Три супутники і наземна обсерваторія безпристрасно підтверджували: Всесвіт замерехтів.

— Ви можете пустити на друк криву? — запитав Ван Мяо.

Ша Жуйшань витер краплі липкого холодного поту і кивнув. Занімілою рукою підвів курсор миші і натиснув кнопку «Друк». Ван Мяо видер з лазерного принтера перший роздрукований аркуш і став олівцем наносити сигнали згідно з таблицею Морзе, виходячи з відстані між піками хвилі.

. - - - - , . - - - - , . . . . . , - - - . . , - - . . - - , . . - - - , . . . . - , - - . . - - , . . . - - , - - . . . , це виходить 1108:21:37.

. - - - - , . - - - - , . . . . . , - - - . - - , . . . - - , - . . . . , — 1108:21:36, відповідно.

. - - - - , . - - - - , . . . . . , - - - . . , - - . . - - , . . - - - , . . . . - , - - . . - - , . . . - - , . . . . . , – 1108:21:35.

Зворотний відлік триває, тепер уже в масштабах Всесвіту. Дев'яносто дві години минули, залишилося 1108 до обнулення.

Ша Жуйшань нетерпляче міряв кроками приміщення лабораторії, зупиняючись час від часу, щоб зазирнути через плече Ван Мяо на ряд цифр, який з'являвся.

— Ви справді не можете мені сказати, що взагалі коїться? — не витримав Ша, одразу перейшовши на крик.

— Я справді не можу пояснити це вам, докторе Ша. Повірте мені, — Ван Мяо відіпхнув від себе купку роздру-ківок, що містили криві сигналу. Вивчаючи послідовності чисел, він пробурмотів:

— Чи може апаратура на трьох супутниках і в обсерваторії одночасно вийти з ладу?

— Ви знаєте, що це неможливо!

— А що, коли це саботаж?

— Це абсолютно неможливо! Одночасно в режимі реального часу підробити дані з трьох супутників і обсерваторії? Це повинен бути якийсь надприродний містифікатор.

Ван Мяо кивнув: він би вважав за краще ідею з саботажем, ніж мерехтливий Всесвіт. Але Ша Жуйшань одразу ж висмикнув із рук цю рятівну соломинку:

— Ми можемо легко, раз і назавжди, розвіяти всі сумніви. Настільки велика флуктуація реліктового випромінювання дає змогу легко побачити її на власні очі.

— Те, що ви говорите, позбавлене всякого сенсу. Довжина хвилі реліктового випромінювання — близько 7 сантиметрів, що на 7–8 порядків перевищує діапазон видимого випромінювання людським оком. Як ви можете його побачити?

— За допомогою 3K-окулярів.

— 3K-окулярів?

— Це один із гаджетів для популяризації науки, які ми зробили для столичного планетарію. Із сьогоднішнім рівнем технологій ми змогли 6-метрову рупорну антену, використану Пензіасом і Вільсоном[37] 40 років тому, щоб виявити реліктове випромінювання, зменшити до розміру пари окулярів. Також ми поставили пристрій для перетворення 7-сантиметрових хвиль реліктового випромінювання у видиме червоне світло. Тепер нічні відвідувачі планетарію можуть надіти ці окуляри і побачити реліктове випромінювання на власні очі. Ми так само можемо використати ці окуляри, аби упевнитися в тому, що Всесвіт справді мерехтить.

— Де я можу взяти ці окуляри?

— У планетарії. Ми зробили для нього 20 пар.

— Я маю роздобути їх до п'ятої години ранку.

Ша Жуйшань підняв слухавку і набрав номер. З протилежного боку абонент довго не відповідав. Ша довелося застосувати все своє красномовство, щоб бути максимально переконливим і змусити людину прокинутися посеред ночі й зустрітися з Ван Мяо там за годину.

Уже прощаючись із Ван Мяо, Ша сказав:

— Я не поїду з вами. Те, що я побачив, для мене більше, ніж достатньо, і мені не потрібно інших доказів. І все-таки я сподіваюся: ви зможете мені розповісти правду про те, що відбувається, коли вважатимете, що настав слушний момент. Якщо дослідження цього явища сприятиме науковим відкриттям, я не згадуватиму ваше ім'я у власній науковій роботі.

— Мерехтіння припиниться рівно о 5-й ранку. Немає сенсу намагатися продовжувати спостереження після цього. Повірте, ви нічого не знайдете, — сказав Ван Мяо, тримаючись рукою за дверцята автомобіля.

