— Сподіваюсь, це хоч щось, — відповів їй Тарас. — Краще хоч щось, аніж нічого.

Коли вони повернулися в кабінет, інспектора зустріла мелодія дзвінка на телефоні, який Тарас забув на столі. Телефон затих, перш ніж Тарас устиг його взяти. Номер починався на міський код Целя. Тарас перетелефонував, відповіла секретарка Міхелича.

— Пане Бірса?

— Слухаю?

— Запишіть цей номер. Я її попередила, що ви будете телефонувати.

Тарас записав, подякував і вже хотів завершити розмову, але секретарка його перебила.

— Пан Міхелич хоче з вами поговорити. Хвилинку...

Вона почекала кілька секунд, поки директор узяв слухавку. Не вітаючись, як людина, що не звикла марно витрачати час на всякі люб’язності, він перейшов до справи.

— Інспекторе, я не можу вам перешкодити втручатися в речі, які до вашої справи не мають жодного стосунку, і тим паче й не хочу вам завадити. Тому даю вам номер нашої... так би мовити, приятельки. Але оскільки на кону серйозні речі — і ви маєте рацію, я всі ті дні і ночі пробув у Бохині, — я хотів би вам їх пояснити.

— Будь ласка.

— Я не можу говорити про це по телефону. Чи вам не було б складно приїхати до нас у «Салубріс» у Словенські Кониці? Наприклад, післязавтра об одинадцятій?

— Зараз гляну...

Тарас відвів слухавку від вуха і навмисне пошарудів паперами на своєму столі. Він іще трохи зачекав, а тоді відповів:

— Так, добре.

Інспектор попрощався, поклав слухавку і, підводячи погляд, помітив, як Тіна намагається приховати усмішку.

— Що?

— Нічого...

— Що таке?

— Ти шелестів паперами, щоб схоже було, ніби ти шукаєш... як це називається?

— Що? Діловий щоденник?

— Так, мабуть. А сьогодні ще хтось користується тими... діловими щоденниками?

Вона взяла мобільник і кілька разів провела по ньому пальцем. Звичайно, нічого не було чути.

— Ти не повіриш, але я розмовляв із чоловіком, старшим за мене.

Тарас показав їй язика і впіймав вражений погляд Остерця, який щойно завершив телефонну розмову.

— Центр соціального захисту в Єсеницях. Я домовився про візит.

Тарас кивнув головою.

— Щодо тебе...

Обернувшись до Тіни, простягнув їй аркушик.

—...це номер супутниці Міхелича. Зустрінься з нею і спробуй дізнатися щось корисне. Найперше, чи вона жива.

Дівчина взяла аркушик двома пальцями, великим і вказівним, невимушено, з натяком на кокетування. Вперше, відколи її побачив, він подумав, що риси її обличчя гармонійні. І дуже ймовірно, що завеликі очі якось по-особливому прикрашають її.

О пів на десяту вечора Тарас лежав у калюжі власного поту на підлозі спортивного залу середньої школи в цент­рі Любляни і збирав сили, аби розплющити очі. Він радів, що тренування завершилось. І міг привітати себе з тим, що витримав, що зробив увесь круговий тренінг, пройшов усі етапи і навіть той смертельний: стрибок з гімнастичної стійки на великий мат з перекидом, а тоді стрибки обома ногами через чотири перешкоди. Щоразу він собі обіцяв, що цей етап він пропускатиме, але обіцяне залишилося обіцяним. Поки йому не порвуться зв’язки в колінах. З молодшими таке вже ставалося, і якщо настане його черга, тоді й перестане. Щоправда, молодшим коліна прооперували, і вони повернулися, а він не повернеться. Тарас підвівся з підлоги і поклав мат на купу інших.

— Підемо чогось вип’ємо, Тарасе? — запитав Яснич, начальник приватної служби охорони, колись серйозний боксер у середній категорії. Яснич, як і Тарас, приходив у зал тричі на тиждень, але навіть близько так не виснажувався. Він спочатку розігрівався, вішав боксерську грушу і бив по ній у двохвилинних інтервалах. Робив десять підходів, пауза між якими тривала одну хвилину. Після цього двадцять відтискань і тоді розтяжка. І якщо Тарас наприкінці тренування був мокрий-мокрісінький, у Яснича лише темнів комірець довкола шиї. Попри це у Тараса не було жодних ілюзій: на рингу проти Яснича у нього не було б шансів.

