Подружки Едити були одна за іншу похмуріші. Всі у сіреньких светрах з рудими відтінками. Одна у мохеровому. Всі з начесаними чубами на чолі. Той салат олів’є і то мав привабливіший вигляд. Деякі з них намагалися справу виправити короткими спідницями. Ну добре, але навіщо ті блискучі панчохи, немов новорічна ялинка? Ноги в них схожі на колоду.

Втім, була одна дівуля, яку я досі не бачив, і зовсім не така похмура, як усі. Вона прийшла у шкірянці, на вигляд тоненькій і не схожій на базарну штамповку. Вдягнена була у джинсовий комбінезон і взута у білі кеди. Викинула свою усмішку, віталася з усіма, балакала про щось, навіть тим мимрам мала що сказати. Я біля неї і вмостився. Думаю, не треба палку перегинати зі своїми тупими заявками, ця діваха зовсім нічого така, потім вона вирішить, що я повний псих. Не знав куди покласти ту газету, тому поклав її на стіл поруч зі собою, відкрив так, щоб статтю з фоткою було видно.

– Будеш читати газету? – запитала та в комбінезоні.

– Ну, буде видно, – кажу. – Сподіваюсь, що знайдемо що робити і без газети.

З усієї компанії той факт, що я граю регбі, знала лише Едита, тому вона й схопила газету.

– Може, це про тебе?

– Нууу, про мене теж… – спробував говорити з такою інтонацією, щоб здавалось – це для мене не має ніякого значення, а газети пишуть про мене через день.

– Ви перемогли! – намагалася радіти Едита.

– Там не було проти кого грати.

– О! найбільше очок набрав Р.Кміта.

– Чи не час познайомитися, – втрутилася моя сусідка у комбінезоні.

– Добре, будемо по колу, – Едита почала керувати парадом. – Вітаєте сусіда, той каже своє ім’я, а ви це ім’я повторюєте і додаєте яку-небудь характеристику з літери, з котрої ім’я починається.

Я й не намагався запам’ятати всі їхні імена. Цікавило лише одне. Коли привітав свою сусідку, у відповідь почув – Моніка.

– Моніка, – повторив я, їй просто в очі й додав: – Мило, дуже мило.

Перехилив стопку і ледь не порскнув все назад – настоянка «Малунінінкай». Не знаю, але ніколи у житті такого ще не пив. Я думав, що це буде солодкий дівочий лікерчик. А тут жахливий смак, зовсім не зрозуміло на що схожий. Градуси б’ють в очі, потім той смак чуєш в роті, а в голову вдаряє вже згодом. Запах теж відлякує. Коли п’єш таке пойло, тоді найближче майбутнє здається непередбачуваним і швидше всього неприємним, а точніше – зовсім страшним.

Зате Моніка здавалась мені навіть дуже-дуже. Важко сказати, що особливого було в тій брюнетці. Її фігуру в комбінезоні можна було розгледіти лише в загальних обрисах, бо що там у тому мішку можна розгледіти. Вона була гнучка, спортивна, словом – немов кішка, але в мішку. Я б не проти витягнути її з того мішка. А ще, дивлячись на всю компанію, зрозумів, що можуть робити очі. З її очей видно, як вона вся аж шкварчала всередині, просто переповнена енергією, очі її сяяли яскравіше за нейлонові панчохи інших. А коли вона дивилася на тебе, здавалось, що для неї важливо щось там розгледіти, і ти для неї цікавий. Можливо, що комбінезон не є моїм улюбленим одягом, однак порівняно з тими безнадійними светрами вона мала сміливий вигляд. Хоча стільки тут тої сміливості, тепер така мода прийшла – дівки вдягаються у комбінезони, але в будь-якому випадку, щоб одягнути комбінезон на день народження, де всі намагаються повипендрюватися, потрібно трошки зухвалості. Мені це сподобалось, бо цього вечора я теж хотів бути зухвалим.

У цій ситуації теж потрібно тренуватися. Ми почали грати в іншу гру. Треба було на різних клаптиках паперу написати ім’я, якусь частину тіла і дію – ну, наприклад: поцілувати, погладити і таке різне. Ясно, що я написав «Моніка», але написати частини тіла, до якої я би хотів притулитися, не посмів. Тому треба було притулятися до вуха і лаятися. Тихо, звичайно. Я міг написати наприклад «вкусити», але хто міг знати, чиє ім’я я витягну. «Гудить, наче мушля з моря», – головне – сказати якийсь жарт, все одно хтось буде реготати, а якщо хтось зарегоче, то й іншим здається, що кумедно, тільки жарту він не може вловити. Головне – не розслаблятися і не втрачати хвилі, і завжди залишатися в центрі уваги.

