Неджа здавлено захихотів:
— Нехай минуле лишається в минулому. Тепер вони прибули як друзі.
Імперія мала буремну історію відносин із Призахідною республікою. Під час Першої Макової війни призахідники запропонували військову та економічну допомогу Федерації Муґень. Щойно муґенці знищили навіть натяки на суверенність Нікані, призахідники заселили прибережні райони місіонерами й релігійними школами, прагнучи знищити місцеві забобонні релігії.
Певний час призахідницькі місіонери, попри заборону, навіть навідувалися до храмів. Якщо якісь шаманічні культи й уціліли після війни Червоного Імператора з релігією, то призахідники загнали їх ще глибше в підпілля.
Під час Другої Макової війни призахідники стали визволителями. На думку призахідників, які завжди заявляли, що їхня окупація на користь корінному населенню, Федерація вчиняла надто багато звірств, і зберігати нейтралітет було морально неприйнятним. Після спалення Спіру призахідники відправили свій флот до Наріїнського моря, об’єдналися з військами Тріади, відтіснили Федерацію до її лукоподібного острова й домовилися про підписання мирної угоди з новоствореною Нікарською імперією в Сінеґарді.
А потім Тріада захопила диктат над країною й викинула іноземців за борт. Ті призахідники, які лишилися, стали контрабандистами або місіонерами й ховалися в міжнародних портах на кшталт Анькхілууня чи Кхурдалайна, проповідуючи своє слово всім, хто завдавав собі клопоту бути з ними гостинним.
А коли почалася Третя Макова війна, призахідники відпливли на рятівних човнах так швидко, що коли підрозділ Жинь дістався Кхурдалайна, їх немовби там ніколи й не було. З посиленням війни призахідники лишалися норовливими спостерігачами, які відчужено дивилися з-за великого моря, як нікарські громадяни горіли у своїх домівках.
— Могли прибути й раніше, — уїдливо зауважила Жинь.
— Останні два десятиліття весь західний континент палав у війні, — сказав Неджа. — Вони були трохи зайняті.
Це стало для неї несподіванкою. Досі новини про західний континент були такі неважливі для Жинь, мовби його й зовсім не існувало.
— Вони перемогли?
— Можна й так сказати. Загинули мільйони. Ще мільйони лишилися без даху над головою і без країни. Але Консорціум утримав владу у своїх руках, тож вони вважають, що це перемога. Хоча я не…
Жинь схопила його за руку.
— Вони йдуть.
Збоку кожного кошика розчинилися дверцята. Один за одним призахідники виходили на пристань.
Побачивши їх, Жинь відступила.
Їхня шкіра була страшенно бліда, не бездоганно порцеляново-білого відтінку, який так шанували сінеґардці, а радше відтінку щойно випатраної риби. А волосся в них мало неправильні кольори — кричущі відтінки міді, золота й бронзи, зовсім не схожі на глибоку чорноту нікарського волосся. Усе в них — забарвлення, риси, пропорції — здавалося просто недоречним.
Вони взагалі не схожі на людей, радше на істот зі страшних історій. І хоча Жинь була надто доросла для казок, усе в цих світлооких створіннях викликало в неї бажання тікати.
— Як у тебе з призахідницькою? — запитав Неджа.
— Майже забула, — визнала вона. — Ненавиджу цю мову.
У Сінеґарді їх усіх декілька років змушували вивчати дипломатичну призахідницьку. Правила вимови були геть несистематизовані, а граматична система так повнилася винятками, немовби її не існувало зовсім.
Ніхто з однокласників Жинь не приділяв значної уваги урокам призахідницької граматики. Основною загрозою для них тоді була Федерація, а отже, значно важливіше було вивчити муґенську.
Жинь припустила, що тепер усе може обернутися зовсім інакше.
З кошиків вийшла колона призахідників такої ж зовнішності — з коротко підстриженим волоссям та в темно-сірих формах. Вони стали перед натовпом двома акуратними рядами. Жинь нарахувала двадцять осіб.
Вона уважно вдивлялася в їхні обличчя, але не могла відрізнити одне від іншого. Усі немовби мали однаково світлі очі, широкі носи й міцні щелепи. Усі були чоловіками. Кожен тримав на грудях химерну на вигляд зброю. Жинь не могла визначити її призначення. Вона скидалася на низку трубок різної довжини, з’єднаних докупи майже позаду чимось схожим на ручку.
