Ван Мяо почав аналізувати математичну закономірність послідовності цифр. Спочатку він подумав, що це якийсь різновид наскрізної нумерації, але розмір інтервалу між значеннями був не постійний. Потім він припустив, що цифри означають години, хвилини і секунди відповідно. Він дістав щоденник фотозйомок, який вів під час своїх поїздок, і де записував місце й час знятих кадрів з точністю до хвилини, і звірив записи із цифрами на двох послідовних кадрах на плівці. Збіг був хвилина до хвилини. Зрозуміло, що зміна цифр на плівці віддзеркалювала реальний плин часу. Ван Мяо одразу зрозумів, що це означає.
Зворотний відлік.
Зворотний відлік стартував з 1200 годин і зараз залишається ще 1194. На цей момент? Ні, на момент закінчення зйомки цією плівкою. Зворотний відлік усе ще триває?
Ван Мяо вискочив з лабораторії, зарядив нову плівку у фотоапарат і почав знімати довільні кадри з різними інтервалами між ними. Він навіть зняв кілька кадрів з балкона. Після того, як плівка була відзнята, вийняв її з фотоапарата і знову зачинився в лабораторії. На негативах, подібно до привидів, знову проступали ряди цифр. Перший кадр нової плівки був позначений як 1187:27:39. Різниця в часі датування останнього кадру ранкової плівки і першого кадру нової точно відповідала відрізку часу між двома зйомками. Після цього різниця між кадрами становила 3–4 секунди: 1187: 27:35, 1187:27:31, 1187: 27:27, 1187: 27:24... з такими проміжками він і знімав.
Зворотний відлік тривав.
Ван Мяо знову зарядив фотоапарат новою плівкою. Відзняв усі кадри на плівці поспіль практично без перерв, деякі — навіть не знімаючи кришки об'єктива. Коли він вийняв відзняту плівку з фотоапарата, з прогулянки повернулася дружина з сином. Перед тим, як проявити її, Ван Мяо зарядив у фотоапарат ще одну, уже четверту за сьогодні, і простягнув його дружині:
— Зроби кілька кадрів для мене.
— Що я повинна сфотографувати? — здивовано запитала дружина. Раніше він нікому не дозволяв торкатися до своєї камери, тому ані дружину, ані сина цей античний мотлох за 20 тисяч юанів не цікавив.
— Усе що завгодно, просто зроби знімки, — Ван Мяо вклав камеру до рук дружини і пірнув у темну лабораторію.
— Доу Доу, сфотографуймо тебе, — дружина навела об'єктив на сина.
Розум Ван Мяо жваво уявив собі картину, як примарна фігура із цифр проявляється навколо обличчя його сина, подібно до петлі шибеника. На нього напали дрижаки.
— Ні, будь ласка, знімай щось інше. Клацнув затвор — дружина зробила перший кадр.
— Чому я не можу натиснути кнопку спуску ще раз? — запитала дружина.
Ван Мяо показав, як перемотувати плівку вручну коліщатком прокрутки:
— Ось так роби після кожного кадру. Автоматично вона не перемотується, — сказав він, знову пірнаючи в лабораторію.
— Усе так складно, — його дружина-лікар не могла зрозуміти, чому, коли сьогодні доступні зручні цифрові камери з більше ніж 10 мільйонів пікселів на матриці, люди використовують цю архаїчну, але таку дорогу техніку, та ще й фотографують на чорно-білу плівку.
Після проявлення третьої знятої плівки, Ван Мяо почав переглядати її на світло червоного ліхтаря в напівтемряві лабораторії. Він побачив, що примарний зворотний відлік продовжував свій біг: кожен кадр, навіть отриманий із закритою кришкою об'єктива, містив ряд цифр.
1187:19:06, 1187:19:03, 1187:18:59, 1187:18:56...
Дружина постукала у двері лабораторії і повідомила, що вона вже відзняла всю плівку. Різко відчинивши двері, Ван Мяо забрав фотоапарат з її рук. Коли виймав котушку з плівкою, руки його тремтіли. Ігноруючи здивований погляд дружини, він знову замкнувся в лабораторії. Проявляючи плівку, Ван поспішав і незграбно працював з хімікатами, розливаючи проявник і закріплювач на підлогу. Скоро плівка була проявлена; він заплющив очі й мовчки молився: Будь ласка, не з'являйтеся. Не важливо як, не з'являйтеся цього разу. Не дайте мені себе побачити...
