Через якийсь час у свідомість Є Веньцзє здалеку почав проникати важкий, рівномірний гул. Він лунав з усіх боків, і крізь забуття здавалося, що якась гігантська бурова установка вгризається в крижаний кокон, у якому перебувала Є Веньцзє. Навколо було темно, але гул усе наростав і ставав дедалі реальнішим, і Веньцзє нарешті зрозуміла, що ані на райську музику, ані на пекельний скрегіт він не схожий.

Вона усвідомила, що її очі все ще заплющені. Із зусиллям їй вдалося підняти повіки. Перше, що вона змогла побачити, — заґратовані світильники, глибоко вмонтовані в навислу стелю. Обрешітка захищала їх від пошкоджень, але заважала світити на повну силу — світло з металевої стелі падало тьмяне.

Вона почула, як чоловічий голос тихо покликав її на ім'я.

— У тебе сильна гарячка.

— Де я? — голос Веньцзє був настільки слабкий, що не було впевненості, звук іде від неї чи звідкись іще.

— У гелікоптері.

Слабкість здолала Веньцзє, і вона поринула в сон. Прокинувшись на короткий час, дівчина зрозуміла, що гул нікуди не зник. Хоч оніміння в тілі зникло, але голова й кінцівки боліли нестерпно, дихання, що насилу зривалося з губ, було подібне до гарячого подиху жерла вулкана напередодні виверження. Біль у горлі був настільки нестерпний, що будь-яка спроба ковтнути викликала відчуття розпеченого вугілля у стравоході.

Веньцзє повернула голову і побачила двох чоловіків у шинелях того самого військового крою, що й на уповнова-женій Чен. Але на відміну від неї, обидва були у формених кашкетах Народно-визвольної армії Китаю з червоною зіркою на околиші. Під розстебнутими шинелями в обох виднілися червоні петлиці на комірах гімнастерок. Один із супровідників був в окулярах.

Веньцзє виявила, що й вона сама вкрита такою самою шинеллю, а білизна була сухою і теплою.

Веньцзє зібрала всі сили, щоб сісти, і, на подив, їй це вдалося. Подивившись у бортовий ілюмінатор на протилежному борту кабіни, вона побачила залиті сліпучим сонячним світлом шматки хмар, які повільно пропливали повз. Веньцзє поспішила озирнутися і кинула погляд назад: там частина кабіни, що звужувалася, була заповнена металевими зеленими ящиками армійського зразка, а в дальньому ілюмінаторі відкидали тінь обертові лопаті гвинта. Вона справді на борту гелікоптера.

— Тобі краще прилягти, — сказав той, що був в окулярах. Він допоміг їй знову влаштуватися і накрив шинеллю.

— Є Веньцзє, ти написала цю статтю? — інший супровідник розкрив англомовний журнал перед її очима. Назва статті була: «Можливе існування фазової межі зони поширення сонячної радіації і характеристики відбиття». Він продемонстрував Веньцзє обкладинку журналу — це було видання The Astrophysical Journal від 1966 року.

— Та звичайно вона! До чого ці формальності? — військовий в окулярах відвів руку із журналом і відрекомендував себе і супутника: — Це комісар з політичних питань бази «Червоний берег» Лей Чжичен. А я — Ян Вейнін, головний інженер бази. Ми прилетимо приблизно за годину, відпочивай наразі.

Ти Ян Вейнін? Веньцзє не промовила жодного слова, але була вражена до глибини душі. Вона зауважила, що вираз його обличчя залишився безпристрасним; мабуть, Ян Вейнін не хотів посвячувати навколишніх у те, що вони були і раніше знайомі. Ян Вейнін навчався в аспірантурі в її батька, і, коли Ян Вейнін уже отримав вчений ступінь, Веньцзє була тільки на першому курсі.

Вона в усіх деталях пам'ятала той перший раз, коли він прийшов до них додому. Він тільки почав навчання в аспірантурі і збирався обговорити напрямок своєї наукової роботи з професором Є. Ян заявив, що хоче сконцентруватися на експериментальних і прикладних задачах і максимально дистанціюватися від фундаментальних теоретичних питань.

Веньцзє пам'ятала, що батько відповів на таку пропозицію: «Я не проти твоєї ідеї щодо вибору теми для наукової роботи. Але ми, зрештою, кафедра теоретичної фізики. Чому ти так намагаєшся уникнути теоретичних проблем для дослідження?».

Ян відповів: «Я хочу прославитися на всі часи, зробити реальний внесок у науку».

