Цього разу ми набрали ковбас. Українцям ковбасу важче продати, оскільки люди в нас бояться трихінельозу. Тому скупились ми задешево, щоб далі проштовхнути це без етикеток як литовський товар. Чомусь тут вважають, що куплене в українців буде з Чорнобиля або з трихінельозом, а якщо купив у якомусь кіоску в нас, то все буде нормально. Тому можна проштовхувати цю ковбасу як місцеву за зовсім іншою ціною. Взяли ще у торговців декілька пляшок горілки – знаємо пару вічно спраглих чуваків – і не гаючи часу, продали за пару баксів. Ось і всі наші справи, мілкота, лише задля підтримки форми, щоб знати, що до чого, та тримати руку на пульсі. А чим іще зайнятися? Не по двору ж вештатися – кому тепер потрібні дурниці з тою Едитою. На танці ходити зараз теж не найкращий час. Тому щовечора лежу у своєму ліжку і дивлюсь тєлік, іноді до другої-третьої ночі. Мама просовує голову в двері й каже:
– Що ти тут дивишся?
– Німецький канал.
– Але мені здається, що він для дорослих?
– Таж я не дитина. Я так німецьку мову вчу, так слова краще запам’ятовуються. Наша нова вчителька сильно вимагає.
– Ну, дивись, ти, німцю.
Я так і не зрозумів, від чого мама мене оберігає. Вона прала мою постіль і певно що бачила плями, залишені після того нічного телеперегляду, ну то й що – можу казати «еякуляція», «полюція» чи як там… Але ні! Вона мене питатиме, ніби я їй щось скажу. Для мене було важливіше впорядкувати свої думки «про це» в голові, яка була напхом напхана різною інфою. Я геть не вірив, що від цієї справи рука може вкритися густим волоссям, але те, що може сім’я скінчитися, і тоді, коли стукне тридцятка, уже не допоможуть ні журнали, ні порнуха – це звучало більш резонно. Можливо, справді разом зі спермою можуть витекти мізки, можливо, в мене вже рештки й залишились, бо останнім часом мої справи надто кепські. Але я нічого не міг вдіяти. Намагався хоча б не так часто, ну, пару разів на тиждень, але потім думаю: та яка різниця – два, чотири чи дев’ять разів. До того ж я був переконаний, що після цієї справи прищі зникають, а зараз це для мене набагато важливіше. Нічого на моїй шкірі не змінювалось, але, може, у майбутньому ще зміниться, тож не треба руки опускати. Виходило, мені самому потрібно багато проблем вирішити, і моя мати не була якоюсь там монашкою.
А ось наша вчителька німецької мови була монахинею, яка приїхала з Австрії. І вона з тою німецькою тепер точно скрутить нас у баранячий ріг. Ви тільки уявіть собі – вона нам щось пояснює, а ми нічого не розуміємо, лише окремі слова.
Що з того, що вона хоче нам пояснити плюсквамперфект. А що за плюсквамперфект, ми спочатку зовсім не могли второпати. Вона говорить, говорить, говорить, а потім запитує, чи ми ферштейн? «Найн! Найн!» – кричимо майже хором. Вона намагається говорити простішими словами, але ми все одно не розуміємо. А чого тут хотіти, якщо вона намагається про якийсь там плюсквамперфект нам розтлумачити німецькою мовою. Ми й литовською про це ні бум-бум.
Оговтавшись від першого шоку, ми спробували взяти ініціативу у свої руки. Ну, думали, поїдеш ти скоро додому, до Австрії. І зовсім не тому, що нам якась інша вчителька була до вподоби чи німецьку дуже хотілось би вивчити, але, прикиньте самі – приїжджають всякі іноземці нас вчити, начебто ми якісь там тупаки, а вони тут благодійністю займаються. Тому ми вирішили показати зуби. Ніхто домашку не робив, і на вчительку майже забили. Довели ми ту монахиню до того, що, мабуть, уперше в житті вона на когось кричала. Так верещала, що аж сама злякалась, потім ревіла і до директора погнала. А ми що? Ми винуватими не почувались, бо навіть пояснити нічого не могли, оскільки навіть нормального речення німецькою скласти не вміємо. Але згодом стало трохи її шкода. Вона була справжньою монахинею, по її очах було видно, що незаймана, і сама не розуміла, куди поїхала та як тут усе буде. Якимось дивом нам вдалося врубатися, як ті вправи потрібно робити. Хоча як перекладати ті граматичні конструкції, що вона нам вдовбує, ми не мали жодної уяви. Проте це не так і важливо, бо навіщо та німецька, коли увечері дивишся еротичні програми.
