— І хто ворог?

— І гадки не маю. Але офіцери НАТО працюють у нашому Генеральному штабі, і групу наших офіцерів відряджено до Пентагону. Хто ж, дідько, може знати, із ким ми воюємо при такому розкладі?

— Це все так дивно. Можна бути впевненим, що все це правда?

— Кілька моїх колишніх товаришів по службі тепер армійські генерали, отож, дещо мені достеменно відомо.

— Але такі грандіозні події — і практично ніякої реакції преси?

— О, так, зовсім безпрецедентно, але поки що всім країнам вдається підтримувати належний рівень секретності інформації. Однак я можу точно стверджувати — ворог неймовірно сильний. Усі відповідальні особи просто пройняті жахом від того, що відбувається. Я знаю генерала Чана не перший день і можу достеменно підтвердити: налякати його нелегко. Він із тих, хто нічого не боїться, навіть коли небеса готові впасти на землю. Але зараз його лякає щось гірше за це. Усі вони достобіса налякані, і в них немає впевненості, що навіть спільно вдасться здолати ворога.

— Якщо те, що ти говориш — правда, то хвилюватися варто всім нам.

— Усі бояться чогось. Наші вороги — не виняток. І що сильніші вони, то більше вони повинні боятися своєї поразки.

— І чого вони побоюються?

— Вас, учених! І дивна річ, що далі перебуває проблематика досліджень ученого від практичного застосування, то більше вони їх бояться. Як те, над чим працювала Ян Дун. Страх перед такими дослідженнями в них більший, ніж твій перед Всесвітом, що підморгує. Ось чому вони такі нещадні. І якби твоя смерть змогла припинити дослідження у твоїй сфері, то ти був би вже гарантовано мертвий. Але найефективніший спосіб — змусити повірити у безперспективність роботи над проектами. Якщо дослідник вмирає, то його місце може посісти інший, не менш обдарований і натхнений на досягнення результату.

Але якщо наукові теорії не знаходять підтвердження, то й дослідженням настає кінець.

— Ти кажеш, вони побоюються більше теоретичних, фундаментальних досліджень?

— Саме так.

— Але мої дослідження сильно відрізняються за своїм характером від того, чим займалася Ян Дун. Наноматеріа-ли, над якими я працюю, не належать до теоретичних питань. Це просто дуже міцні матеріали. Яку загрозу вони можуть являти собою?

— Твій випадок особливий. Як правило, вони не звертають уваги на тих, хто займається прикладними дослідженнями. Можливо, матеріал, який ти розробляєш, справді їх лякає.

— То що я можу зробити?

— Повертайся до роботи і продовжуй свої дослідження. Це найкращий спосіб відповісти їм. Викинь з голови свій довбаний зворотний відлік. Якщо хочеш трохи відтягнутися після роботи, можеш пограти в цю гру. Може, це дасть додаткову інформацію, щоб розгадати їхні задуми.

— Гру? У «Три тіла»? Вона якось пов'язана з усім тим, що відбувається?

— Безумовно, так. Я знаю, що кілька фахівців зі Штабу оперативного командування також у неї грають. Це зовсім незвичайна гра. Комусь такому, як я, безстрашному дурневі через своє невігластво, грати в неї немає сенсу. Це має бути людина, обізнана з подібними питаннями, така, як ти.

— Є ще щось?

— Ні, але якщо мені стане відомо щось іще, я повідомлю. Головне — не вимикай мобільного й опануй себе, друже. І якщо раптом злякаєшся чогось знову, згадай моє головне правило, гаразд?

І Дa Ши поїхав, перш ніж Ван Мяо встиг подякувати йому.

Ван Мяо поїхав додому, зупинившись по дорозі біля ігрового магазину, щоб купити V-костюм. Дружина повідомила, що з ним цілий день намагалися зв'язатися з роботи.

Він увімкнув телефон, переглянув список пропущених і зробив кілька невідкладних дзвінків, пообіцявши завтра вийти на роботу. За вечерею він послухався поради Да Ши і випив ще трохи, але його, проти звичайного, не почало хилити на сон. Після того як дружина із сином пішли спати, Ван Мяо відкрив ноутбук, підключив V-костюм і запустив «Три тіла».

