— Тобі не здається, що це неправильно?

— Я ж уже сказала, що в мене нема грошей. Мені не шкода дати йому трохи любові.

«Любові?» — хотіла запитати Тіна, але вкусила себе за язик. Вона не має права.

— Не будемо про це, — сказала Тіна, — ми вам не для цього дзвонили. Ви знаєте, що в Бохинському озері, точніше в річці, яка з нього витікає, знайшли тіло молодої жінки?..

Тіна стежила за її обличчям, мімікою, очима, але не помітила нічого особливого. Дівчина вмочила печиво в каву і легким рухом струсила краплі напою.

— Що, правда?

— Так.

Чи може бути, що вона не знала? Тіна мовчала і чекала, чи не знітиться дівчина, чи не видасть, що знає про вбивство більше, але ні. Барбара відкусила черговий шматочок печива, ковтнула його, ледь прицмокнувши язиком... Тіна мимоволі подумала про оральний секс, малі губи...

— Я не знала, справді не знала. Мені ніхто нічого не розповідав.

— У газетах писали і по телевізору показували.

— Ви знаєте, я не дивлюся телевізор, — сказала Барбара у відповідь на запитальний погляд Тіни і, наче виправдовуючись, додала: — Я читаю книжки.

Дівчата кілька хвилин говорили про книжки, і Тіна довідалася імена письменниць, про яких раніше ніколи не чула.

— Любовні романи, — пояснила Барбара і знову ледь порожевіла.

І ні, вона уявлення не має, хто та дівчина, і так, у готелі вона була єдина, хто не належав до товариства з факультету біотехніки.

— Мені там було нуднувато, — зізналася дівчина, коли Тіна поклала на стіл гаманець, щоб оплатити рахунок. — Бране цілими днями був із ними, і, знаєте... — вона змовницьки схилилася до Тіни і звірилась їй як жінка жінці. — Він боявся приймати ті таблетки. Тиск...

До відділку на Прешерновій вулиці Тіна йшла пішки. Вона намагалася думати як поліцейська. Чи те, що вісімнадцятилітня дівчина валялася в ліжку зі старим чоловіком, має якийсь стосунок до тіла у воді? Скільки Міхеличу років? Шістдесят п’ять? Коли та мала народилася, він уже не був молоденьким.

Задзвонив телефон, Тіна виловила його з сумки. Тарас.

— Привіт, — мовив він, — ти де?

Тіна пояснила, що вона мала зустріч і якраз вертається у відділок.

— І?

Тіна відповіла, що не довідалась нічого такого, що, на її думку, могло б допомогти. Тарас не дав їй договорити.

— Мені здавалося, що так і є. Ти можеш перевірити номерні знаки машини, коли повернешся в кабінет?

Тіна взяла ручку і записала їх.

— Як думаєш, чия це машина? — запитала вона, однак Тарас уже, мабуть, відклав телефон, не завершивши виклику. З апарата долинала музика. Що це, Бон Джові?

В інспектора був хороший настрій, попри те, що для цього не було жодної підстави.

— Отож і ця нитка нікуди не веде, — чоловік спробував це проспівати на мелодію пісні «Bed of Roses»[25].

Тарас дочекався кінця композиції, тоді знайшов під кермом кнопку для перемикання станцій, кілька разів натиснув на неї: з рок-хітів спеціальної радіостанції він потрапив на третю програму державного радіо, послухав кілька тактів, рівно стільки, щоб зрозуміти, що йому не подобається, і повернувся до рок-шлягерів. Якраз тоді, коли зазвучала «Poison»[26] Еліса Купера, задзвонив телефон, і Тарас, не дивлячись на екран і не зменшуючи звуку музики, натиснув на кнопку виклику.

— Йоу...

— Тарасе, — почулося в трубці. Аленка і її голос були такими, що йому на мить стало соромно за оте «йоу» і за галасливого Купера. — Ти вже чув?

Тарас скрутив звук радіо.

— Що я мав почути?

Коли вона йому телефонувала і говорила таким голосом (а це траплялося донині три-чотири рази), він лякався, що сталося щось із доньками. Він себе переконував, що вона б у разі трагедії не починала речення з репліки «Ти вже чув?», але це не допомагало.

— Що я мав почути? — нетерпляче повторив Тарас, перш ніж вона встигла щось сказати.

— В Прелца інсульт.

Це було негарно, але Тарасові відлягло від серця.

— Півгодини тому, на роботі.

— У якому він стані? — запитав Тарас.