Крізь дверцята в кошику пройшов останній солдат. З його форми Жинь припустила, що то їхній генерал: ліворуч на грудях у нього були різнокольорові стрічки, яких не мали інші. Він одразу здався Жинь небезпечним. Щонайменше на пів голови вищий за Вейсжу, він мав такі ж широкі груди, як Бадзі, а його загартоване обличчя було помережане зморшками й розумне.
Позаду генерала йшла шеренга призахідників у сірих сутанах і каптурах.
— Хто вони? — запитала Жинь у Неджі.
Вони не могли бути солдатами: у них не було ані спорядження, ані зброї.
— Сіре товариство, — сказав він. — Представники Церкви Божественного Творця.
— Вони місіонери?
— Місіонери, які можуть говорити від імені головної церкви. Вони дуже освічені й мають гарну підготовку. Вважай їх випускниками Сінеґардської академії релігії.
— Що? Вони навчалися в школі для священиків?
— Щось таке. А ще вони науковці. У їхній релігії науковці і священики — це те саме.
Жинь уже хотіла запитати, що це означає, аж раптом з кошика по центру вийшла остання постать. То була жінка, струнка, маленького зросту, в чорному кітелі з ґудзиками й високим коміром, що затуляв шию. Вона мала водночас суворий, чужоземний і елегантний вигляд.
Її вбрання точно було не нікарське, але й зовнішність вона мала не призахідницьку. Вона здалася Жинь віддалено знайомою.
— Отакої, — присвиснув Бадзі позаду Жинь. — А це хто?
— Леді Їнь Сайкхажа, — сказав Неджа.
— Вона заміжня?
Неджа з огидою глянув на нього:
— Це моя мати.
Ось чому Жинь упізнала обличчя жінки. Вона вже бачила Леді провінції Дракона декілька років тому, у свій перший день у Сінеґарді. Леді Сайкхажа сплутала опікуна Жинь учителя Фейжика з носієм і навіть не звернула уваги на Жинь, вважаючи її південним сміттям.
Можливо, за минулі чотири роки трапилося диво і ставлення Леді Сайкхажі змінилося, але Жинь дуже схилялася до того, щоб не любити її.
Перед натовпом Леді Сайкхажа зупинилася, блукаючи поглядом по гавані, немовби оглядаючи своє королівство. Її погляд упав на Жинь. Сайкхажа примружилася, вочевидь, упізнавши її. Мабуть, вона також не забула тієї зустрічі. Аж раптом на її обличчі промайнуло щось схоже на страх. Вона схопила призахідницького генерала за руку й тицьнула пальцем у бік Жинь.
Генерал кивнув і віддав наказ. Тієї ж миті всі двадцятеро призахідницьких солдатів наставили на Жинь свою трубчасту зброю.
Над юрбою прокотилася хвиля мовчання, цивільні квапливо відступали.
Повітря розітнули декілька різких звуків. Жинь інстинктивно впала додолу. Перед нею в землі з’явилося вісім отворів. Вона глянула вгору.
У повітрі пахло димом. Сірі вихори здіймалися з кінчиків трубок.
— О чорт, — ледь чутно пробурмотів Неджа.
Генерал викрикнув щось, чого Жинь не зрозуміла, але їй і не треба було перекладати його слів. Їх не можна було інтерпретувати якось інакше, окрім погрози.
А на погрози вона реагувала двома способами. І якщо втекти не могла, з отаким натовпом, то їй лишалося битися.
До Жинь кинулися двоє призахідницьких солдатів. Вона вдарила найближчого тризубом у підборіддя. Він зігнувся, але лише на мить. Вона врізала ліктем йому в голову, схопила за плече і штовхнула вперед, використовуючи як людський щит, щоб стримати подальший вогонь.
Це спрацювало, аж доки щось не впало Жинь на плечі. Рибальська сітка. Жинь замолотила руками, намагаючись скинути її, але та лише сильніше затяглася. Той, хто її тримав, смикнув сітку — і Жинь втратила рівновагу.
Над нею навис призахідницький генерал, націливши зброю їй просто в обличчя. Жинь глянула на дуло. Запах пороху був таким щільним, що вона мало не закашлялася.
— Вейсжа! — крикнула вона. — Допоможіть…
Навколо неї юрбилися солдати. Хтось грубо заламав їй руки за голову й притиснув до землі, інші схопилися за литки, стримуючи. Жинь почула, як клацнула сталь біля голови. Вона вивернулася й побачила поруч дерев’яну тацю, на якій лежали різноманітні тонкі пристрої, схожі на інструменти для тортур.
