Усі здивовано подивилися на Жинь, ніби в неї раптом виросли крила. Вейсжа не урвав її, вона продовжила:

— Минули, курва, три дні. Якого біса ви сперечаєтеся про склад підрозділів? Імперія слабка зараз. Нам треба відправляти війська на північ зараз.

— Тоді чому б нам не відправити лише тебе? — запитав Такха. — Ти ж потопила лукоподібний острів, хіба не так?

Жинь не розгубилась:

— Ви хочете, щоб я вбила половину населення країни? Мої сили не розрізняють своїх і чужих.

Такха глянув на Вейсжу:

— Що вона взагалі тут робить?

— Я командир Цике, — сказала Жинь. — І стою перед вами.

— Ти дівчисько без досвіду командування, із заледве роком бою за плечима, — сказав Ґужубай. — Навіть не думай указувати нам, як вести війну.

— Я виграла попередню. І без мене вас би тут навіть не було.

Вейсжа поклав їй руку на плече:

— Жунінь, цить.

— Але він…

— Мовчати, — суворо промовив він. — Це обговорення не входить у твої повноваження. Нехай говорять генерали.

Жинь проковтнула заперечення.

Двері скрипнули і прочинилися. Крізь отвір просунув голову палацовий прислужник.

— Прибув Воєначальник Змії, хоче побачитися з вами, пане.

— Впусти його, — сказав Вейсжа.

Прислужник ступив уперед, щоб притримати двері розчиненими.

До кімнати ввійшов Ан Цолінь, без супроводу, неозброєний. Дзіньджа відступив на крок праворуч, щоб дозволити Цоліню стати поруч із його батьком. Неджа самовдоволено глянув на Жинь, немовби заявляючи: «Я ж казав».

Вейсжа мав такий самий вигляд.

— Радий бачити, що ви з нами, майстре.

Цолінь спохмурнів.

— Не обов’язково було пливти через мій флот.

— Інший шлях забрав би більше часу.

— Спершу вони прибули забрати мою родину.

— Я припустив, що ви досить далекоглядні, щоб завчасно їх забрати.

Цолінь склав руки.

— Дружина й діти прибудуть завтра вранці. Я хочу, щоб їх розмістили в найзахищенішому помешканні. Якщо я побачу в їхніх кімнатах бодай натяк на шпигуна, то поверну весь свій флот на користь Імперії.

Вейсжа кивнув.

— Як забажаєте.

— Добре. — Цолінь нахилився вперед, щоб поглянути на мапи. — Вони всі хибні.

— У чому? — запитав Дзіньджа.

— Провінція Коня не лишилась осторонь. Вони зібрали війська біля бази Їньшань. — Цолінь показав на цятку якраз над провінцією Зайця. — А провінція Тигра веде свій флот до Осіннього палацу. Вони затуляють вам шляхи наступу. У вас небагато часу.

— Тоді скажіть, що я маю зробити, — сказав Вейсжа.

Жинь вразило, як може змінюватися його тон: щойно владний і наказовий, а тепер шанобливий і м’який, наче в учня, який просить допомоги в учителя.

Цолінь з осторогою глянув на нього:

— Через тебе загинули гарні люди. Сподіваюся, ти це знаєш.

— Тоді вони загинули заради гарної мети, — сказав Вейсжа. — Сподіваюся, ви також це знаєте.

Цолінь не відповів. Він просто сів, підтягнув до себе мапи й почав розглядати лінії нападу з утомленою досвідченістю людини, яка воювала все життя.

Час минав, але, попри постійні затримки наступу на північ, Арлон продовжував готуватися до війни, немовби стиснута пружина. Військові приготування просочилися майже в усі аспекти цивільного життя. Сіроокі діти працювали біля печей у зброярні й розносили повідомлення по місту. Їхні матері з приголомшливою швидкістю шили бездоганно підігнані форми. Бабусі в їдальнях помішували конґі у величезних баняках, поки їхні онуки розносили миски солдатам.

Минув ще тиждень. Воєначальники продовжували кричати один на одного в нарадчій кімнаті. Жинь не витримувала постійного очікування й вихлюпувала адреналін із Неджею.

Двобої були приємною вправою. Сутичка в Лусані чітко дала зрозуміти Жинь, що вона надто покладалася на прикликання вогню. Її рефлекси ослабли, м’язи атрофувалися, а витривалість майже зникла.

