— Витягніть руки вперед.

— Це не обов’язково, — сказав Неджа.

— З усією повагою, пане, ви не єдиний присягнулись оберігати життя свого батька, — сказав Ежидень. — Витягніть руки вперед.

Жинь підкорилася.

— Ви нічого не знайдете.

Зазвичай вона носила в черевиках і в спідній сорочці кинджали, але тепер відчувала, що їх немає. Мабуть, команда «Буревісника» забрала.

— Я все одно мушу перевірити, — Ежидень зазирнув їй у рукава. — Попереджаю: якщо ви посмієте націлити на Воєначальника Дракона бодай паличку, команда лучників розстріляє вас швидше, ніж ви встигнете вдихнути, — його руки піднялися вгору по її сорочці. — І не забувайте, що ваші люди в нас заручниками.

Жинь з осудом зиркнула на Неджу.

— Ти казав, що ми не заручники.

— Так і є, — сказав Неджа. Він повернувся до Ежиденя, суворо глянувши на нього. — Вони не заручники. Вони наші гості, капітане.

— Називайте їх як вам заманеться, — знизав плечима Ежидень. — Але нехай тільки спробують викинути якогось коника — і вони трупи.

Жинь відступила, щоб він зміг обмацати їй спину, шукаючи зброю.

— Навіть і не думала.

Закінчивши, Ежидень витер руки об свою форму, повернувся й узявся за дверні ручки.

— У такому разі запрошую вас до Воєначальника Дракона.

— Фан Жунінь? Ласкаво просимо на «Нещадний».

На якусь мить Жинь забракло повітря. Вона дивилася на Воєначальника Дракона й бачила Неджу. Їнь Вейсжа був дорослою версією свого сина без шрамів. Він мав усю ту обурливу красу дому Їнь — бліду шкіру, чорне волосся без натяку на сивину й акуратні риси, немовби вирізьблені з мармуру, — холодні, зверхні та величні.

За роки навчання в Сінеґарді Жинь чула безліч пліток про Воєначальника Дракона. Він правив найбагатшою провінцією Імперії. Самотужки керував обороною Червоних скель під час Другої Макової війни, переміг флот Федерації, маючи лише купку нікарських рибальських човнів. Він роками висловлював невдоволення правлінням Дадзі. Коли він не з’явився на літньому параді Імператриці третій рік поспіль, учні так голосно розмірковували про те, чи не планує він відкритої зради, що Неджа втратив самовладання і вклав одного з них на лікарняне ліжко.

— Можна просто Жинь, — її слова прозвучали так невпевнено й тихо, що немов розчинилися в просторій золоченій кімнаті.

— Вульгарні зменшувальні звертання, — заявив Вейсжа. Навіть його голос був глибшою версією Неджиного тембру, суворим гуркотанням, ніби постійно огорнутим поблажливістю. — На півдні таке люблять. Але я радше називатиму тебе Жунінь. Прошу, сідай.

Жинь мигцем глянула на дубовий стіл між ними. Він був низький, а стільці з високими спинками здавалися страшенно важкими. Якщо вона сяде, коліна опиняться в пастці.

— Я постою.

Вейсжа здійняв брову.

— Тобі ніяково в моєму товаристві?

— Ви розбомбили мій корабель, — сказала Жинь. — Тож так, трохи.

— Моя люба дівчинко, якби я хотів твоєї смерті, то твій труп уже був би на дні бухти Омонод.

— Тоді чому цього не сталося?

— Бо ти мені потрібна. — Вейсжа відсунув свого стільця й сів, жестом показуючи Неджі зробити те саме. — Знаєш, а тебе було нелегко знайти. Ми вже декілька тижнів пливемо вздовж узбережжя провінції Змії. Побували навіть на Муґені.

Він говорив так, немовби ця інформація мала приголомшити Жинь — і це спрацювало. Жинь не стрималася й відсахнулася. Вейсжа спостерігав за нею.

Жинь заковтнула приманку.

— І що ви там знайшли?

— Лише декілька розкиданих осередків. Звісно, вони й гадки не мали, де ти, але ми лишилися там десь на тиждень, щоб переконатися. Під тортурами люди скажуть що завгодно.

Жинь стиснула кулаки.

— Вони ще живі?

Вона почувалася так, немовби хтось зацідив їй у груди. Жинь знала, що солдати Федерації лишилися на материку, але навіть не здогадувалася про вцілілих цивільних. Вона думала, що навічно покінчила з цією країною.

А якщо ні? Великий стратег Суньдзи застерігав, що завжди треба добивати ворога, щоб він не повернувся сильнішим. А раптом цивільні Федерації перегрупуються? Раптом у них ще стане сил воювати?