— Я не можу.

На жаль, мабуть, удари, яких Яснич зазнав під час кар’єри, вплинули на його пам’ять, бо, коли вони разом ішли чогось випити, Яснич щоразу щиро дивувався, що Тарас не п’є алкоголю. І Тарас щоразу пояснював, чому бере кока-колу. І щоразу їхня з Ясничем розмова про це завершувалася запитанням:

— І що, з цим нічого не можна вдіяти?

І щоразу Тарас терпляче хитав головою.

— По одному пиві?

— Я маю роботу.

Тарас пішов по бурек на Міклошичевій вулиці.

— Кока-колу, пане інспекторе?

— Ага.

Албанець простягнув йому напій у півлітровій пластиковій пляшці і, коли Тарас відрахував півтора євро, засміявся.

— Я тобі дам іще один бурек.

— Якщо даси, я за нього заплачу.

Продавець усміхнувся і похитав головою.

— Ні, не будеш платити. Добрі люди мають допомагати одне одному.

— Я не з санітарної.

— Знаю, що не з санітарної.

Поки Тарас дійшов до машини, він уже доїдав бурек. І ні, в нього не було жодної роботи, просто він пообіцяв Аленці подивитися фільм, який вона принесла з бібліотеки.

— А ви дотепер випозичаєте фільми? — запитала Аня, коли вперше приїхала з Відня. Ніби за два місяці її відсутності все мало змінитися.

— Я й досі поліцейський, і копіювання фільмів досі заборонено, — сказав Тарас, який так і не навчився завантажувати контент з інтернету. Правда, він ніколи й не пробував.

— Це простіше простого, — сказала Аня, і Тарас їй вірив, йому просто не хотілося. А в цьому разі навіть і не допомогло б, бо фільм, який Аленка принесла з бібліотеки, був якимось шедевром, що його зняв турецький режисер і отримав за нього премію на Каннському фестивалі. Тарасові не дуже хотілося дивитися турецький фільм з англійськими субтит­рами. При перекладі, звісно ж, щось втрачається, то хай уже тоді втрачається в словенському перекладі. Хоча, з іншого боку, на словенську будуть перекладати все одно з англійської.

— Фільм іде три години, — сказав Тарас, вийнявши диск із футляра.

— Три години?

Вони вирішили подивитися половину фільму сьогодні і половину завтра. Тарас розраховував на те, що Аленка засне через двадцять хвилин від початку фільму і він перемкне на Саутгемптон–Болтон або якийсь інший так само безглуздий матч. Він був такий втомлений, що не був певен, чи зможе стежити за подіями в анатолійському селі, точніше, дивитися історію про колишнього актора Айдина, який тепер утримує невеличкий готель у селі в Центральній Анатолії, а у вільний час пише огляди для місцевого часопису і задумує книгу про турецький театр, — так писалося в анонсі.

— Тарасе, я можу дещо в тебе запитати?

— А якщо я скажу, що не можеш?

Аленка не відреагувала.

— Питай.

— Що не так?

Вона сиділа у своєму кутку оранжевого дивана, який вони купили... ох, Тарас не міг навіть згадати коли, але це точно була їхня перша спільна річ. Якісний, бо пережив усі ці роки, а разом із тим страшенно незручний. Не минало й дня, щоб Тарас, сідаючи на цей диван, не обіцяв собі, що візьме й викине його. Потрібна була гнучкість факіра, аби зручно вмоститися на ньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти мовчиш, ходиш задуманий... Більше, ніж завжди, тебе дратують деякі речі, деякі...

— Хто?

— Мої колеги-лікарі.

— Вони завжди мене дратували.

— Тепер іще більше.

— І відколи це «тепер іще більше»?

— Останні півроку, скажімо.

— Вони ж і тобі діяли на нерви.

Тарас вставив диск у програвач і сів на оранжевий інструмент катування. За багато років спроб він дійшов висновку, що найзручнішою є така поза: дві ноги викласти на стіл, сідниці змістити на краєчок дивана. Він займав її, коли дивився телевізор або читав лежачи — як керують лежачи гонщики автами на «Формулі один».

— Не так сильно.

— Що не так? Усе так...

Тарас узяв пульт.

— Я вмикаю?

— В тебе є інша?

— Є одна, без голови.

Аленка не засміялася, та й самому Тарасові репліка не звучала смішно.