— Я казав, що моє життя в небезпеці, — мовив Вей Чен із заціпенілим виразом обличчя.

— Чому б вам не повторити все з початку.

— Гаразд. Я розповім усе з початку. Але не чекайте від мене красномовства. Хоча останнім часом я часто замислювався про те, щоб поговорити з кимось на цю тему... — Вей Чен кинув погляд на Сюй Бінбін: — Ви хіба не робитимете якихось записів або нотаток?

— Зараз це не головне, — відповів Да Ши, не даючи Вей Чену можливості отямитися, — ви ні з ким раніше не розмовляли на цю тему?

— Ні, я занадто ледачий для цього. Я лінуюся навіть говорити. Я завжди був ледачий.

Скільки себе пам'ятаю, я завжди був геть позбавлений будь-якої цілеспрямованості. Коли жив у школі-інтернаті, ніколи не мив посуду і не заправляв ліжка. Ніщо не могло мене зацікавити достатньою мірою. Занадто ледачий, щоб учитися, занадто ледачий, щоб навіть розважатися. День за днем я животів без будь-якої мети.

Але я знав, що маю навички, якими обділені звичайні люди: якщо ви накреслите лінію, я завжди зможу накреслити іншу, котра ділитиме намальовану вами в золотій пропорції: 1,618. Мої однокласники радили мені стати теслею, але мені здавалося, що це вміння більше, ніж просте вміння бачити перспективу, щось на кшталт інтуїції форм і чисел. Однак мої оцінки з математики були настільки ж пересічні, як і з інших дисциплін. Я був занадто ледачий, щоб турбуватися про мої завдання і оцінки. Під час контрольних я просто вгадував відповіді й записував їх. У вісімдесяти-дев'яноста відсотках випадків мої здогадки виявлялися правильними, але це все-одно не допомагало мені отримувати високі оцінки.

Коли я був у випускному класі, учитель математики звернув на мене увагу. Тоді багато шкільних учителів мали дуже високу кваліфікацію, позаяк під час Великої культурної революції багатьом талановитим ученим доводилося викладати у старшій школі. Одним із таких учених і був мій учитель.

Одного разу після занять він залишив мене і, написавши з десяток числових послідовностей на дошці, попросив написати формулу підсумовування для кожної з них. Я записав формулу для деяких із них практично миттєво і, лише побіжно глянувши на інші, зрозумів, що це послідовності, які розбігаються.

Учитель узяв книжку — «Класичну бібліографію Шерлока Холмса», перегорнув сторінки й знайшов одну з повістей, мені здається це був «Етюд у багряних тонах». Там є сцена, де доктор Ватсон бачить унизу на вулиці непримітно одягненого кур'єра і вказує на нього Холмсу. Холмс каже: «Ви маєте на увазі того відставного сержанта морської піхоти?». Ватсон вражений тим, як Холмс зумів за допомогою дедуктивного методу зробити правильні висновки про життя цього чоловіка, але Холмс не може одразу відтворити хід своїх думок і повинен взяти паузу, щоб детально вибудувати ланцюжок висновків. Вони ґрунтувалися на татуюванні на руці, манері поводитися тощо. Холмс каже Ватсону, що в цьому немає нічого дивного: більшість людей не зможе пояснити, звідки вони знають, що двічі по два — буде чотири.

Учитель закрив книжку і сказав мені: «Ти такий самий. Твої умовиводи настільки швидкі й інстинктивні, що ти навіть не можеш сказати, як і звідки отримав відповідь». Потім запитав мене: «Коли ти бачиш рядок цифр, що ти відчуваєш? Я кажу саме про почуття».

Я відповів: «Будь-яка комбінація цифр мені видається тривимірними об'єктами. Звичайно, я не можу їх детально описати, але вони реально відображаються як об'єкти».

«Тоді як ти бачиш геометричні фігури?», — запитав учитель.

Я відповів: «Тут усе навпаки. Я не бачу геометричних фігур, вони всі трансформуються у цифри. Це подібно до того, як піднести шпальту газети занадто близько до очей — усе перетворюється на маленькі крапки».

