Литмир - Электронная Библиотека
A
A

А ще більше мене бісять батьки Моніки. Ну що за гівно – спочатку батьки її гнали до музикалки, тепер роблять з неї щось між міністром економіки і набожною дівою, а в цій комбінації місця для мене небагато. Ідей виховання в них по горло. Ще кажуть, що підлітки непрогнозовані. А такі батьки – прогнозовані? І які в цьому випадку могли би бути ваші прогнози? Будуть тиснути на Моніку, поки не витиснуть з неї всі соки? Коли вони знають, як краще, чому тільки вони це знають, а нам не пояснюють? Чи ми такі дурні, що не зрозуміємо? Абсурд якийсь, тільки не смішно. Тут не Ерліцкас, тут сране реальне життя. Нудило, коли слухав ці нісенітниці, тому й малював. Якби я писав, то, мабуть, лише трактати про слабоумних батьків, яких слід би зачинити у спеціальний інтернат. Я перемалював ще й портрет Гемінґвея. Дуже добре вийшов. Хотів би писати, як він, але я не маю про що розповідати. Тому й пописую, як той Ерліцкас, всілякі анекдоти, котрі смішні лише мені самому.

Зате всіх цікавили танці в нашій школі. Придумали, що треба зробити вечір лише з речей «Фойє». Чому «Фойє»? Бо вони драйвові. Це схоже на те, щоб спитати – чому всі ходять у пуховиках? А чому дівки в обтяжках? Чому Chicago Bulls?

Наробили копій плакатів на листках A4, розклеїли в школах, у місті, повсюди. Наклеїли також менших листівок, де намалювали логотипи «Фойє», написали пером місце й час. І ось назбирався повний зал. Ми не могли повірити, що це зробили ми самі – шістнадцята школа. Ні, не чотирнадцята, не тринадцята, але якась там шістнадцята, яка вічно від всіх відстає. В одній вчилися художники, в іншій – спортсмени, третя мала басейн, четверта ще щось, а ми в Південному були зовсім ніякі. Гірша за нас була, можливо, тільки одинадцята. Вона була неподалік мого дому, але я ніколи до неї не підходив навіть близько і нікого там не знав. Може, тої одинадцятої і не було? А в нас у шістнадцятій дуже прошу – дискотека, куди позбирався народ з усього міста. Та який народ! Чую, що половина з них тут, на Південному, взагалі вперше. Половина пацанів з довгими хаєрами, вдягнуті в чорне, а їхні шмотки невідомо звідки – точно не з базару і не з ярмарок. Все з секондів або з бабусиної шафи. Всі з перекинутими через плече сумками, обвішаними різними значкам і аґрафками. Один чувак крутився в шкірянці металістів.

Я сам наніс на чорній футболці біле лого «Фойє». А шкірянка дідуся взагалі в тему. Струсив з неї кострицю, трохи почистив, а те, що зсередини підкладки майже нема, ніхто не бачить. А що зверху – бачать всі і розпитують, звідки таку шкірянку зняв. Тому всім і розповідаю, що у часи Смятони[29] мій дідусь льотчиком був. Коли прийшли німці, він з кількома хлопцями не полетів до Росії на завдання. І не тому, що москалів не любив, а тому, що нічого хорошого від тих нациків не чекав. А коли німці зникли, він намагався допомогти братам лісовим. У нього був кукурудзник, який здіймався просто з поля. Та москалі швидко виловили таких, і він першим рейсом відправився до білих ведмедів. Залишилась тільки куртка.

Незважаючи на те, що Моніка ніколи не чула про литовських партизанів, які літали на кукурудзниках, історія і шкірянка їй сподобались.

І зовсім не шмотки тут головне, а атмосфера. Всі танцювали як завгодно – по одному, парами, і по троє. Швидко, і повільно. Скакали, кружляли, дуріли. Хтось із закритими очима, хтось вишкіряючись, закинувши голову назад. І всі задоволені, всім добре, бо тут – наш музон і наша свобода.

Я серйозно. «Фойє» було краще за депешів та «Нірвану». І музика хороша, і слова розумієш. Можна разом співати й сумувати. Тексти «Фойє» були одночасно й зрозумілі, і мутні, але міг щось з них взяти для себе, щось у них пасувало до твого власного життя. «Я тікав подалі від тебе, щоб бути ближче», – співала Моніка, дивлячись мені в очі. Коли хтось тобі так дивиться прямо в очі, співаючи таке, здається, що ти все розумієш. Ви дивитесь в очі, і з’являється почуття, що ви не просто порозумілися без слів, але вам майже й не потрібно для цього слів, бо пісня – це не слова, а поезія. Я вважав, що Моніка співає мені про Шотландію. Я для неї співав те саме, немов вибачаючись за свої походеньки з Юрґою, хоч про це їй нічого не розповідав. А який сенс з того Скутера «Move Your Ass»? Під Offspringus, Beastie boys, Prodigy хоч можна добре подуріти, витиснути з себе все, що маєш. Але більше з плоті, а «Фойє» витискало більшою мірою з голови і з серця, а ще просвердлювало у голові такі отвори, крізь які текли барви і світло іншого світу разом із жахами і ностальгією дитинства. А викаблучуватися, коли коліна здали, теж не сильно виходить, та й який сенс.

