташка, що вмостилася на гілці, сидів дивакуватий чоловік. Тепер Жинь чітко бачила його очі: яскраві, сяйливі, зловісні цятки блакиті.

— Що це? — запитав Фейлень. — Маленькі щурики ховаються, бо йти більше нікуди?

Хтось пустив стрілу йому в голову. Він роздратовано відмахнувся. Стріла відлетіла вбік і просвистіла назад до солдатів. Жинь почула глухий стук. Хтось упав на підлогу.

— Не треба грубощів, — голос Фейленя був тихим, скрипучим і слабким, але в моторошно спокійному повітрі вони чули кожне його слово. Він нависав над ними, без зусиль ширяючи над землею, аж доки його яскраві очі не впилися поглядом у Жинь:

— Ось де ти.

Жинь не думала. Якби вона зупинилася подумати, то страх узяв би над нею гору. Натомість вона з криком кинулася до Фейленя, стискаючи в руці тризуб.

Фейлень жбурнув її на обшивні дошки, просто клацнувши пальцями. Жинь підвелася і знову кинулася до нього, але не змогла навіть наблизитися. Він щоразу відкидав її вихором, але вона не полишала спроб, знову і знову. Якщо вона помре, то тільки стоячи.

Але Фейлень лише грався з нею.

Нарешті він викинув її з корабля й почав смикати нею в повітрі, немов ганчір’яною лялькою. Він міг жбурнути її на скелю, якби захотів, міг підняти її високо в повітря, а потім кинути в озеро, але не зробив цього з єдиної причини: хотів погратися.

— Споглядай, великий Феніксе, замкнутий всередині дівчиська, — вишкірився Фейлень. — Де тепер твій вогонь?

— Ти один із Цике, — видихнула Жинь. Колись Алтань уже звертався до людяності Фейленя. І це майже спрацювало. Вона мусила спробувати те ж саме. — Ти один із нас.

— Таких же зрадників, як і ти? — Фейлень здавлено фиркнув, а вітер гойдав її то вгору, то вниз. — Заледве.

— Тоді чому ти б’єшся на її боці? — вимогливо запитала Жинь. — Вона полонила тебе!

— Полонила? — Фейлень відкинув Жинь так близько до скелі, що її пальці ковзнули по поверхні, але вже за мить смикнув її назад до себе. — Ні, то був Тренсинь. То Тренсинь і Туйр, удвох. Вони скрутили нас посеред ночі, та зв’язати зуміли лише близько полудня.

Фейлень дозволив їй упасти. Жинь шубовснула в озеро, ударившись об воду, і вже була певна, що втоне, аж раптом він висмикнув її вгору за литку. Фейлень здавлено засміявся неприємним сміхом.

— Поглянь на себе. Ти як мала кицька. Промокла до кісток.

Біля голови Фейленя пролетіло декілька ракет. Він легковажно відмахнувся від них. Вони впали у воду і з шипінням згасли.

— Жамса ще тут? — запитав він. — Як чудово. З ним усе добре? Він ніколи нам не подобався, ми вирвемо йому нігті, один за одним.

Говорячи, Фейлень шпурляв Жинь то вгору, то вниз. Вона зціпила зуби, щоб не закричати.

— Невже ти справді думала, що зможеш протистояти нам? — він веселився. — Нас не можна вбити, дитя.

— Алтань уже раз тебе зупиняв, — гаркнула вона.

— Зупиняв, — визнав Фейлень, — але тобі ще далеко до Алтаня Тренсиня.

Він припинив смикати її й підняв у повітря, підтримуючи зусібіч таким сильним вітром, що вона заледве могла розплющити очі. Фейлень зависнув перед Жинь із широко розкинутими руками. Лахміття, в якому він був, розвівалося на вітрі, він кидав їй виклик напасти, знаючи, що вона не здатна на це.

— Хіба ж літати не весело? — запитав він.

Вітри завивали все дужче й дужче навколо Жинь, аж доки їй не почало здавалося, що тисячі сталевих клинків врізаються в кожнісіньку частину тіла.

— Просто вбий мене, — видихнула вона. — Покінчімо з цим.

— О, ми не збираємося тебе вбивати, — сказав Фейлень. — Вона наказала цього не робити. Ми просто маємо зробити тобі боляче.

Він змахнув рукою. Порив вітру відкинув її геть.

Жинь летіла, невагома, зовсім не контролюючи свого тіла, і врізалася у щоглу. Зависла там на мить, скосившись, як порубаний труп, а потім упала. І приземлилася безладною купою на палубу «Зимородка». Жинь навіть не могла набрати в груди вдосталь повітря, щоб закричати. Усе її тіло горіло вогнем від болю. Вона спробувала змусити кінцівки рухатися, але вони їй не корилися.