— Тюльками, — сказав чоловік.

— І... більше нікого...

— А привиди рахуються? — запитав хлопець.

— Привиди?

— Так, три-чотири дні тому ми після обіду їздили в Блед, бо хотіли на Новий рік запустити ракети або петарди, і коли поверталися, а було вже темно, за якийсь кілометр перед озером мало не переїхали жінку, яка прогулювалася вздовж дороги. Вона була в темному пальті і нічим навіть не присвічувала.

— А вам що, їх забракло?

— Чого?

— Петард.

— А, ні. Тілен, той, що в машині, забув їх у Любляні, і ми мусили поїхати по нові у Блед, і коли не знайшли петард у Бледі, поїхали до Радовлиці.

Тарас кивнув.

— Отож та жінка? З нею був собака?

— Так, здається, справді був.

— Маленький, з великою головою?

— Не знаю, його на землі майже не було видно.

— Човен на місці, — сказала Тіна. — Прив’язаний перед садибою.

— Я ж так і казала, але ми взяли його не там.

— Добре, — сказав Тарас, підводячись зі свого крісла. — Дуже вам дякуємо за ваш час. Перш ніж ми поїдемо, я хочу вас попросити віддати мені петарди, які у вас залишились. А щодо човна — ось тут номер телефону його власників...

Тарас видер із записника аркуш і поклав його на стіл.

— Я їм завтра зателефоную і розповім, що сталося. Сподіваюсь, що вони доти вже все знатимуть.

Тарас відчинив дверцята автомобіля і поклав між двома передніми сидіннями коробку з петардами. Потім обернувся до заднього сидіння.

— Ти мені за це заплатиш, підарасе, — сказав хлопець у наручниках, напевно, Тілен.

Тіна сіла на переднє сидіння і подивилась на Тараса.

— Ти і твоя курва. Коли ви потрапите в руки моєму татові, ваші голови полетять, я вам гарантую.

Тарас, відкриваючи дверцята машини, збирався його відпустити. Інспектор не був настільки дурним, щоб ускладнювати собі роботу через розбещеного ідіота, і навіть тепер, коли на нього і Тіну летіла купа лайки, він хотів усе ж зняти наручники, викинути його на сніг і поїхати геть.

— А ти знаєш, хто я такий? Ти, гівнюк поліцейський, знаєш, яке в мене прізвище?

Тарас сів за кермо, завів машину, розвернувся і виїхав з подвір’я.

— Ти ще пожалкуєш, дуже пожалкуєш... — верещав хлопець і, коли Тарас не озвався, почав копати ногами по Тарасовому сидінні.

Тарас проїхав двісті метрів і зупинився за першим поворотом. Вийшов із машини, відчинив задні двері і витягнув хлопця в наручниках, який вигукував щось на кшталт «Рятуйте, поліція мене вбиває...», кинув його перед машиною на землю, притиснув коліном спину і засунув голову у сніг.

Крик перейшов у бурмотіння, а тоді в хапання повітря і дике борсання.

— Ти хворий! — кричав тип, коли Тарас дав йому вдихнути. — Ти, ти...

Він не закінчив речення, бо голова знову глибоко занурилась у сніг. Цього разу Тарас не відпускав довше.

Тепер хлопець не кричав. Коли Тарас дозволив йому ­підвес­ти голову, він хапав ротом повітря і пробував перевернутись, але марно — Тарас не дав. Інспектор рахував його похапливі вдихи, спроби наповнити повітрям легені, і коли нарахував п’ять, знову засунув голову в сніг.

— Тарасе, — озвалася Тіна.

Лічив подумки. Раз, два...

— Тарасе!

...сім, вісім...

— Тарасе!

Схопила його за руку.

...дев’ять, десять.

Тарас підвівся і ступив крок назад. Тіло під ним смикнуло головою і звело її над снігом, потім перевернулося на бік. З рота текла слина, перемішана з блювотинням. Тарас підійшов, нагнувся і зняв наручники. Відніс їх у багажник і вернувся на місце перед автомобілем, де хлопець пробував звестися на ноги.

— З тебе досить? — запитав Тарас.

Той устав на коліна і витріщився на Тараса.

— Ти обісцявся.

Коли вони від’їхали, тип далі стояв на колінах і дивився услід автомобілю.

