— Я був би щасливий, — першим відповів репортер, перервавши тривалу мовчанку. — Я втратив віру в людство, спостерігаючи за тим, що відбувається останніми роками. Людське суспільство не здатне самостійно самовдосконалюватися, нам потрібно втручання зовнішньої направляючої сили.

— Я згодна! — вигукнула письменниця. Вона була дуже схвильована, немов нарешті знайшла можливість висловити нагромаджені почуття. — Рід людський — огидний. Я присвятила першу половину свого життя висіченню цього каліцтва скальпелем літератури. Але зараз мене вже нудить від такої прозекторської роботи. Я хочу, щоб трисоляріанська цивілізація принесла справжню красу у цей світ.

Пань Хань нічого не відповів. Але хвилюючий блиск знову спалахнув у його очах.

Старий філософ підняв свою люльку, яка вже встигла згаснути. Його обличчя набуло серйозного виразу:

— Подивімося трохи глибше у сутність питання. Яке ваше враження від ацтекської цивілізації?

— Темне і криваве. Втоплені в крові піраміди, освітлювані неясним полум'ям згарищ, видимі крізь похмурі хащі джунглів. Таке моє враження, — сказала письменниця.

Філософ кивнув:

— Дуже добре. Тоді уявіть собі, що іспанці не прийшли підкорювати ті землі. Який вплив на хід людської історії справить згадана цивілізація?

— Ви маєте рацію і не маєте рації одночасно, — сказав віце-президент софтверної компанії. — Іспанці, які під-корювали простори Північної і Південної Америки, самі були запеклими вбивцями і грабіжниками!

— Однак вони принаймні запобігли: розростанню імперії Ацтеків по всьому континенту й перетворенню Америки на темний і кривавий материк. Тієї цивілізації, яку ми знаємо зараз, не з'явилося б в Америці, і демократії ніякої не було б. Хоча не можна виключати й того, що і цивілізації, і демократії могло б зовсім не виникли. У цьому й полягає сутність проблеми: незалежно від того, який вигляд мають трисоляріани, їхнє прибуття не стане порятунком для невиліковно хворого людства.

— А ви не замислювалися над фактом, що ацтекська цивілізація була повністю знищена західними загарбниками? — сказав керівник енергетичної компанії. Він озирнувся навколо, немов бачив цих людей уперше. — Ваші міркування вкрай небезпечні.

— Ви правильно мислите! — вигукнув аспірант, піднімаючи палець. Старий філософ при цьому кивнув. — Я дотримуюся тієї самої позиції, але не міг сформулювати її коректно. Ваше зауваження дуже слушне!

Після хвилини мовчання Пань Хань повернувся до Ван Мяо:

— Інші шість уже висловили свою позицію. Яка ваша думка?

— Я на їхньому боці, — сказав Ван Мяо, вказуючи на репортера і філософа. Чим простіше висловлюєш свої думки, тим краще для справи.

— Дуже добре, — мовив Пань Хань. Він повернувся до віце-президента софтверної компанії й керівника енергетичної фірми: — Ваша присутність на цьому зібранні більше не бажана, і ви більше не можете грати в «Три тіла». Ваші ID будуть заблоковані й стерті. Залиште нас, будь ласка. Дякую за приділений час!

Двоє встали, подивилися один на одного, озирнулися розгублено на всі боки, повернулися і вийшли за двері.

Пань Хань по черзі міцно потиснув руку кожному з п'ятірки, що залишилася. І нарешті урочисто сказав:

— Ми всі тут товариші, вітаю!

Увійшовши у «Три тіла» вп'яте, Ван Мяо не впізнав світу, що його оточував, хоча, як і в минулі рази, навколо світало.

Велика піраміда — незмінний атрибут гри в усі попередні чотири рази — була зруйнована сизигією трьох Сонць. На її місці розкинулася сучасна висотка, чий темно-сірий профіль був знайомий Ван Мяо: штаб-квартира Організації Об'єднаних Націй.

Удалині вимальовувалася безліч іще вищих будівель, мабуть, дегідраторіїв. Їхня поверхня була повністю дзеркальною, і в ранковому світлі вони здавалися дивними гігантськими кришталевими квітами.

Ван Мяо почув скрипку, яка награвала щось із Моцарта. Скрипаль не був віртуозом, але таке звучання мало певний шарм, воно ніби говорило: я граю насамперед для себе. Скрипалем виявився безпритульний старий, який сидів на сходах головного входу в будівлю штаб-квартири; його скуйовджене сиве волосся розвівав вітер. Біля його ніг стояв старий циліндр, у якому, здається, лежало кілька мідяків.

