Вона вже бачила такі пристрої.
Хтось потягнув її голову назад і змусив роззявити рота. Жінка з алебастровою шкірою, ота з Сірого товариства, стала навколішки біля неї. Вона притиснула до язика Жинь щось тверде й металеве.
Жинь укусила її за пальці.
Жінка відсмикнула руку.
Жинь заборсалася дужче. Дивовижно, але хватка на плечах ослабла. Жинь випросталася й перекинула тацю, розкидавши інструменти по землі. На коротку відчайдушну мить вона подумала, що зможе вирватися.
А потім генерал ударив її тупим кінцем зброї в голову і в Жинь перед очима спалахнули зірочки. А за мить вона провалилася в темряву.
— О, добре, — сказав Неджа. — Ти отямилася.
Жинь опритомніла на кам’яній підлозі. Підвелася. Вона була не зв’язана. Добре. Рукою потягнулася по зброю, але її ніде не було. Не знайшовши тризуба, вона стиснула кулаки.
— Що…
— Це непорозуміння. — Неджа схопив її за плечі. — Ти в безпеці, ми тут самі. Те, що трапилося там, було помилкою.
— Помилкою?
— Вони сприйняли тебе за загрозу. Мати сказала їм напасти, щойно вони дістануться суші.
Жинь відчувала, як пульсує чоло. Вона торкнулася пальцями того місця, знаючи, що там уже наливається величезний синець.
— Тоді вона справжня сука.
— Часто так і є. Але тобі нічого не загрожує. Батько вмовить їх.
— А якщо не зможе?
— Зможе. Вони ж не ідіоти. — Неджа взяв її за руку. — Може, годі?
Жинь почала міряти кроками невеличку кімнатку, немовби загнана в клітку тварина. Скреготіла зубами, стурбовано потираючи передпліччя. Але вона не могла стояти спокійно, її розум метався в паніці. Якщо вона припиняла рухатися, то починала неконтрольовано тремтіти.
— Чому вони сприйняли мене за загрозу? — наполегливо запитала вона.
— Це, гм, трохи складно. — Неджа помовчав. — Гадаю, найпростіше це пояснити тим, що вони хочуть тебе вивчити.
— Вивчити?!
— Вони знають, що ти зробила з лукоподібним островом. Знають, на що ти здатна. Як наймогутнішій країні на землі, звісно ж, їм хочеться це дослідити. Гадаю, вони запропонували певні умови, щоб отримати змогу оглянути тебе в обмін на військову допомогу. Мати вбила їм у голови, що по-тихому ти не дасися.
— То виходить, Вейсжа продає мене в обмін на допомогу?
— Усе не так. Мати… — Неджа продовжував говорити, але Жинь уже не слухала. Вона уважно розглядала його, міркуючи.
Їй треба вибратися звідси. Вона мусить зібрати Цике й вивести їх з Арлона. Неджа був вищий, важчий і сильніший за неї, але вона все одно могла його здолати: треба дістатися до очей і шрамів, впитися нігтями йому в шкіру й бити коліном по яйцях, доки він не відступиться.
Але так вона все одно може опинитися в пастці. Двері можуть бути замкнені ззовні. А якщо вона виламає двері, то, можливо… Ні, за ними точно стоятимуть охоронці. А що з вікном? Глянувши на нього, вона могла сказати, що вони на другому, можливо, третьому поверсі, тож, може, їй вдасться якось спуститися, якщо вирубити Неджу. Їй просто потрібна зброя, ніжки стільця підійдуть або скалка порцеляни.
Вона потяглася до вази для квітів.
— Не треба, — Неджа простягнув руку й схопив її за зап’ясток.
Жинь намагалася вирватися. Він боляче заламав їй руку, змусив стати навколішки і притиснув коліном спину.
— Та годі, Жинь. Не будь дурепою.
— Не роби цього, — видихнула вона. — Неджа, будь ласка, я не можу лишитися тут…
— Тобі заборонено виходити з цієї кімнати.
— То тепер я бранка?
— Жинь, прошу…
— Відпусти мене!
Вона спробувала вирватися. Він стиснув її сильніше.
— Тобі нічого не загрожує.
— То відпусти мене!
— Ти зірвеш перемовини, які велися роками…
— Перемовини? — верескнула Жинь. — Ти думаєш, мені є діло до якихось тупих перемовин? Вони хочуть препарувати мене!