Він переглянув ще вологу плівку за допомогою збільшувального скла: цифр не було. Лише фотографії інтер'єру квартири, зняті дружиною. Вона фотографувала з малою швидкістю спрацьовування затвора, і через непрофесійні налаштування камери всі кадри вийшли змазаними. Але Ван Мяо вони здавалися найпрекраснішими знімками, які йому тільки доводилося бачити.
Ван Мяо вийшов з лабораторії і спробував привести дихання до ладу; його кинуло в липкий піт. Дружина готувала на кухні, син грався у своїй кімнаті. Він сів на диван і намагався дати подіям раціональне пояснення.
По-перше, цифри зворотного відліку точно відображали минулі проміжки часу між кадрами, і не могли бути надруковані на плівці заздалегідь. Щось могло нанести на світлочутливий шар плівки цифри під час зйомки? Але що? Якась несправність у камері? Навмисно чи випадково якийсь пристрій було встановлено в неї? Ван Мяо зняв об'єктив і розібрав камеру, уважно розглядаючи все, що всередині, за допомогою збільшувального скла — жодної плямочки або зайвої деталі він не виявив. Потім згадав, що деякі кадри з цифрами були отримані із закритим об'єктивом, і зрозумів, що в джерелах світла як природних, так і штучних, наявні якісь промені, здатні проникнути навіть крізь зачинену кришку об'єктива. Але як це можливо технічно? Де джерело випромінювання? Як його можна направляти з такою точністю?
З погляду сучасного розвитку техніки така можливість видавалася надприродною.
Щоб упевнитися остаточно, що примарні цифри зникли, Ван Мяо зарядив нову плівку у фотоапарат і відзняв її, не зосереджуючись на тому, що і як він знімає. Після проявлення плівки від недовгого періоду спокою Ван Мяо не залишилося і сліду; він стояв на межі безумства: зворотний відлік нікуди не подівся. Відповідно до цифр, що проявилися, відлік і не припиняв свого перебігу, просто його чомусь не було на плівці, відзнятій дружиною.
1186:34:13, 1186:34:02, 1186:33:46, 1186:33:35...
Ван Мяо вибіг з лабораторії і попрямував крізь вхідні двері квартири у загальний коридор. Зупинившись біля дверей сусіда, професора Чжана, який уже давно вийшов на пенсію, Ван Мяо голосно постукав:
— Професоре Чжан, у вас є камера? Не цифрова, а плівкова?
— Такий професійний фотограф, як ви, просить у мене камеру? А ваша дорога за 20 тисяч, що ж, поламалася? У мене є тільки цифрова... З вами все гаразд? У вас таке бліде обличчя.
— Дайте мені на годину вашу камеру, будь ласка.
Чжан повернувся із звичайною цифровою камерою Kodak у руках:
— Ось, там є кілька кадрів. Можете їх стерти.
— Дякую! — Ван Мяо схопив камеру і поспішив повернутися додому. Насправді, у Ван Мяо вдома були три інші плівкові камери і навіть одна цифрова, але йому видавалося надійнішим для своїх цілей взяти фотоапарат поза домом. Він подивився на плівковий фотоапарат, що лежав на дивані поруч з новими плівками, подумав секунду і вирішив перезарядити і його. Повернувшись на кухню, він простягнув позичену в сусіда камеру дружині, яка саме накривала на стіл:
— Швидше! Зроби кілька кадрів, як перед цим.
— Навіщо це? Ти бачив своє обличчя? Що відбувається?
— Не хвилюйся, просто зроби кілька кадрів.
Вона відставила тарілку і підійшла до чоловіка, дивлячись розширеними від переляку і занепокоєння за нього очима.
Ван Мяо замість цього упхнув позичений Kodak у руки шестирічного сина, який саме збирався почати їсти:
— Доу Доу, допоможи татові. Зроби кілька знімків. Натисни ось тут. Так, правильно. Ще раз. І далі натискай. Ось іще один кадр. Знімай усе, що хочеш.
Хлопчик призвичаївся швидко. Його зацікавив фотоапарат, і він із задоволенням робив нові знімки. Ван Мяо обернувся і підхопив з дивана свою плівкову камеру і приєднався до сина у хаотичному фотографуванні квартири. Син із батьком безглуздо тиснули на спуск своїх камер, немов у колективному божевіллі. Здивована дружина в обрамленні спалахів не на жарт злякалася, і її очі наповнилися слізьми:
— Ван Мяо, я знаю, що останнім часом ти дуже завантажений на роботі, але я сподіваюся, ти не...?