Тож принаймні раз на день вони з Неджею брали зброю й піднімалися на безлюдні місця високо в скелях. Жинь губилася в чистій бездумній фізичності їхніх ударів. Коли вони билися, її розум не міг затриматися на жодній думці. Вона була надто заклопотана вираховуванням кутів, маневруванням сталі об сталь. Безпосередність бою була її власним наркотиком і могла змусити стати нечутливою до всього іншого, що можна раптом відчути.

Алтань не мучитиме її, якщо вона не думатиме.

Удар за ударом, синець за синцем Жинь повертала втрачену м’язову пам’ять і насолоджувалася цим. Тут вона могла керувати адреналіном і страхом, від яких щодень стривожено тремтіла.

Перші декілька днів Жинь почувалася розбитою, у неї все боліло. Наступні дні стали кращими. Форма перестала висіти на ній. Вона позбулася надмірної худорлявості й уже не нагадувала скелет. Це єдине, за що вона була вдячна повільним нарадам: так вона мала час стати солдатом, яким була колись.

Неджа не був поблажливим супротивником у двобоях, але вона цього й не хотіла. Спочатку він стримувався, боячись нашкодити їй, доки вона не виставила ногу й не збила його на землю.

Він перекотився на живіт і підвівся.

— Якщо ти хотіла, щоб я впав, то могла просто попросити.

— Не будь паскудником.

Щойно вона перестала пропускати удари в рукопашному бою, довшому за тридцять секунд, вони перейшли до оббитої зброї.

— Не розумію, чому ти так учепилася в нього, — сказав він, утретє вибивши з її рук тризуб. — Він незграбний як чорт. Батько казав, щоб я змусив тебе перейти на меч.

Вона знала, чого хотів Вейсжа. І втомилася від цього аргументу.

— Дальність важливіша за маневреність. — Вона наступила на тризуб і підняла його.

Неджа підійшов до неї праворуч.

— Дальність?

Вона захищалася.

— Коли прикликаєш вогонь, ніхто не наблизиться до тебе.

Він відхилився.

— Вибач за очевидне, але ж ти вже не можеш цього робити.

Жинь насупилася:

— Я це виправлю.

— А якщо ні?

— А якщо ти припиниш мене недооцінювати?

Жинь не хотіла говорити йому, що вже намагалася. Щовечора вона піднімалася на це плесо, де ніхто не міг її бачити, ковтала дозу дурного блакитного порошку Чаґханя, наближалася до Печатки й намагалася випалити примарного Алтаня зі свого розуму.

Не виходило. Вона так і не змогла змусити себе завдати йому шкоди, принаймні цій дивовижній версії Алтаня, якої вона ніколи не знала. Коли вона намагалася битися з ним, він гнівався. А потім нагадував їй, чому вона завжди його боялася.

Найгіршим було те, що Алтань немовби з кожним разом сильнішав. Його очі виразніше горіли в темряві, сміх лунав гучніше, а декілька ночей тому він майже витиснув із неї все повітря перед тим, як вона отямилася. Нехай він і був лише видінням. Страх робив його матеріальнішим за будь-що.

— Ну ж бо. — Жинь штурхнула Неджу в бік, сподіваючись застукати його зненацька, але він саме вчасно виставив клинок і відбив удар.

Вони билися ще декілька секунд, але вона швидко втомилася. Її тризуб раптом став значно важчим. Жинь почувалася так, немовби б’ється втричі повільніше, ніж зазвичай. Ногами вона працювала брудно, без форм чи техніки, а замахи ставали все хаотичнішими і менш захищеними.

— Це не найгірше, — сказав Неджа. Він відбив сильний удар від голови. — Хіба ти не рада?

Жинь напружилася.

— І чому б то мені радіти?

— Я хотів сказати… Просто подумав… — він торкнувся рукою скроні. — Хіба не добре, що ти хоча б повернула собі розум?

Вона вдарила кінцем тризуба об землю.

— Гадаєш, я з’їхала з глузду?

Неджа швидко відступив.

— Ні, я хотів сказати, що… Я бачив, як тобі було боляче. Це скидалося на тортури. Я подумав, що тобі мало хоч трохи полегшати.

— Коли від тебе жодної користі — це не полегшення, — сказала вона.

Жинь прокрутила тризуб над головою й розкручувала далі, аби створити інерцію. Це була не палиця, і їй ставало розуму не задіювати на ньому такі техніки, але тепер вона розізлилася й діяла бездумно, а м’язи використовували знайомі, але хибні моделі.