Ван Мяо намагався інтерпретувати всі ці мерехтіння через призму азбуки Морзе. Він, здавалося, навіть вловлював цей код у мерехтінні на поверхні калюжі близько узбіччя і в лясканні полотнищ прапорів, що розвіваються на вітрі. Намагаючись одночасно розшифрувати всі ці послання, він відчував невблаганний біг примарного зворотного відліку, секунда за секундою...

Загубив лік часу й отямився тільки тоді, коли з будівлі вийшов заспаний співробітник планетарію і запитав, чи закінчив він свої спостереження. Але вся його сонливість одразу ж зникла, тільки-но він побачив обличчя Ван Мяо. Забравши 3K-окуляри й упакувавши їх у валізку, він ще кілька секунд подивився на Ван Мяо і практично кинувся навтьоки.

Ван Мяо вийняв мобільний і набрав номер Шень Юйфей. Вона знову відповіла майже одразу. Мабуть, страждає на хронічне безсоння.

— Що станеться після закінчення зворотного відліку? — знесилено запитав Ван Мяо.

— Я не знаю, — коротко відповіла жінка й поклала слухавку.

Що може статися? Може, мене спіткає доля Ян Дун. Може, станеться природна катастрофа, масштабніша від того цунамі в Індійському океані, яке застало мене десять років тому на узбережжі? І нікому не спаде на думку пов'язати те, що трапилося, з моїми дослідже-ннями нанотехнологій. Може, кожна з великих катастроф, включно з двома світовими війнами, виникала по закінченні ось таких зворотних відліків? Може, щоразу була ось така людина, як я, що була реально винна в події, але ніхто просто не здогадався пов'язати це?

Або, може, цього разу це провісник повного знищення світу? У цьому збоченому світі це могло б стати порятунком...

Одне він знав максимально точно: незалежно від того, що станеться в кінці відліку, тисяча годин, що залишилася до невідомого фіналу, стане для нього справжнім пеклом, і муки припиняться тільки з повним розпадом його особистості.

Перед світанком Ван Мяо сів у машину, від'їхав від планетарію і почав безцільно кружляти порожніми прилеглими вулицями. Але він не міг змусити себе їхати надто швидко, відчуваючи, що чим швидше машина рухатиметься, тим швидше йтиме зворотний відлік. Коли на сході зачервоніла смужка неба, він припаркувався і так само безцільно пішов уперед.

Його розум не сприймав жодних інших думок, тільки цифри зворотного відліку на тлі червоних ліній реліктового випромінювання. Здається, він перетворився на таймер, який дзвонить безперестанку, але за ким подзвін, було невідомо.

Небо яснішало. Ван Мяо втомлено присів на лавку. Піднявши очі і побачивши, куди його привела підсвідомість, він затремтів.

Він сидів навпроти католицького собору Святого Йосипа на вулиці Ванфуцзин[38]. У блідому світлі дня, що зароджувався, три шпилі собору здавалися трьома чорними гігантськими пальцями, що вказують на щось невідоме в космосі персонально для нього.

Ван Мяо підвівся, щоб піти, але зненацька від собору донеслися звуки меси, немов намагаючись його затримати. Сьогодні була не неділя, отже, відбувалася репетиція хору до Великодня, і це був один із найпопулярніших гімнів «Прийди, Дух Святий». Слухаючи величну ораторію, Ван Мяо знову відчув, як Всесвіт стискається, на цей раз до розмірів порожнього собору. Його купол був прихований миготливим червоним світлом реліктового випромінювання, і сам він був усього лише комашкою, яка намагається втиснутися в щілину між кам'яних блоків підлоги. Він знову почувався безпорадним немовлям і відчув, як невидима гігантська рука заспокоює його трепетне серце. Щось глибоко всередині, що підтримувало його протягом усього життя, раптом покрилося тріщинами, стало м'яким і податливим, як віск, доки остаточно не зруйнувалося. Він закрив очі руками і заридав.

— Ха-ха-ха! Дивіться, ще один готовий врізати дуба! — ридання Ван Мяо були перервані вибухом сміху позаду нього.

Ван Мяо обернувся. Капітан Ши Цян стояв, видихаючи клуби білого сигаретного диму.

Да Ши присів поруч із Ван Мяо і простягнув йому ключі від автомобіля:

— Ти припаркувався посеред перехрестя Ду-ндань. Якби я запізнився хоч на хвилину, дорожня поліція вже евакуювала б машину на штрафний майданчик.

Да Ши, якби я знав, що ти їдеш за мною, мені було б значно легше, — подумав Ван Мяо, подумки звертаючись до капітана неначе до старого друга, але почуття гордості не дозволяло вимовити це вголос. Він взяв від Да Ши запропоновану сигарету, підкурив і затягнувся вперше за кілька років, відтоді як кинув.

— Ну що, друже, тягар виявився не під силу? А я говорив, що тобі це не до снаги, але ти вирішив пограти в крутого хлопця, так?

— Ти б усе одно не зрозумів, — відповів Ван Мяо, роблячи кілька затяжок.

— Моя проблема якраз полягає в тому, що я занадто добре все розумів... Гаразд, пішли перехопимо чогось.

— Я не голодний.

— Тоді пішли хильнемо. Я пригощаю!

Вони сіли у машину Да Ши і під'їхали до невеликого ресторанчика поблизу. Рано-вранці відвідувачів ще не було, і зал був порожній.

— Дві порції шлунка у фритюрі і пляшку Ерготоу[39], — крикнув Да Ши, навіть не зазирнувши в меню. Очевидно, він був тут завсідником.

Побачивши в принесених двох тарілках засмажений до чорноти і нарізаний соломкою шлунок, Ван Мяо відчув як накочує нудота. Да Ши замовив йому соєвого молока і хлібні палички, змусивши трохи поїсти. Потім вони почали пити горілку, чарку за чаркою. Ван Мяо відчув, неначе його голова стала невагомою, і язик розв'язався.

Поступово він розповів Да Ши про події останніх трьох днів, незважаючи на те, що знав: Дa Ши, імовірно, відомо багато, можливо, навіть більше, ніж йому.

— Ти стверджуєш, що весь Всесвіт, як би це сказати... підморгує нам? — запитав Да Ши, втягуючи зі свистом смажену соломку, неначе локшину.

— Це дуже точна метафора.

— Дурниці верзеш.

— Твоє безстрашшя ґрунтується на неуцтві.

— Ще одна дурниця. Вип'ємо!

Ван Мяо перекинув у себе ще одну чарку. Тепер уже весь світ почав обертатися навколо нього, і тільки Да Ши, який розмірено жував свою соломку, залишався непорушним, подібно до скелі.

— Да Ши, чи замислювався ти коли-небудь про фундаментальні філософські категорії і питання? Наприклад, походження людства? Яке наше призначення і майбутнє? Що є Всесвіт і як він виник? Якими будуть подальша еволюція і вигляд Всесвіту? І так далі…

— Ні.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Але над твоєю головою простирається бездонне зоряне небо, невже воно не викликає в тебе ані краплі благоговіння або цікавості?

— Я ніколи не бачив нічного неба.

— Як таке може бути? Я думав, ти часто вночі на чергуванні.

— Приятелю, якщо я витріщатимуся в нічну зміну на небо, то підозрюваний просто втече та й по всьому!

— У нас справді небагато спільних тем для розмови. Гаразд, твоє здоров'я!

— Щиро кажучи, навіть якби я знайшов час витріщатися на твої зірки, я б все одно не думав про твої філософські зарозумілості. У мене клопоту достатньо: іпотека, дітям назбирати на коледж, постійно розгрібати безліч справ, які тільки нагромаджуються... Я людина проста, без складних вигинів і вивертів. Як кажуть — подивися мені в горло, і ти побачиш мою дупу. І я не вмію догоджати начальству, крім як результатами своєї роботи. Після того, як я звільнився з армійських лав, моя кар'єра стабільно всі ці роки стоїть на місці. І якби я не був такий гарний у своїй справі, то давно вже отримав копняка під зад. І ти думаєш, що мені немає над чим сушити голову? І в мене залишаються час і сили дивитися на твої зірки й філософствувати?

— Так, ти маєш рацію. Випиймо!

— Але одне базове правило я для себе вивів.

— Поділися.

— Занадто дивні речі завжди підозрілі.

— Якось паскудно сформульовано.

— Я хотів сказати, що завжди за всіма уявними нісенітницями і дивацтвами стоїть хтось зацікавлений у цьому.