— Тоді я б не просихав.

Цвілак засміявся, подивився на пляшку, закрутив корок і поставив її назад у шухляду.

— Ні, Тарасе, тільки не ти... П’ятнадцять років чекати на ось це? Пхе-е...

Кілька митей вони просиділи у тиші, Цвілак провів руками по своєму сивому волоссі.

— І чим ти заміняєш?

— Чому я маю щось заміняти?

— Бо так, — сказав Цвілак. — Ніхто не годен витримати життя таким, як воно є. Може, ти щось куриш? Як теперішні підлітки.

— Ти вже другий, хто мене про це запитав за два дні. Ні, я не курю.

— То що?

— Нічого.

Цвілак покрутив головою, мовляв, не вірю, аніскілечки.

— Ну, о’кей, я бігаю, займаюся спортом і все таке.

— Це допомагає?

Тарас стенув плечима.

— Ти не полюєш?

— Полюю... де?

— На дівчат?

Тарас засміявся. Цвілак похитав головою, відсунув шухляду, знову видобув пляшку і відкрутив корок.

— Ти ніколи не був говірким, правда? Я вивчив тебе за всі ці роки. Я ж бачив, що тебе мучить, я ж не якийсь ідіот, і я теж не з Любляни.

— Це ти до чого?

Цвілак усміхнувся.

— Ти працюєш і намагаєшся доскочити до тих, які відпочивають на таткових дачах у Тренті і на мамусиних у Порторожі. Ти все життя на роботі розбираєшся з покидьками і нічого не отримуєш навзамін, а вони катаються на лижах в Австрії. І не кажи мені, що це не достатня причина для поганого гумору.

— Ну, зараз я маю все, — сказав Тарас, — і за тиждень ми з Аленкою їдемо на лижі. Вгадай, куди.

— Але травми вже завдано, хіба ні?

— Бад-Кляйн... — він мусив повторити оте «Кляйн», щоб змогти повністю вимовити назву Кляйнкірхгайм. — Апартаменти, вісімсот євро за чотири дні, джакузі і краєвид на трасу.

— Ти й без мене все знаєш.

Тарас усміхнувся. Що він може відповісти? Що Цвілак і має рацію, і не має її? Що в нього був би інший настрій, навіть коли б ті двадцять років не були такими, якими їх описав Цвілак?

— Не в тому справа, — нарешті озвався інспектор.

— Я тобі це кажу, бо маю тебе за товариша, хоча ми й не бачимося часто... Ти стаєш мовчазним, тож вибач, що набридаю.

— Люди міняються.

— Ні, — пробурмотів Цвілак, який зібрався відпити ковток віскі і сперечатися водночас. — Не міняються. — Він ­за­хлинувся і закашлявся. — Ми не міняємося, просто стаємо прикрішими.

Поставивши склянку на стіл, він подивився співрозмовникові у вічі.

— Що робитимемо, Тарасе?

— Це не моя справа. Навіть якби я й захотів її взяти, вона моєю не стане. Завтра, коли всі прокинуться після новорічних забав, справу заберуть федерали, бо в кранському управлінні забагато роботи і замало людей, бо в нашу компетенцію не входить розслідувати вбивства, скоєні північніше від району Медводи, бо не щодня на стіл потрапляють обезголовлені трупи.

Цвілак продовжував, ніби нічого й не чув:

— Хто здатний відрізати голову молодій жінці, дівчині?

Лікар подивився на пляшку.

— Вона була живою в той момент?

Цвілак заперечно похитав головою, взяв пляшку, а тоді поставив її назад на стіл.

— Ні, вона не кривавила, серце зупинилося ще до того.

— Ти не знаєш причину смерті?

Цвілак знову похитав головою.

— Я віддав тканини на гістологію, але, здається, тут запитань не буде. Кров і часточку м’яза відправив на аналіз ДНК, результати отримає твоя група, тож зможете пошукати в базах. Усі інші сліди, як ти й сам здогадуєшся, змила вода.

— А знаряддя вбивства?

Цвілак, удавши подив, глянув на інспектора, а тоді на пляшку, що наче запрошувала скуштувати її вміст.

— Певно, тра охолодити. Таке тепле заливати в себе — то велика шкода.

Тарас усміхнувся. Цвілак останні сорок п’ять років прожив у Любляні, та окремі словечки з горянської говірки, які проскакували то тут, то там, викривали його походження. Такі, як оте «тра» й інші.

— Чому ти смієшся? — запитав Цвілак.

Йому бракуватиме цього лікаря, коли той піде з Інституту. Спочатку Пенца, а незабаром Цвілак. Сивочолий пан, чудовий спеціаліст, який у своєму житті і на своєму столі бачив усе, що людина може побачити і чого не мала б. Який завдяки своєму спокою й вихованості надавав справі — розтину мерт­вих людей — сенсу і гідності. І мав почуття гумору.