— Нагадай мені, будь ласка, — озвалася Тіна, коли вони доїхали до траси, — не сперечатися з тобою, якщо мені цього захочеться, добре?

Вони навідалися до всіх інших садиб в Уканці, але на місці нікого не було. Всі будинки були зачинені. Тіна весь час мовчала.

«Ну от, маєш свою пісочницю», — подумав Тарас.

Вони обоє — і Брайц, і Остерць — любили працювати на виїзді. Тарас теж любив це більше, ніж сидіти в кабінеті й очікувати, коли щось станеться, що вже казати про наради в начальників, однак ті двоє аж розквітали, коли йшли між люди. Не лише Брайц, чиї мотиви були енологічно-кулінарні, а й Остерць. Про Остерця, щоправда, з першого погляду цього й не скажеш, та поговорити він любив, як Брайц — поїсти. Особливо тоді, коли розмова переходила на серйозні теми. На фермах у Старій Фужині, відомому альпійському селі, до якого було хвилину-дві їзди від готелю вздовж озера, тем, на які він любив поговорити, було чималенько: від матеріалів, які найкраще згодяться для домуровування прибудови, до запчастин усього, що їздить на колесах, навіть для мотокультиватора, хоча для догляду за тим, що росло довкола його металевого мобільного будинку на схилах над Гор’юлом, було досить маленької газонокосарки.

— Файна у вас та штукенція перед хатою, — казав він про навантажувач. — Має тридцять три леза?

І танув від задоволення, почувши, що там поміняний карданний вал і зчеплення.

— Це буде чудова прогулянка, — задоволено повторив Брайц, коли вони ставили машину перед корчмою «Міховц», напис на фасаді якої промовисто свідчив, що вона стоїть тут із тисяча вісімсот сімдесят восьмого року, а у туристичних гідах можна прочитати, що у ній зберігається одна з сільських принад — катеринка з Чехії.

— Б’юся об заклад, що я зможу процитувати їхнє меню, — запропонував Брайц, коли вони вийшли з авта.

Остерць не відповів, бо, по-перше, Брайц не чекав відповіді, а по-друге, знав, що це правда.

— Яловичий суп, шинка, смажена картопля, салат і солодкі штруклі, — продекламував Брайц попри мовчання Остерця. — Це перше меню. Друге меню — телячий суп, куряча відбивна в грибному соусі, знову смажена картопля, салат і солодкі штруклі. Це друге меню, а третє таке: овочевий суп, сир у клярі, печена картопля, салат і солодкі штруклі, вегетаріанське, — закінчив Брайц.

Остерць не відповідав, та Брайцеві здавалося, що колега все ж його слухає.

— Ти маєш рацію, по суті, замінюється лише м’ясо, замість шинки — відбивна або смажений сир. Так просто, правда? І в цьому вся штука. Не вимахуватися, не подавати шістнадцять версій макаронів з якоюсь гусячою дурнею, а поставити на стіл щось конкретне, свіже і домашнє.

— Звідки починаємо? — запитав Остерць. — З ресторану?

— Це основа всього, — продовжив Брайц, ігноруючи запитання Остерця. — Світ безперестанку міняється, і щоб він не зірвався й не полетів у космос, мусить бути основа. Шинка — це одна з таких основ. Ти коли-небудь чув про молекулярну кухню? То одна з таких змін. Це нормально, коли з’являється така дурня? Хтозна, але доки є такі, як Міховц, який робить файну запечену шинку, це неважливо. Якщо хтось хоче жерти мурах паличками, мені це до одного місця, поки на світі існують шинка і полядвиця. Але якщо вони зникнуть і залишаться самі молекулярні мурахи, настане кінець світу, який можна буде порівняти з катаклізмом — наприклад, війною, чи з природною катастрофою, наприклад, великою кометою.

Кілька днів тому Брайц дивився по телевізору вже вкотре трансльований «Армагедон» з Брюсом Віллісом і тепер, згадавши про комету, намагався відшукати в мізках точну назву комети, яка знищить усе живе на Землі.

— Вона називається global destroyer[11], — все ж згадав він, хоча не був зовсім переконаний, що це правильна назва, та Остерць усе одно не має про це жодного поняття. — Дуже можливо, що цієї миті там, за рогом, чатує хтось із таких, хто...

— Global killer[12], — поправив його Остерць, який, очевидно, теж дивився цей фільм.

— ...візьме шинку і розкладе її на молекули.