І це було помітно. З таким успіхом Неджа міг битися з малюком. Він за лічені секунди вибив тризуб із її рук.

— Я ж казав, — сказав він. — Бракує гнучкості.

Жинь підняла тризуб із землі.

— Але він однаково дістане далі, ніж твій меч.

— А якщо я підійду ближче?

Неджа вставив меч між зубцями тризуба і скоротив відстань між ними. Вона спробувала відбитись, але Неджа мав рацію — тепер тризубом його було не дістати.

Другою рукою він приставив кинджал до її підборіддя. Вона по-варварськи врізала йому в литку. Він повалився на землю.

— Сучка, — сказав він.

— Ти заслужив.

— Іди до біса. — Він качався по траві, тримаючись за ногу. — Допоможи підвестися.

— Зробімо перерву.

Жинь кинула тризуб і сіла на траву біля Неджі. Легені досі не відновилися. Вона надто швидко втомлювалася й не витримувала більше двох годин двобою, а це значно менше повного дня на полі битви.

Неджа навіть не спітнів.

— З мечем ти значно краще б’єшся. Прошу, скажи, що ти це знаєш.

— Не опікай мене.

— Від тієї штуки жодної користі! Вона заважка для тебе! Але я бачив тебе з мечем і…

— Я звикну.

— Я просто думаю, що тобі не варто приймати доленосні рішення, керуючись сентиментальністю.

Жинь здивовано подивилася на нього:

— І що ж це означає?

Він зірвав жменю трави.

— Забудь.

— Ні, скажи.

— Добре. Ти не відмовляєшся від тризуба, бо це його зброя, еге ж?

У Жинь скрутило нутро.

— Це безглуздо.

— О, та годі тобі. Ти завжди говориш про Алтаня так, немовби він був великим героєм. Але це не так. Я бачив його в Кхурдалайні, бачив, як він говорив до людей…

— І як же він говорив до людей? — різко запитала вона.

— Немовби вони предмети і належать йому. Чхати він хотів на людей, важило лише те, як вони могли йому прислужитися, — тепер у голосі Неджі чулася злість. — Алтань був гівнюком, і командир з нього також був гівняний. Він кинув мене на смерть, і ти це знаєш, а тепер ти тут, бігаєш із його тризубом і белькочеш про помсту за того, кого маєш ненавидіти.

Тризуб раптом став страшенно важким.

— Це несправедливо. — Вона почула віддалене дзижчання у вухах. — Він мертвий… Ти не можеш… Це несправедливо.

— Знаю, — м’яко промовив Неджа.

Гнів полишив його так само швидко, як і нахлинув. Він був виснажений. Сів, зсутулившись, і бездумно рвав травинки в руках.

— Вибач. Не розумію, чому я це сказав. Я знаю, наскільки він тобі небайдужий.

— Я не говоритиму про Алтаня, — сказала Жинь. — Не з тобою. Не зараз. І взагалі ніколи.

— Гаразд, — сказав він і глянув на неї таким поглядом, якого вона не зрозуміла, поглядом, у якому могло бути порівну жалю і розчарування, від чого їй стало страшенно ніяково. — Гаразд.

Через три дні по тому рада нарешті дійшла спільного рішення. Принаймні Вейсжа й Цолінь домовилися щодо безпосередніх військових дій, а потім змусили інших підкоритися.

— Ми моритимемо їх голодом, — оголосив Вейсжа. — Південь — сільськогосподарська житниця Імперії. Якщо північні провінції не поступляться, то ми просто їх не годуватимемо.

Такха пригальмував.

— Ви просите нас зменшити експорт щонайменше на третину.

— Так ви матимете нижчий прибуток рік чи два, — сказав Вейсжа. — А потім ваші ціни злетять уже наступного року. Північ не в тому стані, щоб стати самодостатньою в сільському господарстві. Якщо ви підете на цю одноразову жертву, ймовірно, це покладе край і податкам. Жебраки не мають важелів впливу.

— А що з прибережними маршрутами? — запитав Чажовк.

Жинь мусила визнати, що це справедлива заувага. Західний Мужвей і річка Ґолінь були не єдиними річками, які перетинали північні провінції. Туди легко могли постачати провізію з узбережжя, відсилаючи за припасами торгівців під личиною вихідців з півдня. Срібла в них було більш ніж удосталь.

— Їх прикриє Моаґ, — сказав Вейсжа.

Схоже, Чажовка це вразило.

— Ти довіряєш королеві піратів?!

— Це в її ж інтересах, — сказав Вейсжа. — За кожний корабель блокадників, який вона перехопить, її флот отримає сімдесят відсотків прибутку. Вона не така дурепа, щоб обманювати нас.