Пустельна рівнина на світанку. Ван Мяо стояв навпроти піраміди Чжоу Вень-вана. Сніг, який завалив її до самої вершини минулого разу, зник. Величезні кам'яні блоки піраміди були поцятковані ерозійними вимоїнами від розталого снігу. Земля під ногами також мала інший колір. Величезні блоки будівель простягнулися далеко за обрій. Ван Мяо подумав, що це, найімовірніше, дегідраторії, але за формою будівлі не були схожі на ті, що він бачив раніше; усе вказувало на те, що великий проміжок часу розділяв обидві епохи.

У слабкому світлі світанку Ван Мяо спробував відшукати вхід до піраміди, але у звичному місці, де раніше розташовувався вхід, виднілася відносно свіжа кладка. Поряд із колишнім входом він побачив нещодавно прибудовані довгі кам'яні сходи, що вели до самої вершини. Він підняв голову і побачив, що трикутна вершина піраміди тепер була зрізана і на ній розміщувалася платформа. Давньоєгипетський стиль піраміди поступився місцем ацтекському.

Піднявшись кам'яними сходами на вершину, Ван Мяо помітив, що платформа перетворена на щось подібне до стародавньої астрономічної обсерваторії. В одному з кутків платформи розміщувався телескоп заввишки в кілька метрів, а поруч із ним стояли ще кілька, менших за розміром. В іншому кутку височіли дивні пристрої, які нагадували своїм виглядом армілярні сфери[41] і зоряні глобуси, котрі використовували у Стародавньому Китаї. Але найбільш вражаючим пристроєм була мідна куля близько двох метрів у діаметрі, яка розміщувалася у самому центрі на технічно хитромудрій машині, що приводилася в дію незліченними шестернями, анкерними колесами і вилками. Куля повільно оберталася, і Ван Мяо зауважив, що напрямок обертання і швидкість постійно змінюються. Біля підніжжя машини виднівся великий квадратний отвір у помості, освітлений кількома тьмяними факелами. При їхньому світлі можна було роздивитися кілька фігур людей, схожих своїм зовнішнім виглядом на рабів, які штовхали поворотний стіл, що забезпечував рух усього пристрою нагорі.

Силует людини, яка йшла назустріч Ван Мяо, подібно до постаті імператора Чжоу Вень-вана під час їхньої першої зустрічі, був обрамлений ореолом світла, що йде від сходу сонця над горизонтом, завдяки чому виникало відчуття наближення лише палаючих темних очей. Людина була висока, струнка, одягнена у чорний спадаючий одяг; волосся було зібране у вузол на маківці, і лише кілька пасом майоріли на вітрі.

— Ласкаво просимо, я — Мо-цзи[42], — вимовив він.

— Моє ім'я — Хайжень, — відрекомендувався і Ван Мяо.

— Я тебе знаю! — схвильовано відповів Мо-цзи. — Ти був послідовником імператора Чжоу Вень-вана за часів Цивілізації №137.

— Я справді був під час існування Цивілізації №137, але ніколи не поділяв його переконань.

— Це розумно, — урочисто кивнув Мо-цзи. Він наблизився і продовжив: — Ви знаєте, за час вашої відсутності протягом трьохсот шістдесяти двох тисяч років цивілізація відроджувалася до життя ще чотири рази. Ці цивілізації намагалися досягти успіху у калейдоскопічному чергуванні епох хаосу і стабільності. Найбільш нетривала змогла досягти тільки середини кам'яного віку у своєму розвитку. Але Цивілізація №139 змогла встановити рекорд і протриматися до Століття пари, освоївши досконало механіку і технології парових машин.

— Ви хочете сказати, що людям цієї цивілізації все-таки вдалося відкрити закон руху небесних світил?

Мо-цзи розсміявся і похитав головою.

— Ні-ні. Їм просто пощастило.

— Але вони не полишали спроб зробити це?

— Звичайно, я вам навіть продемонструю результат зусиль останньої цивілізації.

Мо-цзи підвів Ван Мяо до краю платформи. Землі, що розстилаються під ними, були схожі на клаптики старої шкіри. Мо-цзи спрямував один із менших телескопів на об'єкт унизу і жестом запросив Ван Мяо подивитися. Наблизивши очі до окулярів, він побачив дивну річ: нерухомий, ніби соляний стовп, скелет, що іскрився під денним світлом, наче сніг, який щойно випав, і здавався таким, що проглядається наскрізь.