— Інсульт. Я подзвонила до Балажича... Ти його пам’ятаєш? Балажич працює в неврології, але він не захотів розповідати про Прелца. Лише те, що стан важкий.

Тарас і Аленка попрощалися недалеко від Троян, і коли інспектор поклав телефон, то подумав, що до Любляни йому залишилося двадцять хвилин їзди, і настрій у нього й далі був чудовий. Він посилив звук радіо, і хтось уже заспівав «Hot in the city, hot in the city tonight...»[27], що дивно контрастувало із засніженим краєм, яким він їхав.

Коли Брайц і Остерць увійшли до кабінету, Тарас і Тіна зависали в Тіниному комп’ютері... Точніше, Тіна сиділа і друкувала, а Тарас стежив за екраном за її спиною. Остерць іще встиг почути, як Тарас сказав: «...не інкасатор. Нехай приходить сюди».

Тіна надрукувала текст і вибрала опцію «Надіслати». Відповідь не забарилася.

Тарас похитав головою, Тіна ще щось написала, тоді обоє зачекали, і лише коли відповідь надійшла й, очевидно, була такою, на яку він і сподівався, інспектор обернувся до колег:

— Здоров.

Прийшовши на роботу, Тарас Тіни не застав. На його столі лежала записка з номерними знаками автомобіля, зареєстрованого в Любляні, а нижче було написано щось дрібнішим почерком, тож Тарас, аби прочитати написане, мусив тримати аркуш на відстані випрямленої руки: Іва Паска. Кумедне прізвище, подумав Тарас, і саме тоді, коли він поклав записку назад на стіл, увійшла Тіна, витираючи руки паперовим рушником.

— Привіт, — сказала вона.

Тарас відповів і знов узяв записку.

— Я телефонувала на її домашній номер, та ніхто не відповів, тоді на мобільний, але вона постійно поза зоною, тоді на роботу... — тепер уже дівчина взяла картку зі столу, — у відділ гідротехніки люблянського водоканалу, де...

—...її теж не було, — сказав Тарас.

— Так, — кивнула головою Тіна. — А після того, як я вдалася до твоєї тактики, мені дали її електронну скриньку і сказали, що вона нібито у відпустці у Тайланді і що вона якраз має повернутися й вийти завтра на роботу.

— Моєї тактики?

— Я не мала вибору, — сказала Тіна, — здається, я їм пригрозила інспекцією.

— Молодець, — пробурмотів Тарас, і йому здалося, що дівчина почервоніла, але він не зміг у цьому переконатися, бо вона сіла за комп’ютер і стала клацати на клавіатурі.

— Я їй написала п’ять хвилин тому...

— І, звичайно, не отримала відповіді.

— Насправді ні...

Тарас негайно підійшов до її столу і заглянув через плече. На екрані під текстом Тіни було написано: «Я в аеропорті у Франкфурті і сьогодні повертаюся з відпустки. У вас щось термінове?»

Тарас зітхнув, і Тіна вражено глянула на нього.

— Вона повинна бути мертвою, — пояснив Тарас. — Наша, як там її?..

— Іва Паска?

— Хто-небудь... Я вже подумав, що це вона — наша Джейн Доу.

Інспектор замовк, стоячи у неї за спиною, опираючись рукою на спинку стільця.

— Що їй відповісти?

— Що мені шкода, що вона жива.

Тіна зиркнула на шефа з-за плеча.

— Напиши їй, — протягнув поволі Тарас, — що нам треба терміново з нею поговорити. Наприклад, завтра о восьмій ранку.

— У неї вдома? На роботі?

— Ні, з мене досить. Я поліцейський, який розслідує вбивство, а не інкасатор. Нехай приходить сюди.

Вівторок не був підходящим днем для того, щоб завітати до Сімони Нате, директорки Центру соціального захисту у Єсеницях. Не тому, що у вівторок не було годин прийому, а тому, що вона зашивалася з роботою. «Ми займаємося людьми від народження до смерті», — відповідала вона, коли її запитували, чим же ж займаються соціальні працівники. І оскільки період від народження до смерті держава не вважала надто довгим, центри соцзахисту недавно зобов’язали займатися також похоронами. І тепер покійники приходили до них навіть із могил у вигляді родичів, які зверталися по гроші на похорон. До вже наявних проблем, пов’язаних із виплатами дітям і малозабезпеченим сім’ям, а також із захис­том психічного здоров’я найбільш соціально вразливих груп (а причиною нестабільного душевного стану не раз ставала саме матеріальна скрута), додалися нові клопоти.