Учитель сказав: «У тебе, безумовно, є математичний дар, але... але.., — він ще кілька разів вимовив «але», крокуючи туди-сюди, як ніби я був важкою проблемою, котру він не знав, як вирішити. — Але люди, подібні до тебе, не цінують свого дару». Обміркувавши деякий час, він сказав, ніби визнаючи свою поразку: «Чому тобі не взяти б участі в районній математичній олімпіаді на-ступного місяця? Я додатково не займатимуся з тобою. Це буде даремно згаяний час. Але коли писатимеш відповіді, переконайся, що мусиш розписувати свої викладки». Відтоді, починаючи з районного рівня і до Міжнародної олімпіади в Будапешті, я незмінно посідав перші місця у математичних олімпіадах. Коли я повернувся з Будапешта, мене прийняли на математичний факультет провідного вишу без будь-яких вступних іспитів...

Вам не набридли мої оповідки? Ні? Ну гаразд. Щоб точно зрозуміли, що сталося далі, я мусив розповісти вам усе це. Учитель математики старшої школи мав рацію: я не цінував свого таланту. Ступені бакалавра, магістра, науковий ступінь із математики я здобув, не докладаючи значних зусиль. Однак закінчивши навчання і повернувшись до реального світу, я виявив, що абсолютно непристосований до звичайного життя. Крім математики, я не знаю нічого. Я впадав у стан напівдрімоти, стикаючись із труднощами відносин між людьми. Що більше я працював, то більше шкоди завдавав своїй кар'єрі. Зрештою, я став викладачем у виші, але й там не затримався. Я просто не міг ставитися до процесу навчання серйозно. Я писав на дошці: «Легко доказова рівність», і моїм студентам доводилося самостійно вирішувати завдання. Пізніше, коли стали проводити оцінювання викладачів, мене звільнили як найгіршого.

Але на той час я вже був ситий усім цим по горло. Я спакував речі й вирушив до буддистського храму, загуб леного в горах Південного Китаю.

О, тільки не подумайте, що я вирішив стати ченцем. Був занадто ледачий для цього. Я лише хотів знайти по-справжньому спокійне місце, щоб пожити безтурботно, як дитина. Настоятелем храму був давній приятель мого батька — справжній інтелектуал, який зробив вибір на користь чернецтва в поважному віці. На думку мого батька, шлях, обраний його другом, був для мене єдиним виходом із ситуації, що склалася. Настоятель попросив мене залишитися. Я відповів йому: «Я хочу лише знайти спосіб, як у повному спокої скоротати залишок мого життя». Він мовив: «Це місце не настільки спокійне, як здається. Натовпи туристів і паломників беруть в облогу храм. По-справжньому відлюдником можна стати і посеред галасливого міста. І щоб досягти цього стану, тобі потрібно спустошити себе». Я відповів: «Я і так уже досить порожній. Слава і багатство ніщо для мене. Багато ченців у цьому храмі більше миряни, ніж я». Настоятель у відповідь лише похитав головою: «Порожнеча не є небуттям. Порожнеча — одна з форм буття. Ти повинен використовувати цю екзистенційну порожнечу, щоб заповнити себе».

Його слова виявилися дуже повчальними для мене. Пізніше, коли роздумував над ними, я дійшов висновку, що це навіть не буддистська філософія, а радше якийсь із напрямків сучасної теоретичної фізики. Настоятель також мені сказав, що не буде зі мною говорити про Будду, і саме з причини, раніше озвученої вчителем математики у старшій школі: у моєму випадку це даремно згаяний час.

У першу ніч у храмі я ніяк не міг заснути в маленькій кімнатці. Я не очікував, що моя втеча зі світу до вигаданого раю буде настільки некомфортною: постільна білизна через туман у горах стала вогкою, а ліжко було жорстким. Для того щоб усе ж таки заснути, я вирішив дослухатися до поради настоятеля і «наповнити себе порожнечею».

Перша порожнеча, яку я створив у своїй уяві, була нескінченністю простору. У ній не було нічого, навіть світла. Але незабаром я усвідомив, що цей порожній всесвіт не зможе змусити мене відчути тишу. Замість цього порожнеча наповнила мене незрозумілим почуттям занепокоєння, викликаючи, як у потопельника, бажання вхопитися за що-небудь.

Тому я створив для себе кулю в цьому нескінченному просторі: не надто велику, але все ж із власною масою. Однак я не знайшов душевного спокою. Куля плавала у середині «порожнечі» — нескінченного простору, де будь-яка точка може виявитися серединою. У цьому всесвіті не було нічого, що могло вплинути на кулю, але й куля не могла вплинути ні на що. Вона висіла там: нерухома, стала, як ідеальна інтерпретація смерті.