– Пані, вчителько, а про що потрібно написати?
Вона витріщилася на мене й не одразу второпала, про що я запитав.
– Як це – про що? Про що хочеш. Тут же література – можеш вірші писати, можеш оповідання або п’єсу. Про що хочеш.
Мені твори на вільну тему найбільше подобались. Насправді якщо бувала вільна тема, то я міг щось там написати, а в іншому випадку – просто труба.
– Тоді гаразд, я напишу, – кажу, – а на коли треба?
Я пообіцяв, а коли повернувся додому, сів і міркую: мабуть, треба було б так понаписувати, щоб вона змогла це віднести на той конкурс, бо якщо вона це віднесе, то я ще одну десятку отримаю. А це ніколи не зайве. Та й часу небагато займе. Вірш зазубрити, мабуть, довше, ніж декілька строф зримувати.
Жодні авторитети на мене не давили, і різними впливами я голову собі не мастив. Потрібно було думати про вчительку, а не про якісь там впливи. Відчував, що я вже майже все прочитав, тож писати вірші не здавалося складним ділом. Тому і почав з теми Ерліцкаса про дощ, який, коли вперше його прочитав, мозок мені покраяв:
По вулиці йшла мама собі і несла парасолю в руці раптом дощ застав її і подітись нема нікуди…
А парасолю ж мала в руці!
Що там не кажи, але, як на мене, звучить непогано. Думаю, що можна таке і на конкурс відправляти сміливо. Понаписував різного по пару строчок, бо добрий початок вийшов, а далі не можу придумати, як наприклад: «А зараз міркую, чи загрозу для світу я створюю». Однак потім дивлюсь, що може, й так нічого, навіть кумедніше звучить. Моя проза теж кумедна. Писав щось без зв’язку, оскільки ніяк не міг пов’язати. Позаяк я тут писав жарти, тому мусить бути нормально. Ось, наприклад:
«Антанас і рекорди
Антанас побив всі рекорди. Він пробіг стометрівку навіть у дощ. Стрибнув у довжину, хоча стелилась імла…
Однак бити когось зовсім не гарно, незважаючи навіть на те, що це – рекорди.
Одної гарної тихої ночі спаплюжили ті рекорди все особисте життя Антанаса. Високо-високо сяяли зірки. Глибоко-глибоко спали рибки».
Понад усе хотілось писати які-небудь мудрі книжки. Бодай як Сакалаускас[27] про поета Мачерніса або його «Бенкет премудрих». Хотілося так написати, щоб ті, хто читатиме, зітхали від подиву, і звідки я взявся такий мудрий. «Наближаючись до години здійснення, думка В. Мачерніса все більше і ширше відчиняється для божественності Космосу: з небес приходять більші за нього сили і змінюють його душу. Він мусить сказати правду про них, адже коли він не опише все, що бачить, продовжить брехню. Погодиться зі смертю. Мачерніс переходить від ритуальної релігії до філософії, намагається осягнути Всесвіт. Він наближається до жертви». Ну, ось так. Пише про Мачерніса буцімто про Христа. І як це все вияснити і знайти зв’язок між речами, які в житті не прийшло б у голову пов’язати? Саме тому й були драйвові книги Сакалаускаса...
За участь в тому конкурсі я отримав аж дві десятки! Чесно кажучи, настрочив це я набагато швидше, ніж два десятки книг би прочитав. Вважаю, що вигідно бути письменником, стопудово! Сидиш собі, думаєш і пишеш. Позаяк, крім регбі, я більше не знаю, що можна робити в житті ще, – невже підеш на столяра після дванадцятого класу – тому письменником стати було б непогано. А тоді, дивись, і Моніка почне серйозніше ставитися до мене, для неї я не тільки читатиму, але й сам писатиму. Мої батьки багато не коментували цього, але для них це набагато краще, ніж регбі.
Під час обговорення було нудно. Всі читали, я нічого з того не збагнув: ну, там про ранок, хтось приносить їй росянисту квітку просто в ліжко або йде сніг без кінця і краю, і вона тужить. Наче й зрозуміло, про що тут пишуть, але здається, що всім цим поетесам не вистачає клепки, вони блукають луками, говорять з лісовими мавками, розчісують своє волосся і чогось очікують. А я сам чекав, щоб усе це швидше скінчилось, бо вже декілька днів поспіль відчував, як мій кінчик пече, і ще він вкрився невідомим слизом. А коли чуєш між ногами вогонь, час повзе неймовірно повільно. А ті поетеси читають свої вірші та відчувають, як плине час. А для того, щоб всім було ясно, як плине час, необхідно, щоб ішов дощ. Отже, іде дощ, плине час, а вона розгублена.