Разом із Мамонтовим[30] ми репетували: «Гей, гей, гей! Ми мусимо змінити цей світ!». Хоча нічого змінювати ми не збиралися. Цілого світу – тим паче. Світ і без нас мінявся, і треба сказати – не в гірший бік. Ми тільки подивилися по тєліку, як підіймали литовський триколірний, і нам це сподобалось. Ми причепили собі значки Саюдісу, помахали прапорцями… А що ще ми могли зробити? Потяг рушив, і машиністами були не ми. Ми лише застрибнули у вагони, і було зовсім добре, а коли чогось бракувало, самі це робили, на кшталт сьогоднішньої дискотеки «Фойє». У нас нарешті з’явилась можливість вибору. Ми могли піти до MAX’у, але ми вже не хочемо, тому що самі робимо краще. Хоча дівки туди ходять. Вони штукатурки накладуть і проходять за старших, однак, на мою думку, їх туди пускають зовсім не тому, що вони старші на вигляд, але це не моя справа. Мені більше нічого не треба, тільки танцювати з Монікою, і тоді здається, що «Фойє» і є саме тим, у чому ми з нею найбільше схожі.

 – О, привіт, – чую я за спиною.

Я обертаюсь. За мною стоїть Юрґа, а за нею – Мінде. Весь вишкіряється, у шкірянці металургів, а Юрґа – в шкіряних чоботях аж до колін. Чую, що Мінде знову зганяв до москаляндії і нічого мені не сказав.

– Привіт, привіт, – кажу. – Як ти тут опинилася?

– Ну, мені Мінде сказав.

– A.

– Класно ви надумали з «Фойє».

– Ну, так.

Мені однозначно не подобається, що Юрґа з Мінде. Я сам з того аж здивувався, що це мені так не сподобалося. У мене тепер з Монікою все більш-менш чікі. Останнього тижня вона ніби зірвалась – почала плести батькам, що їй потрібно до одної чи іншої вчительки. Ну ось, ми й вчимося, багато базаримо про книги, про музику. Позаяк вона бачить по-іншому, явно, що музикалка дала своє. Отож є про що посперечатися.

Можна сказати, майже ідилія. Однак коли побачив Юрґу з Мінде, чомусь збісився. Може, й не страшно, але ж пропав мій запасний варіант. По правді, мені цього запасного варіанта не треба, і взагалі це не варіант, бо і я для неї теж запасним міг бути. Я про це майже й не думав, але вистачило побачити, як одразу щось здійнялось усередині. Чомусь пропало бажання танцювати.

– Моніко, як тобі в костелі щонеділі? – підкидую я запитання без остраху черговий раз її роздратувати.

– Чудово, скоро зможу до семінарії вступати, – не моргнувши, відповідає вона.

– А я збираюся поїхати до Вільнюса, на день відкритих дверей. Подивлюсь, що там розповідатимуть про журналістику.

Ми їдемо з нею разом до Вільнюса. Моніка наплела батькам, що там якісь підготовчі курси до олімпіади, якщо їх не відвідувати, то нема жодних шансів перемогти. А коли переможеш, дають додатковий бал, з яким легше вступити. Ймовірно, що Моніка теж подумує про журналістику. А чому ні? Поки що в її голові коні, але ж не будеш навчатися їздити на конях. А журналісти мусять правду писати, тому це схоже на юридичний.

А вона хоче співати і їздити на конях. Вона прагне свободи, як і всі ми, однак її свобода дуже серйозна. Точніше – відповідальна.

Вона розуміє, що коли їздиш на конях, то присутній ще й кінь, про якого необхідно подбати. Вона каже, що бажає так поводитися, як їй серце велить. Звичайно, говорю я і погладжую її волосся. Як серце хоче… Вагон майже порожній. Я точно знаю, чого хоче моє серце.

вернуться

29

Антанас Смятона (лит. Antanas Smetona) – перший і четвертий президент Литви (1919–1920, 1926–1940).

вернуться

30

Андрюс Мамонтовас (лит. Andrius Mamontovas) – литовський рок-музикант, фронтмен культового гурту «Фойє» (лит. Foje), продюсер та актор.

61
{"b":"818833","o":1}