Ван Мяо раптом помітив Сонце. Але його диск з'явився не з того краю неба, звідки пробивалися перші промені сходу, а з протилежного, який залишався ще зовсім темним.

Сонце виявилося величезним — піднявшись наполовину, воно вже займало третину всього небосхилу. Ван Мяо відчув, як пришвидшено почало битися його серце — настільки величезні розміри світила не віщували нічого до-брого. Але озирнувшись, Ван Мяо побачив, що старий й далі спокійно грає на скрипці, а його срібляста шевелюра блищить у променях Сонця, подібно до розплавленого металу.

Сонячний диск був такого самого сріблястого кольору, що й волосся скрипаля. Він висвітлював землю тьмяним білим світлом, але Ван Мяо не відчував ніякого тепла від цього світіння. Сонце повністю зійшло над горизонтом, і Ван Мяо розгледів на гігантському срібному диску щось, що віддалено нагадувало деревні волокна — гірські хребти.

Ван Мяо зрозумів, що цей диск не випромінює світла. Він усього лише відбиває промені справжнього Сонця, яке в цей момент було на протилежному боці неба, за лінією горизонту. Гігант, який здійнявся, був не Сонцем, а Місяцем! Гігантський Місяць переміщався небом зі швидкістю, видимою неозброєним оком. Під час свого переміщення небокраєм він встиг перетворитися з повного місяця на молодий півмісяць. Заспокійливі звуки скрипки старого, що розносилися в прохолоді світанкового повітря, наводили на думку, що велична картина Всесвіту і є ніщо інше, як застигла, матеріалізована музика. Ван Мяо був зачарований красою моменту.

Гігантського півмісяця тепер торкнулися світанкові промені, і він спалахнув золотом. Коли над горизонтом залишилися тільки два світлі роги, Ван Мяо уявив собі велетенського розлюченого бика, що мчить до Сонця.

— Дорогий Копернику, відпочиньте трохи, — підняв голову старий, тільки-но гігантський Місяць щез із небосхилу. — Ви насолодитеся Моцартом, а я зароблю собі на обід.

— Якщо я не помиляюся... — Ван Мяо придивився до зморшкуватого обличчя. Зморшки, які вкривали його, були глибокими і плавно звивалися, немов прагнули до якоїсь гармонії.

— Ви не помилилися. Я — Ейнштейн, жалюгідна людина, сповнена віри в Бога, хоча й покинута ним.

— А яка природа гігантського Місяця? Я не бачив його жодного разу в попередні рази.

— Він просто охолов уже.

— Що?

— Гігантський Місяць. Коли я був дитиною, він був іще гарячим. Коли він перебував у зеніті, я міг спостерігати червоне світіння на центральних рівнинах. Але тепер він уже охолов... Хіба ви не чули про Великий розрив?

— Ні. А що це?

Ейнштейн зітхнув і похитав головою.

— Не говорімо про це. Забудьмо минуле. Моє минуле, минуле цивілізації, минуле Всесвіту — занадто болісні спогади.

— Як ви дійшли до такого життя? — Ван Мяо порився в кишенях у пошуках дріб'язку. Намацавши кілька монеток, нахилився і кинув гроші в циліндр.

— Дякую, пане Коперник. Я сподіваюся, що Бог не залишить вас, але я б не мав великих надій стосовно цього. Здається мені, що модель, розроблена вами, Ньютоном і всіма іншими на Сході за допомогою біологічного комп'ютера, була дуже близька до істини. Але незначна помилка в розрахунках утворила нездоланну прірву для Ньютона й інших. Я завжди вважав: якщо не я, то хтось інший у будь-якому разі відкрив би спеціальну теорію відносності. Але загальну теорію відносності — навряд чи. Чого не врахував Ньютон у своїй теорії, то це впливу на планетарну орбіту гравітаційного викривлення простору-часу, описаного в загальній теорії відносності. І хоча помилка від неврахованого фактора була незначною, її вплив на результати обчислень мав катастрофічні наслідки. Якщо ж взяти поправку на збурення, що виникають від кривизни простору-часу в класичних рівняннях, то ми отримаємо правильну математичну модель. Необхідна обчислювальна потужність для таких розрахунків набагато перевершує ту, яку ви мали у своєму розпорядженні на Сході, але для сучасних комп'ютерів це насправді не є проблемою.