«В Інститут я потрапив випадково, — якось розповів Цвілак Тарасові. — Я був молодим, працював лікарем у поліклініці в Мостах, де на наші голови полювали чотири відьми. Це були ще часи колективного спеціалізованого органу, і нас посилали то зашивати якісь маленькі рани на руках, то на швидку, одне слово, куди завгодно. А тоді я побачив оголошення д-ра Мільчинського про те, що він шукає асистента в Інститут, і подав заяву. У мене й так жодного шансу, думав я, бо в оголошенні було вказано, що бажано, аби кандидат мав науковий ступінь або хоча б писав наукову роботу. Я, звичайно, нічого такого не робив, та все ж отримав листа — запрошення на співбесіду, і тоді колеги порадили піти, щоб не затинатися зі старим. Отож я приходжу, а старий сидить у кабінеті, курить цигарку і каже: “Ну, колего, розкажіть мені ваш анамнез”. –“Пане Мільчинський, я з селян...” — починаю я, а старий як вигукне: “Чарівно!”

Тож я написав заяву на звільнення за власним бажанням, а Водебова, так було прізвище однієї з тих чотирьох, не хотіла її підписувати, аж поки я не сказав, що переходжу до Мільчинського, тож вона мусила мене звільнити. А Водебову я хоронив за якихось десять років».

З Цвілаком Тарасові було легше заходити в секційну залу, в єдине відоме йому місце, де все, кожна річ, кожен предмет служили тільки своєму основному призначенню. Жодних декоративних штук, нічого, що могло б олюднити квадратне приміщення, трохи більше за лікарський кабінет. Посередині панувала металева раковина для відтоку крові й інших рідин, за допомогою гачків до неї кріпився металевий стіл, який привозили прямо з холодильної камери, і тому тіло на ньому не треба було ні переміщувати, ні піднімати. В усіх інших робочих кабінетах, які Тарас міг пригадати, було щось, якась дрібниця, яку там тримали не тому, що вона була обов’язковою і необхідною: на Тарасовому столі, приміром, стояв подарунок — Картман з «Південного парку», на інших була якась непотрібна прикраса, інструмент, який був лише наполовину інструментом, малюнок, який намалювала чотирирічна дочка, прес-пап’є, яким ніхто не користується, столи бували завалені паперами, поплямлені кавою, як у Тараса, або з масними слідами сандвічів, як у Брайца, або, навпаки, педантично впорядковані, як в Остерця, де кожен папірець мав своє місце, і все ж це було інакше, ніж тутешній металевий порядок. Пенци теж більше немає, і він побував тут на столі, в стерильній залі, де царював Цвілак, як сонце на вершині Евересту. Тут було так само світло і холодно.

Добру годину тому Тарас підійшов до столу, на якому лежав труп без голови, і вперше уважно оглянув його при світлі, яскравішому за кишеньковий ліхтарик. Тіло жінки середнього зросту, на перший погляд без особливих прикмет, стрункої, з маленькими грудьми, виголеним бікіні. Йому знову на мить здалося, що перед ними на столі лежить дівчинка.

— Отож гляньмо, що у нас тут, — сказав Цвілак і приступив ближче до тіла, натягнувши на руки рукавички. — Це ж не твоя справа, тебе не має обходити, як їй відтяли голову.

Тарас терпляче чекав, оглядаючи пляшку. Вигляд віскі йому завжди подобався. Колір пляшки, простенька етикетка, всі історії довкола солоду — singlemalt, doublemalt[6], бродіння в колишніх бочках для коньяку чи портвейну, ангельська частка і все інше... Та коли він скуштував віскі, вся ця історія випарувалася, лишився смак алкоголю і злаків. Спирт як спирт, за яким Тарас у вимушеній абстиненції не сумував.

— Ніж, великий і гострий ніж, судячи з розрізу. Між третім і четвертим хребцем. Гладенько й рішуче, ніякої пацьканини.

Коли народилась Аня, Тарас Бірса мав двадцять два роки і був звичайним поліцейським з однією жовтою зірочкою на плечах, а Аленка — студенткою четвертого з шести курсів медичного факультету в Любляні. Дізнавшись про вагітність, вона спочатку розридалась, а тоді зателефонувала Тарасові і сказала, що робитиме аборт. Вона один тиждень набиралася сміливості, а наступний чекала, поки узгодяться телефонний супутниковий зв’язок і Тарасове сходження на гору. Тарас саме був у Непалі, в експедиції, яку поліція організувала на восьмитисячник Дхаулагірі. Правду кажучи, в тому організованому поліцією поході єдиним поліцейським був Тарас, усі інші — спортсмени, чия трудова лежала в поліції, спонсоровані студенти, як їх називав Тарас, відповідаючи на їхні дотепи про платівки, штрафи, поліцейські жарти і всяке таке. Двадцять першого травня о десятій ранку за словенським часом і на три години сорок п’ять хвилин пізніше за непальським Тарас, який напередодні спустився з гори і мав вільний день, дізнався, що за якихось сім місяців після повернення додому він може стати батьком. Він сів на купу каміння, нижче, на викопаних уступах стояли намети, за ними зді­ймався льодовик, а над усім тим височіла майже чотирикілометрова гора; він притискав до вуха великий супутниковий телефон і слухав, що тест clear blue показав плюс і щоб він не переживав, вона зробить аборт.