Ша зміряв Ван Мяо довгим поглядом, зітхнув:

— Я розумію. Зараз у науці твориться казна-що, дивні речі відбуваються і із самими вченими.

— Так, — коротко відповів Ван Мяо, поспішаючи сховатися в автівці. Йому зовсім не хотілося продовжувати цю розмову.

— Підійшла наша черга?

— Моя — точно, — відповів Ван Мяо і завів двигун.

Через годину Ван Мяо під'їхав до нового будинку планетарію і вийшов з машини. Яскраві вогні нічного міста проникали крізь димчасті скляні стіни величезної будівлі, вихоплюючи з мороку внутрішнє оздоблення планетарію. Ван Мяо подумав, що коли в такий спосіб архітектор намагався створити репліку будові Всесвіту, то йому це цілком вдалося: чим прозорішим було щось, тим загадковішою виявлялася його будова. Всесвіт сам по собі прозорий, і, маючи необхідне обладнання і достатню спостережливість, ви можете вдивлятися так далеко, як тільки захочете. Але що далі ви вдивляєтеся, то більше загадковим він стає.

Заспаний співробітник планетарію вже чекав Ван Мяо біля входу. Він простягнув маленьку валізку і сказав:

— Тут п'ять пар повністю заряджених 3K-окулярів. Ліворуч — кнопка ввімкнення, праворуч — регулювання яскравості. Нагорі в мене ще понад десяток пар. Дивіться скільки хочете, а я пішов спати. Цей доктор Ша зовсім з глузду з'їхав, — пробурмотів службовець, підіймаючись у тьмяно освітлене фойє планетарію.

Ван Мяо поклав валізку на сидіння автомобіля, клацнув замками, і вийняв пару 3K-окулярів. Вони були схожі на дисплей всередині панорамного шолома V-костюма. Він узяв окуляри, надів на голову, і озирнувся навколо. Навколишня панорама міста не змінилася, лише злегка потьмяніла. А, окуляри ще слід увімкнути!

Місто одразу перетворилося на скупчення туманних світлових гало — кожне пульсувало на власній частоті. Більшість були незмінними, але деякі блимали або рухалися в просторі. Він зрозумів, що це джерела випромінювання у сантиметровому діапазоні, перетворені тепер за допомогою окулярів у видиме світло. У центрі кожного гало містилося джерело випромінювання, але через початкову довжину хвилі неможливо було розгледіти його форму.

Ван Мяо підняв голову і побачив, що весь небосхил поцяткований тьмяно-червоними смугами. Це і було реліктове випромінювання — ще теплі «жарини», які залишилися після Великого вибуху, німі свідки процесу творіння, що виникли понад 10 мільярдів років тому. Але зірок на небі не було. Це був побічний ефект 3K-окулярів: позаяк видиме світло перетворювалося на невидиме, то зірки повинні були мати вигляд чорних плям, але дифракція хвильових полів сантиметрового випромінювання забивала всі інші форми і деталі.

Коли очі пристосувалися до заграви і стали розрізняти деталі, то Ван Мяо побачив, що червоний фон на небосхилі справді злегка мерехтить. Все небо мерехтіло, ніби Всесвіт був усього лише тремтячою лампою на вітрі. Стоячи під миготливим куполом нічного неба, Ван Мяо раптом відчув: Всесвіт почав стискатися до крихітного розміру, поки не став настільки малим, що тільки він один зміг би поміститися в ньому. Всесвіт здавався серцем або маткою, і червонувате пульсуюче світло, що огортало все навколо, було схоже на напівпрозору кров, яка поштовхами наповнювала цей орган. Немов би підвішений всередині і спостерігаючи поштовхи цієї крові, Ван Мяо побачив, що пульсація була нерівномірна. Почуття незримої присутності чогось дивного, страхаючого, відразливого; того, що не може бути зрозуміле, досліджено людським розумом, охопило Ван Мяо.

Він зняв 3K-окуляри і безсило прихилився спиною до колеса автомобіля. Його зір знову відображав звичну картину нічного міста, але його очі блукали, вишукуючи таємні послання у навколишній дійсності: ось біля входу в зоопарк світиться ряд неонових ламп і одна з них мерехтить, готова перегоріти остаточно. Поруч — невелике деревце, його листочки тремтіли на нічному вітрі, час від часу безсистемно виблискували, відображаючи вогні вуличних ліхтарів. Вдалині на шпилі будівлі Пекінського виставкового центру, спорудженого у сино-радянському архітектурному стилі, так само мерехтіла червона зірка, ловлячи відблиски вогнів нічного міста...