Батько у відповідь навів такі аргументи: «Теорія — основа практики. Хіба відкриття фундаментальних фізичних законів не є найбільшим внеском у сьогодення і майбутнє?».

Ян Вейнін вагався, говорити правду про свої реальні мотиви чи ні, але зрештою їх озвучив: «Займаючись теоретичними проблемами і дослідженнями, легко зробити ідеологічні помилки».

Батько не знав, що на це відповісти.

Ян був дуже обдарований, кмітливий студент із математичним складом розуму. Однак у той короткий час навчання в аспірантурі він завжди намагався дотримуватися шанобливої і безпечної дистанції зі своїм науковим керівником. Веньцзє бачила Яна кілька разів у них вдома, але не звертала на нього особливої уваги, можливо, під впливом батька. Чи звертав він увагу на неї, Веньцзє сказати не могла. Незабаром після захисту, Ян розірвав будь-які контакти зі своїм наставником.

Відчувши, як накриває нова хвиля слабкості, Веньцзє заплющила очі. Обидва супровідники відійшли за штабель ящиків у кінці кабіни і зашепотілися. Але кабіна була настільки малою, що навіть крізь гуркіт мотора і свист лопатей Веньцзє добре чула їхню розмову.

— Я досі думаю, що це не найкраща ідея, — подав голос комісар Лей.

— Ви можете звичайними каналами знайти потрібний мені персонал з необхідною кваліфікацією? — запитав Ян.

— Я витратив багато часу і сил на пошуки. Серед військових не знайшов фахівців потрібної кваліфікації, а залучення персоналу зі сторони пов'язане з безліччю проблем. Ви ж знаєте ступінь секретності цього проекту — приєднання до команди, яка працює над ним, рівноцінне призову до армії. Вимоги безпеки передбачають тривалу ізоляцію персоналу на базі. А що робити з їхніми родинами, доки триває робота над проектом? Інших варіантів, окрім як ізолювати їх на базі, також немає. Хто на це погодиться? Я підібрав двох відповідних кандидатів у Школах кадрового резерву імені 7-го травня[14], але обидва воліли залишитися там, де вони є. Звичайно, ми можемо їх залучити в примусовому порядку, але характер робіт на проекті передбачає добровільну участь у ньому.

— Тоді в нас немає іншого вибору, крім як спинитися на її кандидатурі.

— Але це проти всіх правил.

— Така природа цього проекту — вона руйнує всі наявні підвалини. Коли щось піде не так, я візьму відповідальність на себе.

— Мій дорогий Яне, ви відповідатимете за це? Ви — головний інженер бази, але проект «Червоний берег» відрізняється від будь-якого іншого ключового проекту національної оборони. Його важливість і значущість не визначаються лише сферою складності технічних завдань.

— Це так, але за вирішення всіх технічних питань відповідаю я.

Коли вони приземлилися, уже майже споночіло.

Веньцзє відмовилася від допомоги, яку пропонували Ян і Лей, і, зібравшись із силами, зробила крок з гелікоптера на посадковий майданчик. Потужний порив вітру ледь не збив її з ніг. Гвинт, що обертався, зі свистом розрізав вітер. Його подих, що проривався крізь лісову гущавину був добре знайомий Веньцзє: вітер знав її, а вона — вітер. Це був подих гір Великого Хінгану.

Незабаром вона почула інший голос: низький гуркіт, глибокий і потужний, який, здається, задавав тон усьому навколишньому світу. Гігантська параболічна антена також протистояла вітру. Тільки тепер, у безпосередній близькості від антени, Веньцзє усвідомила її реальні масштаби. Перебіг її життя в цьому місяці замкнув коло: вона була на вершині Радарного піка.

Дівчина повернула голову, щоб розгледіти розташування штабу Корпусу. Але все, що вона змогла побачити, — безмежне море дерев, оповите сутінками.

Рейс вочевидь призначався не тільки для того, щоб доставити Веньцзє на базу: кілька солдатів без додаткових вказівок підійшли до гелікоптера і почали вивантажувати з кабіни зелені ящики. Вони навіть не глянули в бік Веньцзє. Пройшовши вперед услід за Яном і Леєм, Веньцзє змогла розгледіти вершину Радарного піка. Вона була настільки велика, що на ній крім гігантської антени вміщувався блок білих будівель, які гніздилися в її тіні. На тлі антени будівлі здавалися набором іграшкових дитячих кубиків. У супроводі двох озброєних вартових вони втрьох рушили в напрямку до воріт бази. Підійшовши, Лей зупинився і, повернувшись до Веньцзє, вимовив офіційним тоном: