— Це означає, що закони фізики не є інваріантними в часі й просторі.

— А це що означає?

— Я вважаю, що ви здатні дійти правильної відповіді самостійно. Генерал Чан уже зрозумів. Він справді розумний.

Ван Мяо подивився у вікно, розмірковуючи над сказаним. Блискуче море вогнів великого міста втопило в собі майже невиразне, тьмяне світло далеких зірок.

— Це означає, що позаяк у Всесвіті не існує універсальних фізичних законів, то й фізики... не існує як такої, — сказав Ван Мяо, відводячи погляд від вікна.

— «Я знаю, що мій вчинок безвідповідальний. Але в мене немає іншого вибору», — повторив Дін Ї. — Це друга частина її передсмертної записки, ви тільки що сказали першу. Тепер ви хоч трохи наблизилися до розуміння мотивів її вчинку?

Ван Мяо взяв із більярдного столу білу кулю, якою він успішно п'ять разів заганяв чорну в лузу, потримав у руці і поклав назад.

— Для когось, хто займається теоретичними дослідженнями, такий стан речей є справді катастрофою.

— У царині теоретичної фізики, щоб досягти якихось серйозних успіхів, треба бути трохи фанатиком, що може легко підштовхнути до краю прірви.

На прощання Дін Ї простягнув Ван Мяо папірець із записаною адресою:

— Якщо у вас буде час, будь ласка, зайдіть до матері Ян Дун. Вона жила з донькою, яка була сенсом її життя. Тепер вона дуже самотня.

— Дін Ї, ви знаєтесь і розумієтесь на цьому значно краще за мене. Можете сказати мені: ви справді вірите, що закони фізики не є інваріантними в часі й просторі?

— Що я можу знати? — Дін Ї пильно дивився в очі Ван Мяо деякий час і нарешті вимовив: — Ось у чому питання.

Ван Мяо зрозумів, що він закінчив фразу, розпочату британським полковником: Бути чи не бути, ось у чому питання.

Наступний день був вихідний; прокинувшись рано, Ван Мяо взяв фотокамеру і вирушив покататися на велосипеді. Як фотограф він понад усе любив знімати місця, позбавлені людської присутності. Але як доросла зайнята людина, не міг дозволити собі такої розкоші: витрачати час і сили на постійні далекі поїздки, тому доводилося задовольнятися зйомками в місті.

Свідомо чи несвідомо він вибирав закутки, наповнені атмосферою диких місць: осушене озеро в парку; розкопана ділянка на будівельному майданчику; бур'яни, що торують собі дорогу крізь тріщини в асфальті. Щоб позбутися яскравих кольорів міста, він фотографував тільки на чорно-білу плівку.

Так, несподівано для себе, Ван Мяо виробив власний стиль і навіть здобув деяку популярність: вибрані твори потрапили до експозиції на кілька великих виставок, а сам він став членом Асоціації фотографів. Щоразу крутячи педалі по місту в пошуку цікавих кадрів, він чекав осяяння, щоб знайти композиції для успішних знімків, приховані у звичайних міських сюжетах. Іноді він кружляв містом цілий день.

Ван Мяо почувався трохи дивно. Класичний стиль його фотографій був наповнений величним спокоєм і потребував відповідного настрою. Але сьогодні йому ніяк не вдавалося знайти необхідну внутрішню тональність для створення належної атмосфери спокою. Цього ранку у його сприйнятті, здавалося, місто прокинулося зі стану звичайного заціпеніння і втратило стабільність, немов все було зведено на сипучих пісках. Усю ніч йому снився один довгий сон про ті дві більярдні кулі. Вони витали в просторі без будь-якої системи; чорна куля була майже невиразною на такому самому темному тлі, іноді виявляючи свою присутність тільки тоді, коли відкидала тінь на білу.

Чи може фундаментальна природа матерії бути анархічною? Чи може так виявитися, що стабільність і порядок у певній частині Всесвіту — не більше, ніж тимчасова динамічна рівновага системи, просто недовговічна хаотична вихрова турбулентність?

Несвідомо крутячи педалі, Ван Мяо, дуже здивувався, коли зрозумів, що опинився біля новозбудованої будівлі штаб-квартири CCTV[19]. Він зупинився і присів на узбіччі, дивлячись на хмарочос у формі літери «А», який велично здіймався в небо, і намагаючись відновити втрачене почуття стабільності. Його погляд спинився на шпилі величезного будинку, іскристого у променях ранкового сонця, і націленого в бездонне блакитне небо над ними. Раптово в його голові виникли два слова: «стрілець» і «фермер».

Члени «Рубежів науки», обговорюючи фізику, часто використовували абревіатуру «SF». Вони мали на увазі зовсім не «наукову фантастику»[20], а якраз ці два слова — «стрілець» і «фермер». Це було відсилання до двох гіпотез, що стосуються природи фундаментальних законів Всесвіту.

«Гіпотеза про стрільця» полягає ось у чому: влучний стрілець стріляє по мішені, роблячи отвори через кожні 10 сантиметрів. Припустімо, що площина мішені населена цивілізацією двомірних розумних істот. Їхні вчені після спостереження за власним всесвітом відкрили б великий закон природи: «У всесвіті є отвори кожні 10 сантиметрів». У такому разі, вони б інтерпретували результат сьогочасної примхи стрільця, як непорушний закон всесвіту.

«Гіпотеза про фермера» також викладається в похмурих тонах фільмів жахів: кожен день об 11-й годині фермер, що розводить індиків, приходить годувати птахів. Вчена індичка, спостерігаючи за такою незмінною моделлю поведінки протягом року, формулює свій великий закон природи: «Щоранку об 11-й годині з'являється їжа». Вранці у День подяки вона доносить цей закон до інших індичок на фермі. Але об 11-й годині їжа не з'являється, а навпаки — приходить фермер і вирізає все поголів'я птахів на фермі.

Ван Мяо раптом відчув, що дорога під його ногами різко хитнулася вбік, немов розступилися сипучі піски. А-по-дібний хмарочос навпроти нього, здавалося, здригнувся і теж хитнувся вбік.

Ван Мяо роззирнувся уздовж вулиці.

Просто щоб позбутися почуття занепокоєння, яке здавлювало, Ван Мяо змусив себе відзняти всю плівку. Вдома він був до полудня; його дружина, котра пішла на прогулянку з дитиною, ще не повернулася. Зазвичай Ван Мяо одразу сідав за обробку фотографій, але сьогодні настрій цьому не сприяв. Після простого обіду він пішов спати і, позаяк минулої ночі не виспався, проспав до 5-ї години вечора. Згадавши про відзняту зранку плівку, Ван Мяо зачинився у вузькій затемненій кімнаті, переобладнаній із вбудованої шафи, щоб розпочати друк фотографій.

Проявивши плівку, він став переглядати негативи, щоб знайти кадри, гідні друку, проте з першого ж кадру зауважив недобре. На ньому була зображена галявина біля великого торгового центру, але прямо в центрі розташовувалася невелика біла лінія, яка при найближчому розгляді виявилася рядком цифр: 1200:00:00.

На другому кадрі також були цифри: 1199:49:33. Усі кадри плівки виявилися з подібними відмітинами. Третій: 1199:40:18; четвертий: 1199:32:07; п'ятий: 1199:28:51; шостий: 1199:15:41; сьомий: 1199:07:38; восьмий: 1198:53:09......

тридцять четвертий: 1194:50:49; тридцять шостий, і останній: 1194:16:37.

Ван Мяо спочатку подумав про дефекти плівки. Проте його камера — Leica M2, модель 1988 року випуску — була повністю механічна без будь-якої автоматизації, тому не могла спричинити появи будь-якого датування на кадрах. Професійні фотографи навіть в епоху цифрових технологій віддавали перевагу цій камері через виняткову якість оптики і надійність роботи механізмів.

Повторно вивчивши кожен негатив, Ван Мяо зазначив ще одну дивну закономірність цифр: вони автоматично адаптувалися до заднього фону кадру. Якщо фон був темним, то цифри — білими, і навпаки. Така варіативність, здавалося, мала на меті підвищити виразність цифр для того, хто розглядає фотографії, щоб вони гарантовано не залишилися непоміченими.

Вивчаючи шістнадцятий кадр, Ван Мяо відчув пришвидшене серцебиття і холодок, що піднімається по спині: на знімку було зображено мертве дерево на тлі старої стіни, у реальності — рябої, а на негативі — у чорно-білих клаптиках. На такому тлі чорно-білі клітинки цифри були б однаково погано помітні. Але на знімку цифри розташовувалися вертикально, закручуючись услід за вигинами мертвого стовбура дерева, подібно до маленької змії, що переповзає. Тож їхній білий колір максимально контрастував із темним тлом мертвого дерева!