— Батько цього не допустить! Ти думаєш, він тебе віддасть? Думаєш, я це дозволю? Та я радше помру, аніж дозволю комусь тобі нашкодити. Жинь, заспокойся…
Це зовсім її не заспокоїло. Щомиті вона почувалася так, немовби на шиї затягується зашморг.
— Моя родина планувала цю війну понад десятиліття, — сказав Неджа. — Мати багато років виконувала дипломатичну місію. Вона навчалася в Призахідній республіці, тож має міцні зв’язки з заходом. Щойно почалася Третя війна, батько відіслав її за кордон, щоб забезпечити нам військову підтримку від призахідників.
Жинь розреготалася.
— Ну, тоді вона уклала фігову угоду.
— Ми на це не підемо. Призахідники жадібні й податливі. І хочуть отримати ресурси, які їм може дати тільки Імперія. Батько вмовить їх. Але не варто їх злити. Нам потрібна їхня зброя. — Неджа відпустив її руки, коли стало ясно, що Жинь перестала вириватися. — Ти була присутня на нарадах. Без них ми цієї війни не виграємо.
Жинь розвернулася, щоб стати до нього обличчям.
— Ти хочеш оті трубчасті штуки, хай би що то не було.
— Вони називаються аркебузи. Це ніби ручна гармата, тільки легша за арбалет і може пробити дерев’яні панелі, а ще вони стріляють на далекі відстані.
— О, я впевнена, що Вейсжа хоче не один ящик цих штук.
Неджа відверто глянув на неї:
— Нам потрібне все, що ми зможемо отримати.
— Але припустімо, ви виграєте цю війну, а призахідники не захочуть іти, — сказала вона. — Припустімо, що повториться все, як було за Першої Макової війни.
— Вони не зацікавлені в тому, щоб лишатися, — примирливо сказав він. — Вони з цим покінчили. Зрозуміли, що їм надто важко обороняти свої колонії, а війна занадто ослабила їх, щоб розкидатися ресурсами так, як раніше. Вони хочуть лише права на торгівлю й дозволу висаджувати місіонерів де їм заманеться. Наприкінці цієї війни ми змусимо їх доволі швидко покинути наше узбережжя.
— А якщо вони не схочуть піти?
— Сподіваюся, ми знайдемо спосіб, — сказав Неджа. — Як уже робили це раніше. Але наразі батько збирається обрати менше з лих. І ти зроби те саме.
Двері розчинилися. До кімнати зайшов капітан Ежидень.
— Вони готові, — сказав він.
— Вони? — відлунням повторила Жинь.
— Воєначальник Дракона приймає призахідницьких делегатів у великій залі. Вони хочуть з тобою поговорити.
— Ні, — сказала Жинь.
— З тобою все буде гаразд, — сказав Неджа. — Просто не роби дурниць.
— У нас дуже різне уявлення про те, що таке «дурниці», — озвалася вона.
— Воєначальник Дракона не любить чекати, — Ежидень змахнув рукою.
Двоє охоронців вийшли вперед і взяли Жинь під руки. Вона спромоглася востаннє панічно глянути на Неджу, озирнувшись через плече, а потім охоронці вивели її за двері.
Охоронці привели Жинь у невеликий передпокій, що передував великій залі палацу, і замкнули за нею двері.
Вагаючись, вона пішла вперед. Майже одразу побачила призахідників, які сиділи на золочених стільцях навколо центрального столу. Дзіньджа сидів по праву руку від батька. Південних Воєначальників пересадили в кінець столу, і вигляд у них був схвильований і ніяковий.
Жинь була впевнена, що зайшла до зали посеред запеклої суперечки. У повітрі тріскотіло виразне напруження, сторони були збуджені, розчервонілі й розгнівані, мовби ось-ось вибухнуть.
Жинь затрималася на мить у передпокої, закрита від поглядів кутовою стіною, і прислухалася.
— Консорціум ще не оговтався після власної війни, — говорив призахідницький генерал. Спершу Жинь заледве його розуміла, але поступово мова поверталася до неї. Вона знову відчула себе студенткою, яка сиділа на занятті Дзіми й учила напам’ять дієслівні часи. — Ми не в настрої розмірковувати.
— Це не розмірковування, — стурбовано промовив Вейсжа. Він говорив призахідницькою як рідною. — Ми можемо повернути цю країну за лічені дні, якщо ви лише…
— То зробіть це самотужки, — сказав генерал. — Ми тут у справах, а не заради алхімії. Нас не цікавить перетворення шахраїв на королів.
Вейсжа відкинувся на спинку стільця.
— То ви хочете розпочати в моїй країні експеримент, а вже потім вирішувати, чи втручатися?