А в нас у школі ще одна нова вчителька – литовської мови. Кумедна така – питає, чи ми вдома читаємо. Ну, я їй кажу, що читаю, а вона питає що.
– Газети, – відповідаю.
А вона усміхається, каже, що газети – це добре, але це – не те. Що тут «не те», я не можу збагнути.
– Книжки треба читати, – каже вона.
– А який зиск з тої читанини? Я що, прочитавши «Анікщяйський бір»[4], дізнаюсь щось корисного? Або чомусь навчусь?
– А яка користь з тих газет? Через рік нічого не згадаєш, – говорить вчителька.
Ну, тут я не погоджуюсь. Образ Джордани[5] на фотці у місцевій газеті «Шяуляйський край» так закарбувався у голові, що я ще довго її не забуду. Стоїть вона, руки на животі склавши, повернувшись боком, схожа на Сабріну, тільки у тої цицьки більші. На ній – джинси та ліфчик з мереживом, і все. Волосся розпущене, а вуста… Звичайно, що всього цього я вчительці не казав.
– Проте можна дізнатися всі новини, різні звістки, все, що відбувається…
– Читання допомагає людині усвідомити, для чого вона живе, а не лише, що відбувається довкола.
– Вам не зрозуміло? Мені все ясно.
– То для чого?
– Для себе.
Якщо серйозно, то я ніколи цим не мастив собі голову.
– Читання допомагає зрозуміти інших людей, знайти спільну мову з ними.
– Нема проблем, мені з тим все зрозуміло. Я знаходжу з людьми спільну мову.
На повному серйозі, я можу порозумітися і з тими, що з центру, і з різними панками, і з українцями, що товар привозять, і з покупцями на базарі в Ризі. Та й які проблеми – домовились про ціну, та й годі. Я так вважаю.
– Коли читаєш книги, кругозір розширюється, можна там знайти таке і отримати задоволення від такого, про що навіть ніколи не задумувався.
Мені цікаво – від чого ти тут, лохушко, задоволення отримати можеш? Я то знаю, від чого хочу отримати задоволення. Усе MTV, RTL та інші нормальні канали показують.
– Читання може викликати багато сміху і підняти настрій, – далі продовжує вчителька. Говорить як по писаному.
– Це ви про «Анікщяйський бір»? Цікаво, якби я вам розповів, що реготав, коли читав «Анікщяйський бір», то яку оцінку ви мені поставили б?
– Якби зміг пояснити, чому реготав, то поставила б десять. А ще за десять прочитаних книг поставила б. Приносиш мені список, а я можу ще задати декілька запитань про книги зі списку – і ось тобі десять.
Таке мені подобається. Це вже предметна розмова. Може, й непогана угода: набрав собі брошур, погортав їх, та й по всьому.
– Ну, добре, – кажу. – А які книжки можуть настрій підняти?
– А ти Ерліцкаса[6] спробуй почитати, – вона говорить так, ніби між нами існує якась змова.
– Ну добре, погляну.
Загалом я ходив на тренування, тому мастити собі голову багато часу не мав. Мене почали брати в чоловічу команду, тому я грав тепер у трьох вікових групах. Тепер тренувань та змагань – аж по горло. Матері казав, що йду до однокласників робити уроки, німецьку вчити, а сам – на тренування. Для того, щоб грати в групі дорослих, потрібно отримати згоду батьків. Я ту згоду їм приніс. Ясно, що сам написав. Навіть думки не було, щоб просити в них згоди, бо мати точно не підписала б, а до того ж виникла б додаткова увага до моєї позакласної діяльності.
Моя мати ніколи б у житті не погодилась, щоб я грав регбі у команді дорослих. Вона вважає, що регбі – це бійка і більш нічого. Її можна зрозуміти, бо я й сам так думав, поки м’яча в руках не тримав: б’ються, кучкуються, кóпаються, дряпаються, і винести з поля шкуру цілою, здавалось, без шансів. Я так вважав, коли ще дитиною випадково спостерігав з кущів за одним тренуванням на стадіоні «Жалюкай». Сховався, бо звідки я міг знати, чи вони лоха-спостерігача так просто відпустять.