— Північ має й інші джерела постачання зернових, — зауважив Ґужубай. — Орні землі є в провінції Зайця, наприклад.

— Ні, не має, — самовдоволено промовив Неджа. — Минулого року провінцію Зайця спіткала цвіль — і вони втратили зерно для посівів. Ми продали їм кілька ящиків високоврожайного зерна.

— Пам’ятаю, — сказав Цолінь. — Якщо ви намагалися задобрити їх, то не вийшло.

Дзіньджа неприємно посміхнувся:

— Не намагалися. Ми продали їм зіпсуте зерно, і вони погодилися пустити в їжу свої запаси. Якщо ми відріжемо зовнішнє постачання, голод спіткає їх уже за шість місяців.

Усі Воєначальники були вражені. Жинь бачила, як присутні за столом неохоче кивали.

Лише Кітай був невеселим.

— Шість місяців? — відлунням повторив він. — Я думав, що ми намагаємося вирушити вже наступного місяця.

— До того часу вони не відчують блокади, — сказав Дзіньджа.

— Це неважливо! Важлива лише погроза блокади, не обов’язково і справді морити їх голодом…

— Чому? — запитав Дзіньджа.

Кітая вжахнули його слова.

— Бо так ти прирікаєш тисячі невинних людей. А ще це не те, що ви казали мені, коли просили зробити розрахунки…

— Байдуже, що ми там тобі казали, — промовив Дзіньджа. — Знай своє місце.

Кітай не вмовкав:

— Нащо повільно морити їх голодом? Нащо взагалі чекати? Якщо ми підемо в наступ просто зараз, то зможемо закінчити цю війну ще до зими. А якщо чекатимемо, то застрягнемо на півночі, коли річки замерзнуть.

Генерал Ху засміявся:

— Хлоп’я думає, що краще за нас знає, як перемогти.

Кітай побагровів:

— Бо я справді читав Суньдзи, тож так.

— За цим столом ти не єдиний випускник Сінеґарда, — сказав генерал Ху.

— Звісно, але я вчився там у добу, коли для того, щоб тебе прийняли, потрібні були мізки, тож ваша думка не врахо­вується.

— Вейсжа! — крикнув генерал Ху. — Вгамуй свого хлопця!

— «Вгамуй свого хлопця», — перекривив Кітай. — «Заткни єдину людину, яка має хоча б наполовину життєздатну стратегію, бо моє его не витримує жару».

— Годі, — озвався Вейсжа. — Ти заступив межу.

— Цей план заступив межу, — заперечив Кітай.

— Тебе усунуто, — сказав Вейсжа. — Геть з очей, доки по тебе не пришлють.

На коротку страшну мить Жинь подумала, що Кітай почне перекривлювати і Вейсжу, але він лише кинув свої папери на стіл, грюкнув чорнильницею й рушив до дверей.

— Продовжуй розмахувати кулаками — і батько вже не кликатиме тебе на наради, — сказав Неджа.

Вони з Жинь вийшли вслід за Кітаєм, що, на думку, Жинь було небезпечним кроком Неджі, але Кітай був надто злий, щоб почуватися вдячним за такий жест.

— Продовжуйте ігнорувати мене — і ми не матимемо палацу, щоб проводити в ньому наради, — випалив Кітай. — Блокада? Блокада, курва?

— Наразі це найкращий варіант, — сказав Неджа. — У нас немає військової спроможності пливти на північ самим, але ми можемо просто зачекати.

— Та це може розтягнутися на роки! — крикнув Кітай. — І що буде тим часом? Ви просто лишите людей помирати?

— Погрози цілком можуть спрацювати, — сказав Неджа.

Кітай презирливо глянув на нього.

— Тоді ви намагаєтеся впоратися з країною, в якій панує голод. Ви не об’єднаєте її, заморивши голодом невинних людей.

— Ми не збираємося морити голодом…

— Ні? Вони їстимуть кору? Листя? Коров’яче лайно? Я можу придумати мільйон стратегій, кращих за вбивство.

— Тоді спробуй поводитися дипломатично, — різко відповів Неджа. — Не можна висловлювати неповагу до старої гвардії.

— Чому? Стара гвардія й гадки не має, що робить! — крикнув Кітай. — Вони утримують свої позиції, бо вправні в групових маневрах! Вони випускники Сінеґарда, звісно, але тоді вся навчальна програма була лише основами підготовки про всяк випадок. Вони не мають вичерпної бази у військовій науці чи технології, й вони ніколи не завдавали собі клопоту навчанням, бо знають, що ніколи не втратять роботу!