— Вторгнення завершилося, — запевнив Жинь Вейсжа. — Ти зробила для цього все необхідне. Головні острови знищені. Імператор Рьохай та його радники загинули. Декілька міст на краях архіпелагу встояли, але Федерацію поглинуло божевілля. Вони ніби мурахи, які висипають на пагорб, щойно вб’єш їхню королеву. Дехто відпливає з островів, шукаючи притулку на берегах Нікані, але… Ну гаразд. Ми позбуваємося їх, щойно вони прибувають.

— Як?

— Як і зазвичай, — вуста Вейсжі витягнулися в посмішці. — Чому б тобі не сісти?

Жинь неохоче відтягнула стілець якнайдалі від столу й сіла на краєчку, міцно стиснувши коліна.

— Ось так, — сказав Вейсжа. — Тепер ми друзі.

Жинь вирішила говорити начистоту:

— Ви тут для того, щоб відвезти мене до столиці?

— Не будь дурепою.

— Тоді чого ви від мене хочете?

— Твоїх послуг.

— Я нікого для вас не вбиватиму.

— Думай трохи ширше, моя люба. — Вейсжа нахилився вперед. — Я хочу влаштувати переворот в Імперії. І щоб ти мені допомогла.

У кімнаті запала тиша. Жинь вивчала обличчя Вейсжі, чекаючи, що він розсміється. Але він здавався таким жахливо відвертим, як і Неджа, що вона не стрималася й гигикнула.

— Я сказав щось смішне? — запитав Вейсжа.

— Ви божевільний?

— Ти хотіла сказати — мрійник? Імперія розвалюється. Революція — це єдина альтернатива десятиліттям громадянської війни. І хтось мусить покотити цей м’яч.

— І ви вважаєте, що маєте шанси проти Міліції? — Жинь знову розсміялася. — Одна ваша провінція супроти одинадцяти інших. Це буде різанина.

— Не будь така впевнена, — сказав Вейсжа. — Провінції лютують. Вони постраждали. І вперше на пам’яті будь-кого з Воєначальників привид Федерації розвіявся. Раніше страх використовували як силу, що згуртовує. А тепер тріщини в фундаменті щодень ширшають. Ти знаєш, скільки місцевих повстань розгорілося за останній місяць? Дадзі робить усе можливе, аби об’єднати Імперію, але цей зогнилий корабель іде на дно. Якийсь час він ще може протриматися на плаву, але зрештою його розіб’є на друзки об скелі.

— І ви вважаєте, що можете зруйнувати його і збудувати новий.

— Хіба не цього ти хочеш?

— Убити одну жінку — це не те саме, що скинути весь режим.

— Та все ж не можна оцінювати ці події відокремлено, — сказав Вейсжа. — Що, на твою думку, трапиться, якщо ти доб’єшся свого? Хто посяде місце Дадзі? І хто б це не був, чи довіриш ти йому правити дванадцятьма провінціями? Бути добрішим до таких, як ти, порівняно з Дадзі?

Жинь не думала так далеко. Її ніколи не турбували роздуми про життя після того, як вона вб’є Дадзі. Щойно вдасться помститися за Алтаня, вона взагалі не певна, що хотітиме жити далі.

— Для мене це не має значення, — сказала вона.

— Тоді поміркуй про це, — сказав Вейсжа. — Я можу дати тобі шанс помститися з повною підтримкою багатотисячної армії.

— Я муситиму виконувати накази? — запитала вона.

— Жинь… — почав був Неджа.

— Я муситиму виконувати накази?

— Так, — сказав Вейсжа. — Звісно.

— Тоді ви можете йти до біса.

Схоже, Вейсжу її слова неабияк спантеличили.

— Усі солдати виконують накази.

— Я вже не солдат, — відповіла Жинь. — Я присвятила час, довела Імперії свою відданість, а мене прив’язали до столу в муґенській лабораторії. Досить з мене наказів.

— Ми не Імперія.

Жинь знизала плечима:

— Ви хочете нею стати.

— Ти мала дурепа! — Вейсжа грюкнув долонею по столу. Жинь відсахнулася. — Роззирнися навкруги на хвилинку. Ідеться не про тебе, а про майбутнє нашого народу.

— Вашого народу, — сказала Жинь. — Я спірлійка.

— Ти налякана дівчинка, яка керується гнівом і втратою в найменш далекоглядний спосіб. Ти хочеш лише помститися. А можеш стати чимось значно більшим. Зробити значно більше. Послухай мене. Ти можеш змінити історію.