Моніка вирішила почати іншу гру. Взяла газету зі статтею про мене – ось іще одна гра. Ми встали парами, підстелили аркуш газети. Завдання було згинати аркуш навпіл, а парі – якомога довше втриматися на тому аркуші. Вона підходить до мене і починає показувати. Ми так і залишаємось удвох, починаємо гру. Едита вся нахмурилась, майже тремтить від злості, а Моніка все робить легко, майже як дитина, але чітко і впевнено. Мені трошки шкода газети – де я завтра зможу купити іншу вчорашню? По правді, мені тої газети страшенно було шкода, але я стою, обійнявши Моніку, і зараз це здається набагато важливішим. Ми потрохи згинали ту газету, намагаючись балансувати на одній нозі, кожний раз з вереском репетуючи. Моніка трималася за мене так міцно, ніби ми з нею знайомі зі самого дитинства. Раптом збагнув, що, мабуть, я надто усміхнений і задоволений. І справді, поруч у тому мішку я відчував тіло кішки. А коли треба було стояти на одній нозі, вона легко стрибнула мені на руки. Тримав її, напруживши всі м’язи, щоб вона відчувала мов за дуб тримається, а вона була розслаблена, але не охляла.

Так відчув, що більше не можу стримувати своєї либи. Тримати дівчину було легко і зовсім не хотілось її відпускати. Усі інші випали з гри, а я залишився стояти з нею на руках на пальцях однієї ноги. Коли я відпустив її, вона скликнула ух! І поглянула мені в очі. Я все ще дурнувато вишкірявся, але її це не хвилювало.

– Може, пора вже каву пити?

Едита намагається зробити перерву забавам. Поки носять торти і каву, Моніка розглядає книжкову полицю Едити.

– Тут є «Чайка» Баха! Тобі вона подобається, Едито? Мені – страшенно. Здається, що проста, але багато про що говорить. Я могла б читати і читати знов. А ось «Ідіот» Достоєвського складніший, чи не так?

Назви книжок мені мало що казали, тому я рився у колекції платівок Едити. Платівки такі, як і в усіх. Коли маєш патефон, то купляєш не те, що тобі подобається, а те, що є у продажу. Тому в усіх було декілька платівок литовських народних казок для дітей, трошки музону для батьків, типу литовської естради, Пугачова і який-небудь Леонтьєв. А ще декілька литовських гуртів. Едита мала пластинку «Фойє» і BIX. Побачивши такий музон в неї, з несподіванки я підвів брову, але думаю – гаразд, хороша нагода повеселитися.

– І що тут маємо? О! BIX! Увага, увага – танці!

Я запустив річ «Сліпі воїни», хтось із дівчат нявкнув: «Ну, ні!» – але я вже почав дриґатися. Зняв зі стіни штучну квітку, прикусив її зубами і махав руками, мов крилами. Точно як Самас, коли співав «Я так хочу полетііііти». А я ще додав: «Як чайка!» Компанія тут зібралась культурна, не будуть же переривати мій хореографічний номер, але самі не танцювали, бо як тут танцюватимеш?

А мене чим далі, тим більше понесло на дриґання. Певно, якби не «Малунінінкай», я би так не скаженів. Шаленів я зі злістю – очевидно, тут і починалось те незрозуміле та некероване майбутнє, яке обіцяв стрьомний смак того пойла. Однак я б не сказав, що було так аж дуже неприємно або тільки неприємно. Я повністю керував ситуацією, все залежало від мене. Усі стояли попри стіни і, похитуючись в ритм, чекали, поки я закінчу свій виступ. Здавалось, що в подружки Едіти мохеровий ворс став дибки на светрі. А я веселився. Потім вони зможуть запитувати в Едити – а хто це такий був? Я пару разів почув дзвінкий сміх Моніки, і мене вже ніхто не міг зупинити. А Моніка, хоча здавалась простою, але з кожного жарту не реготала. Тому я почувався, мов отримав виграш у Німанській лотереї, і навіть сам себе здивував.

Не було чого тут тягнути кота за хвіст: кави попили, торт з’їли, тому я розлив залишки третьої пляшки «Малунінінкай».

– Ну, піднімемо ще тост. Не будемо ж сидіти тихо за столом, і можемо келихи налити по вінця. І вип’ємо за тих, кого кохаємо. І за тих, кого колись кохали!