Мов пілігрим, блукаєш в дощ, не бажає душа твоя повертатися до земного буття і знов відчути предметів обвал.
І комісія має що сказати про цю лірику! А переможниця конкурсу написала роман про Свидригайла[28]. Читає дівуля уривок, а я міркую: почув би це Свидригайло, дістала би вона добряче батогів. Думаю, саме тому вона й перемогла, що написала цілий роман, бо для роману треба дуже багато сторінок написати, та ще й про Свидригайла. Ну, тут важкий матеріал. Можна подумати, що дощ, рекорди і мама без парасолі, – легше, чи що? Думаєте, легко писати про те, чого не розумієш, та ще коли навіть не вдаєш, що тут є якийсь зв’язок? Для того потрібна відвага. Але цього комісії не зрозуміти, і вони не зрозуміють, я так вважаю. Бо коли я читав, вони посміхалися лише з почуття жалю. Втім, дали мені заохочувальний приз – якісь там книжки, на кшталт того: маєш талант, потрібно працювати.
Усе-таки Моніка мене не надто заохочувала. Ну так, загалом файно, що пишеш, але знаєш…
– Ні, не знаю. Ну, кажи.
Моніка каже, що все тут написано в строфи, ніби весело, але насправді за тим нічого немає.
– Рімасе, подумай, тут нічого немає, жодного змісту.
– Як це немає? А коли пишуть про Свидригайла, тоді є? Той її Свидригайло такий самий, як усі ті мавки у дівчачих віршах.
– Але це – наша історія, традиції, про це можна роздумувати і необхідно дбати…
– Про що там думати? Що там придумати можна? Як Свидригайло думав колись? Звичайно, можна казати, що в моїх текстах немає змісту, але у цьому весь задум. Я саме це й хочу сказати, що іноді все буває безглуздим, може раптом статися якийсь парадокс – і тоді у твоїх думках відчиняється прірва, у яку навіть моторошно поглянути.
– Та це зовсім інше, ніж ти мені читав з Мачерніса. І зовсім не те, що розповідав з «Ідіота».
– А я й не бажаю писати так, як вони. Розумієш? Якої глибини треба ще? Зірки високо, риби глибоко, а ти сам десь поміж ними, без жодного змісту, і ще віддубасений. Це доволі жорстко, я так вважаю.
Моніці в цій історії найбільше сподобалось те, що я намагався допомогти вчительці, і мені ніби й вдалося. Взагалі їй сучасні митці не дуже подобались. Каже, що брудні, п’ють, курять і роблять різні дурниці, вони геть безвідповідальні, і ще раз: брудні, не миються, неохайні, кошлаті. А останній вбивчий її аргумент був, що митці божевільні. Ось влітку тут, у нашій міській галереї, каже Моніка, знайшли голову людини. Відрізану справжню чоловічу голову. Кажуть, що якась мисткиня притягнула її з собою у галерею, фоткала чи малювала, робила зйомки для якоїсь там передачі про смерть, а потім залишила ту голову в кав’ярні галереї, хтось відніс її у підвал, пізніше хтось знайшов, подзвонили в мєнтуру, і такий кіпіш піднявся. Так ось які ті митці. До всього цього, ще й збоченці. Поети і прозаїки теж митці. Хоча прямо в очі вона мені цього не сказала, проте прихований сенс я теж можу іноді прочитати.
Чи можливо, що буває по-іншому? То ж не завжди митець мусить бути неохайним і збоченим. У мене були свої аргументи. Візьмемо, наприклад, Брюса Лі – та хто б міг подумати, що каратист вірші пише. Так само ніхто б не подумав, що регбіст може вірші писати. А вони – не якісь там обірванці-бідолахи! Наприклад, ті, що були у комісії того конкурсу. Хоча прізвищ відомих письменників я там не чув, але всі сиділи нормально, у костюмчиках або хоча б у піджачках, і не в зелених чи червоних, а в сірих чи коричневих, усі вони мали порядний вигляд.
